Газета по-надвірнянськи
 

РЕФОРМИ І РЕФОРМАТОРИ

25 січня 2019, 14:18 | Рубрика: Суспільство Версія для друку Версія для друку 89 переглядів

У нас, що не робиться, то на краще, а що на краще – те не робиться

(Закінчення)

Реформа державного управління. Основна мета: формування ефективної системи управління, яка здатна виробити, реалізовувати цілісну державну політику, спрямовану на стабільний суспільний розвиток та ефективне реагування на внутрішні і зовнішні виклики. Такий підхід є основою для всіх інших реформ.

На долю України припало 72 роки тоталітарного комуністичного режиму. Система державного управління з набуттям незалежності і до сьогодні постійно змінюється під тиском жорсткої критики суспільства, вимог міжнародних інституцій, викликів трьох всенародних революцій. Однією з важливих вимог Угоди про асоціацію з ЄС є створення системи ефективного, прозорого та надійного електронного державного управління. Українська влада має забезпечити надійний доступ усіх громадян до електронних послуг та електронної ідентифікації.

Складність реформ полягає у тому, що державний апарат має реформувати сам себе (а це ох як складно і некомфортно).

Найбільша проблема державної служби така: міністерства керують підприємствами й організаціями, видають дозволи, регулюють їх діяльність і т. д. Усе це не властиво демократичній системі та породжує корупцію. У результаті реформи державна служба має залишитися як орган політичного регулювання, усі інші функції – передати державним агентствам. Введення посади державного секретаря міністерства має на меті розмежувати політичні й адміністративні посади у центральних органах виконавчої влади. Їх функції мусять адаптувати до вимог ринкової економіки.

На сучасному етапі з утворення ОТГ функції місцевого самоврядування істотно розширюються і поглиблюються. Але і тут не обходиться від надмірної опіки центральної влади. Якщо так триватиме й надалі, то сама ідея і практична діяльність ОТГ перебуватимуть у стані стагнації, бо існує дублювання їх функцій та роботи районних структур.

СУДОВА ВЛАДА в Україні, як і у цивілізованих країнах, на рівні із законодавчою і виконавчою складає основу демократичного суспільства. Кожному громадянинові гарантують судовий захист, право спростовувати недостовірну інформацію тощо. Судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, основи організації та діяльності адвокатури визначають виключно закони України. Реформи у судовій системі найперше мають спрямувати на викорінення корупції з усіх сфер життя суспільства шляхом підвищення заробітної плати суддям, функціонування професійної адвокатури, часткове зняття недоторканості суддів, їх переатестації тощо (зарплата суддів Верховного Суду, наприклад, починається з 116 тис. грн. у місяць і сягає понад 250 тис. грн.).

Правосуддя треба ізолювати від будь-якого політичного чи економічного впливу, але не зробити його закритою системою, де судді працюють заради власної вигоди, а не для користі суспільства. Суддів більше не обиратимуть на 5 років, а призначатимуть пожиттєво після відкритого конкурсу за поданням Вищої ради юстиції Указом Президента.

Щоб громадськість довіряла реформам, останні повинні стати прозорими і системними.

Це далеко неповний перелік реформ і їх наслідків, але приведених фактів достатньо, щоб зробити висновок про їх своєчасність, повноту, а головне – чи служать вони і в якій мірі народові.

А що ж самі реформатори? Назагал, вони хотіли б, щоб так існувало завжди: життя прекрасне: влада, колосальні статки, «повага» у суспільстві тощо. Жити за рахунок народу (платників податків), мінімально викладаючись у своїй діяльності, а народ – все перенесе, витерпить – ось їх кредо. Кажуть, малий начальник – мала відповідальність, великий начальник – жодної відповідальності. Так продовжуватися безкінечно не може. Настане час, коли потрібно буде давати відповідь за заподіяні народові кривди, за той безлад, який зараз «панує» у суспільстві. Думаємо, що жоден сміливець не наважиться довести, яка галузь економіки у державі працює більш-менш задовільно. Немає концепції розвитку народного господарства на поточний момент, або на віддалену перспективу, практично все пущено на самоплив, мовляв, ринок здатний навести відповідний порядок. Промислові підприємства, а подекуди і цілі галузі, не в змозі вибратися з кризи чи стагнації, продовжують випускати енергоємну, не конкурентноспроможну продукцію, переходять у тінь, вивільняють працівників, створюючи і без того складну напругу у суспільстві. Країна не може впоратися із борговою кредитною ямою, населення бідніє, девальвація національної валюти зростає, відтік робочої сили за кордон посилюється. До чого все це може привести, не хочеться навіть прогнозувати. Міжнародні партнери, фінансові організації вимагають одного: збалансуйте бюджет, живіть за зароблені кошти, а не в кредит, наводьте лад у державі, приборкайте корупцію, поверніть викрадені кошти до бюджету тощо. Про який порядок можна говорити, коли:

