Багатовікова боротьба українського народу за власну незалежну державу, починаючи з князівських часів і до бурхливого ХХ століття, становить немеркнучу сторінку нашої багатостраждальної історії, яка оповита героїзмом і звитягами, зрадами і лакейською прислугою. Українська історія писалася і пишеться тепер потом і кров’ю, самопожертвою і пристосовництвом, але завжди в різні часи й епохи була величезна маса українців, які своєю жертовністю на вівтар Незалежності готові були йти на смерть. Саме ХХ століття докорінно змінило світ, Європу, зокрема, привело до пробудження цілих народів, і український – один з них.
У силу зовнішніх і внутрішніх чинників, які не сприяли утвердженню самостійної України, вона була поділена між Радянським Союзом, Польщею, Чехословаччиною (пізніше Угорщиною) і Румунією. Але наш народ унікальний в тому плані тим, що він, як чарівний птах фенікс, відроджується з попелу.
Саме покоління, народжене за часів Австро-Угорщини, а пізніше Польщі, взяло на свої плечі тягар відповідальності за долю поневоленої нації. Це було покоління виховане на традиціях Шевченка і Франка, героїчних усусів і легендарної УГА, Героїв Крут, Базару і Холодного Яру. Десятки тисяч національно свідомих українців стали в обороні втрачених земель батьків і дідів. Це був період, коли пізніше, уже в Незалежній Україні, директор Інституту Національної пам’яті Володимир В`ятрович образно скаже про нього у своїй книзі. «Україна. Історія із грифом секретно».
Одним із звитяжців тієї героїчної доби став Дмитро Черевко-«Лис», «Промінь». Він народився 24 жовтня 1911 року у селі Росільна Надвірнянського повіту у бідній селянській багатодітній сім’ї – 4 хлопці і 3 дівчини. У сім’ї, як і в більшості галицьких родин, панували національно-традиційні та християнські цінності. Дмитро навчався у сільській школі, де він вперше почув від учителів національний гімн «Ще не вмерла Україна». Після того, як Галичину окупували поляки, становище змінилося докорінно: школярів примушували вивчати історію окупантів, але і в той важкий час знаходилися патріотично налаштовані люди, як директор школи Ставничий. Він дав малому учневі Дмитрикові невеличку книжечку з промовистою назвою «Коротка історія України» і сказав йому слова, які той запам’ятав і проніс через все своє життя «Читай цю книжку і люби свій рідний край, і не зрадь його». Коли дитина пішла до церкви, то в душі склала присягу служити Україні і нашому народові. Посіяні зерна патріотизму впали на сприятливий грунт. Закінчивши сім класів сільської школи, хлопець вимушений допомагати батькам поратися по господарству, через нестачу коштів не зміг продовжити навчання. Вчителі приходили до батьків і просили їх про те, щоб дитина продовжила навчання у гімназії, бо бачили здібності до знань.
Але життя розпорядилося інакше, воно вчило патріотичну молодь бути у перших рядах боротьби за уярмлені права. Юнак вступив до товариств «Сокіл», «Пласт», «Відродження», разом із ровесниками ходив у нічні походи, організував драмгурток, із виставами їздили у сусідні села. У 1929-му греко-католицький священик Яремович організовував церковно-просвітницький хор, привіз диригента, на репетиції збиралися у домі отця, з концертами, у репертуарі яких козацькі і стрілецькі пісні, піднімали патріотизм у молоді. Найактивніші учасники – Михайло Долинський, Олекса Дякун, Антон Максимів, Кость Демків, Михайло Зінич, Василь Мулик, Олекса Писарчук. Серед дівчат – Мінька, Юля та Рузя Стеблицькі, Параска і Меланія Яцків, Домна Демків, Ольга Черевко. У 1932-му Дмитро Черевко одружився із Параскою Яцків.
Одночасно, щоб розколоти український національний рух, поляки почали масово записувати до польської національності тих українців, прізвища яких закінчувалися на букву «й», як наприклад, Коропецький, Левицький, Ясінський, Головінський, Голинський тощо. У 1933-му польська окупаційна влада почала підготовку до так званого «плебісциту», який мав визначити, якою мовою мають вчити дітей у школі – польською чи українською. Поляки не визнавали слова «українець», а «русин». У всій Галичині патріотичні українські організації почали пропаганду серед населення за українську мову, хоча траплялися численні випадки «хруніяди» – так називали тих, котрі співпрацювали з окупантами.
