Газета по-надвірнянськи
 

РЕФОРМИ І РЕФОРМАТОРИ

18 січня 2019, 12:03 | Рубрика: Суспільство Версія для друку Версія для друку 125 переглядів

У нас, що не робиться, то на краще, а що на краще – те не робиться

(Продовження)

5. Економіка. «Як працюєш, так і маєш» – любили часто повторювати наші попередники. Працюючий люд можна поділити на низку умовних категорій:

– ті, які банально виконують поставлені перед ними завдання, не задумуючись при цьому, як полегшити, удосконалити свою працю (т. зв. трудоголіки);

– ті, які у повсякденній праці використовують засоби і знаряддя для отримання вагомішого результату (робоголіки);

– ті, які, опираючись на новітні досягнення науки і техніки, створюють якісніший продукт із додатковою вартістю (економголіки);

– ті, які використовують ІQ технології, отримують високоліквідний продукт і тим самим стимулюють розвиток економіки (інтелектуали);

– ті, які не створюють жодного продукту, мають торгівельну природу мислення (щось купив, щось продав), хочуть швидких грошей, не вміють або не хочуть мислити стратегічно (бариги);

– ті, які паразитують на індивідуальній або суспільній праці, користуючись владою чи владними повноваженнями, створюють для себе захмарні багатства (корупціонери, злодії у законі тощо).

Що б хто не говорив у високих владних кабінетах, що наша економіка пережила пік кризи і набирає повільних темпів зростання, факт залишається фактом: щорічне її підвищення на 2% щодо ВВП (це у межах статистичної похибки), свідчить сам за себе. Україна і надалі залишається сировинною базою для економіки інших країн, «пасе задніх» на європейському континенті, а народ із кожним роком усе більше і більше бідніє. У 2019 році прогнозують стагнацію світової економіки. Це означає, що ціни на сировину (а це 60% нашого експорту) знизяться на 10%, звідси ВВП упаде ще на 3%, що негативно вплине на стан національної валюти, подорожчають валютні кредити, а все це – негативно позначиться на житті і добробуті пересічного українця. На наступний рік бюджет визначатимуть у сумі 3946,9 млрд. грн., що на 3 млрд. грн. більше, як у 2018 році (але, на жаль, ріст знову ж не за рахунок росту економіки, а за рахунок фіскальної політики та росту цін на товари і послуги). Активи ста найбагатших українців сягають 40% ВВП, концентрація капіталу у них у рази вища, як у розвинутих країнах світу. Наші олігархи нажили статки не природним шляхом, тобто завдяки ринковим відносинам, а завдяки використанню можливостей держави, як головного джерела сили для збагачення.

Ще один фактор: олігархи на ринку утворюють монополії, які диктують значно вищі (за ринкові) ціни на товари і послуги. Прикладом таких відносин можуть стати монополії на нафтогазовому ринку, на ринку послуг зв`язку, т. зв. Ротердам +, металургія, хімія тощо. Звідси маємо товари з низькою доданою вартістю, невеликі надходження до бюджету, неефективний експорт, від`ємний торгівельний баланс – усе це тисне на стабільність національної валюти. Сьогодні кожен українець заборгував іноземним кредиторам 1119 дол. Державний борг України з 2005 по 2018 роки зріс на 63,2 млрд. дол., і не дивлячись на щорічне його погашення, у 2018 році склав 44,3 млрд. дол., а у 2019 – 55,9 млрд. дол., або 38% бюджету. Тому реформування нашої економіки – основне завдання, реалізація якого дасть можливість залучити інвестиції та забезпечити темпи економічного зростання.

Найперспективнішою моделлю економічного зростання України є прискорена її інтеграція у світові торгово-економічні та фінансові структури. Знайти своє достойне місце у рейтингу розвинених країн наша держава зможе лише завдяки функціонуванню системи збору реальних, вірогідних, загальновизнаних безпекових показників трудової діяльності людини.

6. Корупція. Про це ганебне явище не хочеться уже і згадувати. Але оскільки воно не зменшується, а наростає, то є нагальна потреба, вкотре, акцентувати на ньому увагу читача.