– за виграний арбітраж у «Стокгольмському суді щодо позову «Нафтогазу» до «Газпрому» на понад 4 млрд. дол. із Росії вдалося стягнути лише 18 млн. доларів, а в «Нафтогазі» нарахували собі премій на 46,3 млн. дол. У той же час із 1 листопада 2018 р. вартість газу для населення зросла на 23,5% (і це ще на межа), кількість і об`єм субсидій на поточний рік суттєво зменшили і т. д. Ось вам «турбота» про народ, ось вам «державний» підхід;

– уже понад два роки продовжується судова тяганина відносно «боргів» Януковича і до цього часу відповідні правоохоронні органи не надали потрібних доказів про їх корупційне походження з тим, щоб, наприклад, Швейцарія, повернула Україні хоча б частину цих коштів;

– чи викрадені кошти Лазаренка? Ситуація аналогічна. Україна, таким чином, може втратити майже 150 млн. доларів. Хіба нам не потрібні ці та інші суми? Потрібні. Але недолугі дії влади, прокуратури, служби безпеки та ін. органів не дають підстав для оптимізму.

Та, ж таки боротьба з корупцією. Створена ціла мережа антикорупційних органів як на державному, так і на регіональному рівнях: НАБУ, спеціалізована антикорупційна прокуратура, на «підході» антикорупційний суд, НАЗК, у Генеральній прокуратурі, Службі безпеки, в міністерствах і відомствах є відповідні підрозділи, складено томи заходів, проведено сотні нарад, семінарів, видано тисячі нормативних документів і т.д. Чого тільки варті публічні затримання окремих депутатів, посадовців у стінах Верховної Ради, на засіданні Уряду, вертолітне шоу з податківцями, чисельні подання Генпрокуратури та інші піар-ходи.

А який результат? Мізерний, котрий прямує до нульового. Чому? Хіба тут немає відповідних спеціалістів, чи немає у них бажання працювати за солідну зарплату в межах 150-200 тис. грн. щомісячно? Є і те, і друге, і інше. Але система влади в Україні вибудована так, що без вказівки перших осіб держави проводити ті чи інші діяння практично неможливо. А керманичі робити це не поспішають, бо самі органічно вмонтовані у згадану систему. Ось вам і зачароване корупційне поле, таке собі ноу-хау по-українськи. Розірвати його може, на наш погляд, громадянське суспільство, тиск вулиці чи відповідні дії міжнародного співтовариства.

Влада всіляко гальмує антикорупційні розслідування, розвиток і функціонування антикорупційних органів. У той же час – продовжується розкрадання бюджетних ресурсів на всіх рівнях через тіньові схеми, або легалізовані на рівні законів нормативні акти. Доки олігархи перебуватимуть у владі, доки ітимуть у політику – доти оновлення країни не відбуватиметься. Скандалів в Україні більших чи менших «хоч греблю гати». Мало не щодня виявляють корупціонерів, «доводять» їхню провину, але коли справа доходить до суду, то, як правило, розвалюється (можуть винести відповідний вирок дрібному чиновникові, а «велика риба» – недоторкана). Наші суди у такому стані, що вони не готові ухвалювати кінцеві рішення: одні бояться влади, інші – перебувають у змові з крадіями і т. д. У той же час, влада намагається контролювати судову систему якомога сильніше. Особливо показовим у цьому плані став 2017 рік. Як би не хотіла влада посилити свої позиції на цій царині, все одно – судова система стає стабільнішою, підзвітною суспільству. Завдяки системі громадських рад та необхідності декларування статків суддів і членів її сімей, робота недоброчесних служителів Феміди ускладнилася. Тепер треба зробити наступний крок, аби цих людей більше не призначали на посади.

Українська нація відрізняється найбільшим розривом між своїми можливостями і рівнем їх реалізації.