Саме у цей час серед українських організацій виділяється ОУН, яка масово розповсюджує літературу і відозви до народу, закликаючи до боротьби проти окупантів. Дмитро Черевко – серед тих, котрі активно включилися у національно-визвольну боротьбу; закономірно, що це не могло пройти повз пильне око поліції. 8 листопада 1933-го поліцейський наряд прийшов до хати, пред’явили ордери на обшук та арешт за так звану «антипольську агітацію і розповсюдження нелегальної літератури». Суд засудив його до чотирьох років тюрми, удома залишилася вагітна дружина. Спочатку – тюрма у Станіславі, далі – Львів, Краків, Познань. Саме тут він зустрівся із іншими в’язнями Грицем Барабашем, Іваном Будковським, які у так званій «двадцятці» направлялися у Карпати на бойовий вишкіл, їх арештували поблизу Надвірної. Ще з ними перебували Олекса Лесів, Гумик, Охримович (син священика), Павликевич, Юрко Федорів із Саджави. Саме на тюремних нарах у Дмитра ще більше загострився дух непокори загарбникам, організували голодування у знак протесту знущання із в’язнів. У тюрмі у Познані зустрів уже відомих на той час націоналістів Дмитра Мирона-«Орлика», Зіновія Коссака та багатьох інших. До речі, Коссак, як доброволець, загинув за Закарпатську Україну. Коли перебували у тюрмі, то на Різдво і Великдень їх відвідували священики, які своїми розмовами полегшували становище засуджених.
Відбувши термін покарання, Черевко повернувся у рідні краї. Поляки йому не дозволили ступити до власної оселі, він оселився у Хмелівці. Загартований боротьбою у 1936-му стає членом ОУН. Працював у кооперативі, одночасно продовжував ідеологічну боротьбу. 2 серпня 1938-го разом із Олексою Хіминцем-«Благий» та іншими здійснив похід на гору Маківку. Польська поліція розганяла їх карабінами. Коли почалася німецько-польська війна, поляки заарештовували колишніх політв’язнів. Дмитро, не чекаючи арешту, пішов у підпілля, де разом з іншими патріотами залишену поляками зброю ховав у надійних місцях. Доходило до збройних сутичок.
Вступ радянських військ на територію Галичини докорінно змінив ситуацію. Стало зрозуміло, що поляки не зможуть втримати владу. Поліцію у Росільній роззброїли, керував цією акцією Черевко. Вони нікого не знищили, зокрема, коменданта поліції Конечного та йому подібних. Прихід радянської влади на західноукраїнські землі змінив ситуацію: «нові визволителі» почали роботу із висунення кандидатів у Народні Збори, що мали відбутися у жовтні у Львові. Оскільки жителі Росільної вперто не хотіли голосувати за компартійних висуванців, то декілька родин виселили у Сибір за так звану «антирадянську агітацію». Після таких заходів жителі стали «послушними».
Одночасно органи НКВС розшукували патріотично-налаштованих людей, серед яких, членів ОУН. Не уникнув такої долі і Дмитро, якому голова сільської ради вручив повістку, щоб прибув у відділ НКВС у Богородчани. Стало зрозуміло, що далі залишатися небезпечно. 8 листопада 1939-го зв’язковий повідомив, що хлопці чекають у Глибокому. Зібралося близько 20 чоловік, серед них і майбутній командир куреня «Смертоносці» Олекса Хіминець-«Благий» (він героїчно загинув 20 березня 1945-го із 110 повстанцями біля с. Лесівка, посмертно нагороджений Срібним Хрестом Бойової заслуги), Микола Хіминець, Іван Максимів, Олекса Бойків, Степан Гаврилюк-«Жар» (пізніше референт СБ Станіславівського окружного проводу, загинув у сутичці з опергупою 2-Н відділу УМДБ у Чорному Лісі 19 серпня 1951-го разом із надрайонним референтом СБ «Вороном» і машиністкою «Славкою»).