Корупція у державі – це серйозна проблема, яка навіть у сьогоднішньому вимірі загрожує її національній безпеці. За цим показником Україна перебуває на 135-му місці у світі серед 180 країн, поступаючись лише Колумбії, Бразилії, деяким країнам Африки і Близького Сходу. Мабуть, ніде у світі так не крадуть, як у нас, органічно поєднуючи маштабне злодійство з пафосом творення нового життя. Все це називається – клептократія. У нас хабарі дають для того, щоб отримати публічні послуги у конкретний момент чи на постійній основі. Основною причиною цього явища є слабка система правосуддя, надмірно контролюючий непрозорий уряд у поєднанні з бізнес-політичними зв`язками і слабким громадянським суспільством. Але головне, на думку автора, небажання вищого керівництва держави плідно працювати над, якщо не викорененням, то хоча б – зменшенням маштабів корупційних процесів.

І так, після такої розлогої преамбули, підходимо до головного питання про реформи. Чому так? А тому, щоб зрозуміти витоки необхідних змін у суспільстві, доцільність яких потрібно впровадити як мінімум 10-15 років тому. Але «Маємо те, що маємо, а могли б мати те, чого нам бракує». Реформа – перетворення, зміна стану у суспільстві або якоїсь його сфери діяльності. Вона здійснюється владою за умови неможливості при наявному етапі розвитку суспільства мати позитивний результат. Метою реформування є досягнення нового стану, в якому перепони позитивному розвит­кові, які існували у минулому, далі існувати не можуть. Іншими словами, стару економічну модель життя у країні неможливо вписати, втиснути у правову державу з ринковою економікою. Публічний успіх будь-якої реформи – оновлення і зміцнення державних основ, які не завжди несуть за собою покращення рівня життя, скороченні державних витрат і навпаки – збільшення доходів громадян. Не варто змішувати поняття «реформа» й «удосконалення» чи модернізація. Реформа у такому випадку, по суті, – це корінний перелом існуючих процесів, традицій. Наша країна понад 20 років перебуває в стані стагнації, суттєво не покращує, а, навпаки, погіршує існуючий статус кво. Тому необхідність реформ не тільки на часі, вона давно перезріла.

Розпочнемо з аналізу, найближчої до автора, медичної реформи. Суть змін полягає, передовсім, у тому, щоб зробити її якіснішою і доступнішою для співвітчизників, а витрати державних коштів – ефективнішими. Відтепер держава платитиме лікарям не за ліжка в лікарнях чи за місця лікарів у поліклініках, а за надання конкретних послуг пацієнтам. Розподілятимуть кошти на основі укладених із пацієнтами контрактів, що має збільшити конкуренцію між лікарями та підвищити ефективність їх роботи. Реформування у цьому і наступному роках відбуватиметься лише на первинному рівні (сімейні лікарі). Стаціонарна меддопомога перейде на нові умови наприкінці 2019 р.

Чи все тут так просто і недвозначно? Звичайно, ні. Традиції семашківської охорони здоров`я настільки міцно вкорінилися у ментальність пересічного українця, що змінити їх дуже важко і складно. Наприклад, виклик лікаря на дім. За новими правилами ця норма відсутня, потрібно по телефону звертатися до сімейного лікаря і вирішувати індивідуально доцільність візиту. Такий телефонний діагноз у наших умовах може дорого коштувати пацієнтові у прямому і переносному значенні. Чи інше питання – «виклик швидкої». Остання повинна надавати кваліфіковану допомогу тільки в екстрених випадках. А як має розуміти пацієнт: його виклик екстрений чи невідкладний (чи той же диспечер на станції швидкої допомоги)? Підвищена температура тіла або артеріальний тиск не є екстреними проявами, хоча у ряді випадків вони можуть стати передвісниками проявів серйозної хвороби. Інший приклад, трансплантація органів. В Європі на 1 млн. населення виконують 60 трансплантацій, а в Україні – 4. У нас щорічно виконують майже 100 трансплантацій; за 2017 рік – 126 в Україні і 121 за кордоном. Для проведення оперативного лікування за межами держави потрібно виділяти кожного року майже 1 млрд. грн., виділяють трохи менше половини. Ось і виходить величезна напруга у суспільстві такого питання.

Проект Держбюджету на 2019 рік передбачав зростання витрат на охорону здоров`я збільшити на 9,5 млрд. грн. або 3,2% від ВВП (у 2018 р. – 3,5%). Тільки на первинну ланку будуть потрібні видатки 19,1 млрд. грн., що далеко не повністю враховує потреби у них.

