(триптих)
Поговори зі мною…
СЛОВО лікує, слово вбиває. Та не тільки словом – думкою, поглядом, дією.
Вищий розум побудував усе у природі просто і геніально, геніально просто.
Рослина, тварина, людина, все живе залежить одне від одного.
Біоенергія людини має позитив у дев`яносто п`ять відсотків і тільки у п`яти – негатив. Рослини, посаджені одна біля одної, приглушують одна одну, чи навпаки – прискорюються в рості.
Погляд людини з негативним біополем поглинає позитивне: стає погано, аж до втрати свідомості. У народі кажуть, що «з очей» або «наврочили».
Моє біополе особливо вразливе на «негатив». Одного разу, зустрівши людину, я ледве дійшов додому. Іншим разом ні того, ні з цього ноги налились слабкістю і серце забилось до нестями. Знайомі другого дня говорили: «Ти б подивився, як виглядав». Радять у таких випадках схрестити руки на грудях, чи скласти пальцями «дулю». Пробував – млявість зникає і все стає на місце.
Людей із негативним біополем можна пізнати – вони сварливі, люблять «вколоти» лихим словом, іскриться погляд тупою радістю. Негативний біострум руйнує ореол біополя.
Навіть побачивши картинку в телепередачі, чи з фотографії, чи зустрівши по дорозі, відчуваєш приязнь або відразу.
Взаємодія людей із підвищеним позитивним біополем приводить до міцної дружби, незалежно від статі.
Коли побираються такі люди – сім`ї надзвичайно міцні. Це – сумісність. Космонавтів вибирають на повну співсумісткість, тобто на ідеально гарантовану можливість співжити і співпрацювати у непростих, нерідко, безвихідних ситуацій на орбіті…
Добрий погляд, усмішка вливається у невимовну радість, стає легко на душі. При зустрічі, чи почувши знайому вимову – загоряються очі радістю, стаєш здоровішим, гормони щастя наповнюють твоє єство.
У роки війни єврей просився, щоб не вбивали – дітей багато. Та вбивця не послухав, хоч не менше своїх дітей мав: всі вони і він сам пішли з цього світу передчасно. Продовжується на наступних поколіннях.
Або таке. Привіз з армії дружину і дитину. Мати не прийняла. Просилась, на коліна стала. Оженився з дівчиною зі свого села. Дітей багацько народили. Одне за одним, ще молодими пішли в інший світ. Не інакше слова-прокльони діють безвідмовно.
ДОБРО і зло існують поряд. Не знав би добра, якби не існувало зла. І навпаки.
Зринуло у пам`яті почуте: «Дякую, синку, що дбаєш за мене, за хлібину, що поставив на стіл. Але ти поклав, як кинув, і …пішов» – гірким поглядом провів до виходу.
Поговори зі мною … про що-небудь і що-небудь…
Спогади, спогади…
Перший раз я відвідав Київ у брежнєвські часи. На весілля дочки запросили близькі родичі дружини.
Їхав трамваєм. На проїзний квиток не мав дрібних грошей. Звернувся до пасажирів українською.
– Нет!
– Нет! – з якоюсь небаченою зверхністю і ненавистю відрубали.
Розгубленим проїхав місто, так і не заплативши.
КОЛИ їхали на реєстрацію шлюбу, спів гостей-галичан розносився навколіш. Кортеж машин зупинила група киян:
– Пойте еще!
Не довелось довго просити. Полилась пісня посеред міста: «Я народилась на Україні, на Україні виросла я…» – зачаровані мелодикою і словом стояли непорушно, а з очей котилися великі-великі сльози…
Вдруге побував я у столиці вже у дев`яності роки, коли дух незалежності витав Україною.
Напередодні до нас, у Карпати, запросили освітян Шевченківського району м. Київа. Розчулившись красою і гостинністю Карпатського краю, вони запропонували візит-відповідь.
Директори шкіл Надвірнянського району, найнявши автобус, вирушили до столиці і вже надвечір поселили нас на ночівлю.
Другого дня знайомились із містом. Ідемо жартуючи, сміємось.
– Вы, наверное, западенцы? – звернулась уже літня жінка.
– По чому пізнаєте?
– Ви такие веселые, радостные. Как бы я хотела выучить украинской. Он такой красив.
Аж тоді ми звернули увагу, чому кияни такі понурі, заклопотані і зневірені. Не дивно, тоді купони «стрибали», як осідлані коні. Усі враз стали мільйонерами і не раді тому.
На вечір київська освітня еліта запросила у ресторан. До трьохсот гостей у ньому, а нас близько сорока.
Біля мене за столом сиділи дві незнайомі панянки. Коли хлопці, трішки розігрівшись, заспівали: «Рости, рости, черемшино.// Широко ся розростай», – одна запитала іншу:
– Кто это?