Із Глибокого вночі лісами через Грабівку добралися до Калуша на залізничний вокзал. З метою конспірації розділилися на малі групи, взяли квитки і доїхали до Самбора. Далі пішки у гори, вночі місцевий зв’язківець перевів їх через річку Сян. Хлопці опинилися на польському боці, який окупувала німецька влада. Уночі привели втікачів до пересильного табору, в якому перебувало майже 6 тисяч людей. Пізніше частина їх пішла на Грубещівшину, де проживало багато українців, а більшість поїхала на роботу у Німеччину, у тому числі і Черевко у місто Бруншвейг. Тут працювали на фабриці, кожної суботи отримували зарплату. Почалося налагодження зв’язків з іншими таборами й ОУН, де перебували українці. Черевко їздив на зв’язок у Берлін. Там зустрів колишнього політв’язня Гриця Барабаша – референта СБ. У таборі Василь Саковський організувавав хор, а сам одночасно був і солістом. Сюди приходили прокомуністично налаштовані українці із Франції, які добровільно поїхали на роботу, щоб німці їх не заарештували.
Якось Черевко запросив їх на зустріч. На стіні висів портрет Гітлера, Дмитро пересунув його вбік, а на його місце поклав портрет Бандери. На другий день його заарештувала поліція. Як видно, «борці за владу трудящих» не дуже переймалися долею самих трудящих, а донесли поліції. Як би не допомога українського емігранта Гуменюка, який користувався авторитетом у німців, хто знає, яким би виявився кінець. Після цього Черевко разом з Олексою Хіминцем поїхали на Грубещівшину у село Сагринь до Василя Лучка. По дорозі завернули у Краків, де діяв центральний провід ОУН і від провідника «Лебедя» отримали відповідні інструкції. У Грубешові, в Українському комітеті, Дмитрові дали посвідчення як організатору молоді. «Десятки людей врятували тоді від вивезення на роботу у Німеччину. Моя праця дала добрий урожай, коли ці хлопці стали основою формувань, пізніше сотень УПА», – згадував Дмитро.
Головне завдання полягало у підготовці і створенні похідних груп на територію східної України. Наближалася війна з Радянським Союзом. У прикордонних містах і селах спостерігалося велике скупчення військ і техніки. З початком німецько-радянської війни у липні 1941-го похідна група із 20 чоловік, серед яких і Черевко, у районі Рави-Руської взяли курс на Рівне. Зв’язок діяв бездоганно, там завантажили необхідну літературу і попрямували на Житомир. Дорогою бачили зруйновані села і людей, які поверталися до них, щоб зібрати урожай золотистої пшениці. У Житомирі зустрілися із колишнім в’язнем тюрми «Воронки» (Познань) Дмитром Мироном. Групу розділили по дві людини на район. Черевко працював разом із Мельником із Болехова. В одному із сіл Житомирської області проводили бесіду серед жителів, яким роз’яснювали, що вони не прислужники німців, а борці за Українську державу, яку відновили Актом 30 червня 1941-го у Львові. Проте незабаром німці розпочали репресії проти націоналістів, їх почали арештовувати і знищувати. Степан Бандера та Ярослав Стецько опинилися у тюрмі, похідні групи як такі перестали існувати. Дмитро Черевко повернувся у Житомир. Там він не застав Дмитра Мирона, який подався до Києва, де пізніше 25 липня 1942-го загинув у перестрілці з гестапівцями.
Шлях Черевка із Житомира проліг до Львова, далі – Станіслав, Богородчани. Тут отримав зв’язок до коменданта української поліції Костянтина Петера-«Сокіл». Зустрівся у Хмелівці з дружиною і дитиною. Скільки щастя і радості було після того, що довелося пережити і знову бути разом. За вказівкою проводу ОУН працював секретарем волосної управи. Маючи надійне прикриття, знову поринув у вир підпільної боротьби.
Почалося створення і формування Української національної самооборони (УНС). Особливо гостро це питання постало, коли у Карпати влітку 1943-го рейдом прийшло з’єднання червоних партизанів під командуванням Ковпака. Щодо червоних партизанів боївки УНС зберігали нейтралітет, більше того траплялися випадки, коли неодноразово місцеві зв’язківці проводили партизанів, як це сталося після бою за Делятин. Саме ці боївки стали основою формування сотень і куренів УПА, станиць, кущів, районів, надрайонів, округ.