Яскравим доказом недолугого реформування у медицині може слугувати ліквідація санітарно-епідеміологічних станцій і передача їх функцій Держпродспоживслужбі. І який отримано результат? На нашу думку – негативний.

Чи покращився стан здоров`я населення у державі, у т. ч. і демографічна ситуація? Практично, ні. Чи досягнуто вищого рівня санітарної культури людей? Ні. Чи врегульовано санітарний нагляд за об`єктами торгівлі, громадського харчування? Ні. Чи покращилася якість продуктів харчування? Із кожним роком погіршується. Чи удосконалили рівень та якість профілактичних оглядів? Ні. Чи знизився рівень інфекційної захворюваності, у т. ч. туберкульозу, СНІДу, спалахи кору, дифтерії та ін.? Це – сезонний і малокерований регіональний характер. Чи посилився контроль за епідемічними вогнищами? Ні.

А чого вдалося «досягнути»?

– зменшення державних витрат на охорону здоров`я;

– збільшення кількості безробітних, втрати низки соціальних пільг працівників цієї сфери.

Подібних негативних наслідків можна навести чимало.

Ми почали перебудовуватися на американську модель системи охорони здоров`я, не враховуючи різниці між Україною і США. Таке псевдокопіювання може дорого коштувати не одному пацієнтові. Сьогодні у нас уже почали забувати про диспансеризацію хронічних хворих, про профілактику захворювань, про професійні ризики й інше.

Реформи в освіті. Старт суттєвих змін у цій галузі розпочався з початку нинішнього навчального року. Він поділяється на три рівні за принципом 12-річної повної загальної середньої освіти: початкова школа – 4 роки, базова середня освіта – 5 років, профільна середня освіта – 3 роки. Головним завданням освіти має бути формування свідомих, суспільно-активних громадян, здатних забезпечити економічне зростання і культурний розвиток країни. У науковій сфері реформи покликані зупинити ізоляцію і стагнацію у сфері досліджень, сформувати запит на якісну підготовку дослідників та відповідні розробки у галузі фундаментальних і прикладних наук, скоротити розрив між дослідженнями та використанням їх результатів, інтегрувати вищу освіту і науку в освітній, дослідницький простір ЄС. Зміст професійно-технічної та вищої освіти має постійно оновлюватися з урахуванням потреб виробництва (підприємств) – замовників кадрів. Для «нової» української школи передбачені значні державні асигнування, нові навчальні програми, засоби, у т. ч. і мобільні меблі тощо.

Усе це і не тільки не знаходить жодних заперечень у суспільстві. Реформатори переконують суспільство у необхідності їх впровадження, адже «треба колись все це починати». Але чи готове саме суспільство до таких кардинальних змін? У більшості випадків, не готове. Найперше тому, що «стару» систему освіти для більшості людей визнавали надійною і задовільною. Нова школа передбачає істотні «революційні» зміни, спрямовані на певне скорочення «малокомплектних» шкіл, повернення до т. зв. «опорних шкіл» (до освітніх округів), об`єднання й укрупнення профільних закладів профтехосвіти і вузів. Усе це у підсумку приведе до вивільнення певної частини працівників, скорочення адміністративно-господарського апарату, технічних працівників тощо, а цього, звичайно, не бажає жодний, хто працює у згаданій сфері. Директори підбиратимуть кадри, оголошуватимуть конкурси на вакантні посади, а також призначатимуть і звільнятимуть їх із посад (безпідставне звільнення забороняється). Звідси і шалений спротив. Реформа в освіті, як і в іншій галузі, має суттєву основу – скорочення державного фінансування.

Декілька слів про вищу освіту. Вона у країні стає більше якимось трендом, модою, аніж необхідністю, свідомим вибором професій. Аби створити конкурентне середовище для випускників вишів, потрібно, щоб держава гарантувала їм високооплачуване місце роботи, тоді і вимоги до спеціалістів можна підвищувати. Суспільство тратить колосальні кошти для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у результаті – майже 25% їх не працює за обраним фахом, а іде у бізнес, подається у пошуках кращих заробітків за кордон. Така тенденція зростає. З кожним роком кількість вступників зменшується, вузи вдаються до залучення « будь-кого» у навчальний процес, лише щоб «утриматися на плаву». Кому потрібна подібна практика? Державні реформатори мусять враховувати подібну тенденцію. Вища школа не для пластикового диплому, а для потреб економіки.

 Михайло КІНАШ,

м. Яремче.

Далі буде

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!