– С Карпат приехали бандеровцы, відповіла друга…
Пройшов час. Коли побили страйкуючих студентів і Київський Майдан вкривався чорним димом запалених автомобільних шин, а дзвони Михайлівського собору закликали: «Україно, вставай! Галичани, допоможіть!». З кожного населеного пункту Західної України потягнулися нескінченною вервечкою машини, автобуси. За свій кошт тисячі людей прямували до столиці. Їх зупиняла на околиці Київа доблесна міліція, а вони – пішки до центру. Там уже стріляли, вже перші полягли від куль беркутівців, поповнювали Небесну Сотню. Майдан Незалежності наповнився вщерть, пішли вже на Банківську. За світ встали козаченьки…
Частина януковичів із награбованим тікала до братів із Московії. Частина залишалася. Вичікують, коли до влади знову прийдуть суржикові януковичі, наші «кровосісі».
Як-то колись було
У чотирьох стінах заперли снігопади. Ритмічно лопачу сніг, що завалив подвір`я – пробиваюсь хоч би до дороги – там люди.
– А-у! Де ви, люди?
Та людей не видно. Сніг загнав в обійми чотирьох стін, як і мене. Самотність. Щоб розігнати сумні думки, заспівав: «Як-то колись було,// Як я ходив до дівчини //Ще штанів не було».
А було, було… Школа вчила, у книжках читав, радіо провели, навіть репродуктор безкоштовно дали, котрий торочив, що при соціалізмі всі люди рівні: людина людині – друг, товариш, брат. При капіталізмі: людина людині – вовк. Кіно, газети дешеві… все працювало на ідеологію.
Викладач в інституті, щоб здати залік, завдав законспектувати працю Леніна «Що робити?». У мене вийшло – цілий загальний зошит. Глянув на конспект, потім на мене – зарахував «автоматом», не питавши. Він, напевно, не читав резолюції. Ленін вносив пропозицію встановити премію 100 крб. за двох убитих ворогів народу.
Леніна отруїв Сталін (є такі свідчення). Сталін наказав знищити Троцького. Берія – великого вождя. Цілував у ноги, щоб його не вбивали. А далі – багато треба перераховувати.
Репресії, голодомори, «аварії»… І все це – друзі, товариші, брати, коли вже людина людині – вовк. Насильство і влада існують поряд і при взаємодії, було і є несумісне з гуманністю, людською сутністю.
Депутати у бігах: був «нашоукраїнцем» – став «регіоналом», далі неважко здогадатись – опиниться у «прохідній» партії. Лиш би при владі.
Кращої демократії люди не придумали, виправдовуються філософи.
Якось студента запитали: «Що буде після комунізму?».
– Люди недурні, ще щось придумають – відповів.
… Зі мною колись ходив до школи сусідський хлопчина. Невисокого росту, худий, аж світився наскрізь. Мати в колгоспі – ланковою. За ударну працю їй дали в премію півлітра адеколону. А вдома чекали сім голодних діточок… Якось по дорозі до школи я дав йому «кільку», куплену моїм татом. Він не став їсти, затис у руці і гірко заплакав. Незабаром від недоїдання він помер.
КОЛИСЬ мені втокмачували, що Берлін взяв Жуков. Тепер знаю, що спочатку, аби розмінувати Зеелівські висоти, що височіли над столицею германів, він кинув солдатів. Потім пішли танки з включеними прожекторами, підминаючи гусеницями розірваних мінами людей…
ПІВСВІТУ годували задаром, а самі…
Правда, розповідав товариш (працював розвозчиком-експедитором у громадському харчуванні), як давали доручення завезти сильним світу цього ковбаси, шинку, іншу продукцію. Він пристосувався і собі вділював – хто там рахував. Казали заносити до комірчини. Їм ставало добре і йому не зле.
Приїздив у колгосп перевіряльник-райкомівець. У багажник машини «без його дозволу» запаковували зарізану свинку, що належала колективу власників.
Не крали, як тепер, колись – давали.
Приватизовували народне майно всього народу. Верхівці – фабрики, заводи, газети, пароплави. Народові – ваучери.
Тепер, ті – перші, мають можливість тим – другим уділити якусь копійку за голос на виборах. Людина людині – друг, товариш, брат.
«Я обіцяю… врага не буде супостата!», – звучить з екрана телевізора голос кандидата на президентський пост. Він же і половини часу не відвідував сесії Верховної Ради.
Уже все мають, хочуть мати ще вищу безмежну владу. Правда, він якось загадково усміхався.
То було недавно, то було давно.
Микола ГЕКМАНЮК,
депутат районної ради 1-го і 3-го демократичних скликань,
с. Верхній Майдан.