Чимало діячів ОУН змушені піти у підпілля, у тому числі і Дмитро Черевко із серпня 1943-го. У грудні його призначили керівником Надвірнянського надрайонного проводу, куди входили чотири райони Надвірнянський, Солотвинський, Ланчинський і Яремчанський. Це був час титанічної праці і величезних зусиль у період німецької, а пізніше – радянської окупації. Черевко, він же «Промінь», «М-150», «Б-40», «25», успішно виконував доручені йому завдання Станіславським окружним проводом.
Почалося формування сотень і куренів УПА, їх потрібно було забезпечити зброєю, продовольством, одягом. Повстанські відділи нападали на німецькі і мадярські військові частини з метою захоплення зброї. У березні 1944-го захопили продуктовий склад у Делятині, завантажили 125 возів продовольством, а в аптеці взяли ліки і перев’язувальні матеріали. Усе це відвезли у район сіл Білі Ослави і Чорні Ослави та Чорний Потік. Улітку 1944-го масово роззброїли німецькі і мадярські частини. У с. Зелена під керівництвом районного провідника «Довбуша» і війта цього села Михайла Борисюка напали у районі урочища Студений звір на мадярську частину, яка відступала. Мадяри віддали значну частину зброї. Повстанці безперешкодно їх пропустили та надали провідників, які їх провели на закарпатську сторону.
Німці посилили репресії проти мирних жителів. У Росільній арештували одного із теренових провідників Юрія Лукача-«Цяпка» і його сестру, підпільницю Олю (їх розстріляли улітку 1944-го). Постій Черевка на початку підпільної роботи знаходився у селі Гвізд Солотвинського району. Тоді станичним був Михайло Петрук-«Скоробіг», який героїчно загинув у 1947-му. Обставини того часу змушували не стояти на місці, а змінювати дислокацію. Далі постій надрайонного провідника знаходився у Цуцилові Надвірнянського району, яке служило кузнею повстанської боротьби, районним провідником був Василь Маланюк-«Дух». Тут проходили військовий вишкіл, вели підготовку медсестер і санітарок, здобували зброю.
Безпосередній вступ частин Червоної Армії на терени Галичини і Карпат зумовив докорінну зміну обстановки. Надрайонний провідник «Промінь» постійно рейдував надрайоном. «Червоні окупанти» застосовували будь-які методи боротьби проти повстанців: створення із числа місцевих жителів і колишніх повстанців так званих відділів «стрибків», метод «Бочка» – коли перевдягнені чекісти вдавали із себе повстанців, снодійне до їжі. Наприклад, коли секретар-друкарку надрайонного провідника «Променя» Павліну Бойчук-«Орелю» у с. Майдан Солотвинського району затримали, то вона хотіла застрелитися, але в пістолеті виявився спиляний бойок. Чекіст сказав: «Ореля, он не стреляет».
Одночасно, щоб уникнути зайвого кровопролиття, провід ОУН звернувся із відозвою до «стрибків» покинути «юдину роботу». Абсолютна більшість з них перестала служити чекістам. Тих, котрі продовжували співпрацю з ворогом, – знищували. Так, як це сталося у селі Космач Богородчанського району: трьох чекістів убили, начальника «стрибків» і заступника взяли живими. До рук повстанців потрапили документи зі списками сексотів с. Росільна та їхні доноси.
Одночасно органи радянської влади здійснювали масову депортацію родин підпільників і вояків УПА у віддалені райони Радянського Союзу – Сибір, крайню Північ, Далекий Схід, Казахстан. Величезні втрати, масові репресії і терор, вивезення у віддалені райони Союзу спричинили різке скорочення чисельності УПА. У 1947-му сотні і курені УПА як такі перестали існувати, залишилися боївки і підпілля ОУН. У 1946-1947 рр. Черевко став господарчим референтом Надвірнянського надрайонного проводу, у 1947-1949 рр. – референт пропаганди цього проводу. Провід ОУН дав вказівку зосередити головну увагу на пропаганді національних ідей і здійсненні актів відплати проти знахабнілих ворогів і перевертнів.