Ми десятиліттями виявляємо і розуміємо недоліки і дуже повільними темпами наближаємося до їх вирішення. Чому так виходить, що народ, маючи виражену ідентичність, втратив відчуття власної самовпевненості (гонору), як нація, а кидає свій геній у русло розвитку чужих народів? Чому ми так низько опустилися, не можемо утвердити повноцінну державу? Відповідей на ці та інші питання – чимало. У нас сотні політичних партій, тисячі громадських організацій (чому вони не впорядковуються?), які не чують одні одних, а, як відомо, нація сильна саме цими організаціями, завдання яких служити своєму народові. Громадянське суспільство мусить стати активним, адже воно повинно усувати від влади корупціонерів, посадовців – крадіїв та інші антисоціальні елементи. Але народ у своїй масі своїми діями та бездіяльністю відкинув державу на політичне й економічне узбіччя, бо отримав владу за гроші, за гречку, за гарні обіцянки і т. д. Звідси і пробуксовують реформи. Головна вимога до них: наступність і поступовість їх проведення (навіть якщо мова іде про кардинальні заходи), завдяки чому зміни відбуватимуться на краще або, принаймі, не завдаватимуть шкоди. Крім цього, успішність реформ – адекватне фінансування. На голому ентузіазмі далеко не заїдеш.

Чи видно світло у кінці тунелю реформ? Видно, потрібно тільки хотіти його побачити і крок за кроком наближатися до нього. Нарешті, треба усім зрозуміти, що не кожен із нас може вчиняти великі справи, але всі ми разом можемо робити «малі і великі» діла з відповідальністю і з користю для держави та її народу.

Як завжди, пропозицій, рекомендацій, рецептів для виходу з ситуації, в якій опинилися люди, дуже багато. Всі вони, у тій чи іншій мірі, мають право на вивчення і по-можливості – втілення у практичну площину. Ми ж зупинимося на окремих з них, реалізація яких привела б до подолання наявних перепон у позитивному розвиткові країни. На законодавчому рівні – це прийняття законів:

– про вибори народних депутатів України за відкритими партійними списками (мажоритарна – неприйнятна тому, що вона має величезну корупційну складову);

– про відкликання депутата будь-якого рівня у будь-який час його виборцями, якщо він не виконує покладених на нього повноважень;

– про оновлення частини депутатського корпусу Верховної Ради (хоча б на 25%), на період їх каденції;

– про обрання суддів на кожні п`ять років, а не призначення їх на посаду пожиттєво;

– про відкликання суддів у будь-який час його виборцями;

– про референдум;

– про імпічмент Президента;

– про податкову систему (удосконалення Податкового кодексу). Податки збирають за місцем створення виробу чи надання послуги. Збирач коштів може ними скористатися після перерахунку відповідних сум до бюджету та у соціальні фонди.

У кожному з них та інших Законах мусить бути виписаний чіткий алгоритм їх застосування, щоб унеможливити будь-які маніпуляції, бо наша держава – це країна начальників. Тому більшість реформ обертаються навколо того, як одного начальника замінювати на іншого, а невдачу реформ часто покладають на того ж таки начальника, не враховуючи жодним чином умови, в яких він працює.

Щоб подібного каламбуру не відбувалося у майбутньому, потрібно і надалі скорочувати чиновницький апарат зверху до низу, а не нарощувати його, як це часто відбувається . Настала пора для скорочення всеможливих пільг і привілеїв, у т. ч. і надвисоких пенсій (майже 1 млн. пенсіонерів отримують найбільше як 12 тис. грн. у місяць). Відмінити персональні пенсії суддям та іншим пенсіонерам з числа адміністративних органів й інші.

Закон один для всіх – ось запорука нашого успіху.

Україна – чудова країна з колосальними природними ресурсами, працьовитим народом. На жаль, вона сьогодні перебуває у заручниках олігархату, який має владу і щоденно краде прогрес і добробут кожного українця. Сьогодні державою керують два неукраїнські етноси: один намагається максимально наростити свої статки, другий – найбільше «відтяпати» територій з їх інфраструктурою і людьми. І якщо нація є найбіднішою в Європі, то причина тут очевидна – державу організовано на чужій психокультурі. І ніякі косметичні реформи тут не допоможуть. Потрібні виважені, раціональні, підтримані народом реформи, які б кардинально змінили країну та зробили її народ заможнішим. Історія не знає випадку, щоб «успішні» рабовласники стали реформаторами, а ті, у свою чергу, – «успішними капіталістами».

Моя критика обумовлена щирим бажанням допомогти та виправити те, що можна виправити. Але найгірше – не критика, а байдужість.

Михайло КІНАШ,

м. Яремче.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!