Навесні 1948-го Станіславський окружний провідник Петро Федюшка-«Брюс» наказав «Променю» організувати друкарню Гутенбергівку, яка мала забезпечувати літературою всю Станіславську округу. З притаманною йому енергією та досвідом «Промінь» за короткий час організував друкарню. У Станіславі закупили 50 кг шрифту, фарбу, папір, машиніст-друкаркою працювала Соня Стурко із Перегінська. Крім неї у друкарні трудилися Коцан («Ліщина»), Петро Кравчук («Бук»), Гуменюк («Кармелюк»). Коректор – вчитель із Петрилова Тлумацького району Іван Мазурик («Журба»). Літературу розповсюджували різними способами: наприклад, люди їхали у східні області України, висилали поштою на адреси, які давали вчителі та лікарі, котрих направляли працювати на захід. Люди зі сходу під впливом націоналістичної агітації допомагали повстанцям і йшли навіть на ризиковані кроки.
Восени 1948-го у с. Росільна героїчною смертю загинув рідний брат «Променя», організаційний референт Солотвинського райпроводу Савелій Черевко-«Олесь» (1920 р. н.). Його тіло повстанці викрали у чекістів із Солотвинського відділення НКВС і похоронили у Росільній. Вчителька Марія Семененко родом із Сумської області з дітьми і квітами пішла до могили героя, за це отримала 25 років таборів. Східнячку-медсестру засудили за допомогу пораненим стрільцям. Учителька-східнячка вийшла заміж за офіцера, який брав участь в облавах на повстанців, вона повідомляла завчасно про це вояків УПА.
Часті облави, застосування чекістами підлих форм боротьби з національним рухом, як от: «Бочка», снодійне «Нептун-47», компромати, зрада значної частини провідників різного рангу і відкрита співпраця з ворогом, вимагали весь час бути насторожі і постійно міняти місця дислокації. Тому повстанці будували бункери відповідно, від цього залежало їхнє життя. Черевко разом із побратимами зиму 1948-1949 рр. зимував у добре обладнаному бункері з достатнім запасом їжі та головне – водою. Спали на двоповерхових ліжках, удень відпочивали, а працювали вночі, щоб не чути стукоту дукарської машинки. А чекісти не дрімали, продовжували пошук повстанців навіть взимку. У січні 1949-го одна із чекістських опергруп із собакою натрапила на бункер. Перед цим Черевко відкрив люк і побачив облавників. Закривши його, розбудив побратимів і сказав про небезпеку, яка на них чатує. Добре озброєні повстанці мали скоростріл, автомати, пістолі і гранати. Удача цього разу була на стороні стрільців, бункер не виявили. Повстанці покинули його, через деякий час повернулися, забрали друкарську машинку, деякі документи, послухали радіо і знову покинули криївку. Вранці, коли «Промінь» ще з одним повстанцем «Буком» йшли у напрямку сховку, побачили чоловіка, який заготовляв дрова і попередив про облаву більшовиків. Облавники самі побоялися лізти у бункер, послали одного з місцевих селян, а потім його підірвали. Після цього повстанці розділилися на дві групи і зимували у людей. Часто до них навідувався організаційний референт Солотвинського райпроводу «Вернигора». Перед цим окружний провідник Станіславівщини Михайло Хмель-«Всеволод» привів одного із чільних провідників «Дзвінчука», який, як він сказав, хворий і мусить підлікуватися. Стрільці часто ходили за продуктами у Росільну, з ними був також «Дзвінчук», він добре знав зв’язки, його знала вчителька Марусин. Восени 1946-го серед інших повстанців відійшов за кордон.
Наприкінці березня 1949-го Черевко із повстанцями перейшов на постій у ліс. 28 березня 1949-го зв’язківець приніс «Променю» записку від «Дзвінчука», в якій він повідомив, що повернувся із-за кордону, має важливу справу і мусить зустрітися, бо більшовики натрапили на його слід, він у небезпеці. Зв’язківець повідомив, що зі «Дзвінчуком» був «Вернигора». Черевко взяв із собою стрільця Петра Кравчука з Міжгір’я Богородчанського району і пішов на обумовлене місце зустрічі. Решта повстанців залишилися у лісі. На зустріч вийшов «Вернигора», який сказав, що ніякої зради немає, «Дзвінчук» чекає. Стрілець «Бук» залишився із «Вернигорою», «Промінь» підійшов до «Дзвінчука», який стояв біля ватри і привітався. Там ще перебували інші стрільці, як виявилося, перевертні і переодягнуті чекісти. «Провідник «Промінь» незчувся, як його повалили на землю і зв’язали дротом. Він сказав «Дзвінчуку»: «Ах, зраднику, будь проклятий за зраду свого народу, невже тобі окровавлена Україна не мила, скільки крові проллялося?!». На що зрадник спокійно відповів: «Я там, де сила». Пов’язали «Бука», від нього довідалися, де перебувають решта повстанців. «Дзвінчук» і «Вернигора» разом із більшовиками на місці постою знищили трьох повстанців, секретар-друкарку Софію Стурко взяли живою. На третій день під маскою СБ заарештували дружину Черевка, сиротами залишилися діти Надія та Ярослав.
На другий день після арешту почалися допити. Руки – у наручниках, його намагалися зломити як фізично, так і морально, пропонували співпрацю і заможне життя. Приводили на очну ставку стрільця «Бука», який пізніше втік, повідомив про зраду і героїчно загинув зі станичним у підпаленій стодолі більшовиками. Очні ставки, побої, матюки і погрози змінювалися деколи порівнянням типу, як от: «Ти, Черевко, від одного берега вже відплив, до другого не доплив, що робити будеш?», на що той слушно відповів: «А що б ви зробили, товаришу начальник?». Слідчий на деяку мить розгубився, потім опанував себе і сказав, що він відданий партії Леніна-Сталіна і радянській державі, наказав підсудного негайно вивести. Про високу національну свідомість, готовність померти за Україну свідчить й інший факт допиту слідчим, де Черевко прямо запитав: «Скажи мені правду, хто з нас бандит: я чи ти. Я на своїй землі боровся за самостійне життя, за визволення свого народу від окупантів, а ти прийшов на нашу землю, щоб нас грабувати і вбивати». Після такої розмови прийшли два чекісти, тримали його, а слідчий бив до нестями. Йти вже після цього не міг, притягнули під двері камери і напівмертвого вночі кинули. Вранці в’язні його не впізнали.
Військовий трибунал засудив «Променя» до вищої міри покарання – розстрілу, але на той час розстрільну статтю тимчасово відмінили, дали 25 років концтаборів, дружині також присудили 25 років і заслали у Магадан. Більше місяця бранців везли у вагонах, в яких переважно перевозили худобу. Їсти давали стільки, аби не вмерли з голоду. Завезли у Джезказган-рудник у Казахстані, а жінок – у Кенгір. Черевко на руднику зустрів земляків – Дмитра Вільчака із Росільної, Івана Гоголя із Глибівки, Михайла Клапчука із Коломийщини, лікарів Малиновського із Станіслава і Зарічного зі Львова. У сорокаградусний мороз конвоїри водили в’язнів на шахту, де добували мідну руду. У шахті було мокро, скрізь капала вода. Рейки поламані, а п`ятсоткілограмову вагонку з рудою тягли два знесилених чоловіки. Поки конвой вів назад у бараки після зміни мокра одежа замерзала, годували абияк юшкою-ухою із гнилої риби, якщо не виконували план – обрізали пайок. Спали на нарах, за зиму більше половини тих, кого привезли, захворіли на запалення і туберкульоз, їх відправили на Байконур для «лікування». Після «місячного відпочинку» в’язнів знову привозили на шахту, бригадирами переважно були колишні власовці і ті, котрі служили при німецькій окупації.
Одвічний бунтарський дух українців, зокрема, галичан, не коритися неволі і знущанню не згасав у душі Черевка. Він із колишнім стрільцем сотні «Сокола» Грицем Срібняком домовилися про втечу у серпні 1950-го. Коли закінчувалася зміна, то охоронники спускалися до шахти, щоб скоріше відправити в’язнів до табору. У робочій зоні стояв рубильник від світла, Черевко його вимкнув, шахта поринула у темряву. Через високу браму втікачі перелізли, хоч вартовий стріляв по них. На другий день підняли у повітря літак. Михайло Клапчук дав утікачам мапу і компас. Запас їжі виявився невеликим – кілограм цукру і кілька сухарів, у степу води не було, влітку вдень сильна спека, а вночі – холод. На літо казахи направлялися із худобою до озер із водою після снігу. На сьомий день втечі знесилені і голодні Черевко і Срібняк потрапили до міліції, коли в одному із радгоспів біля магазину хотіли купити продуктів. На другий день міліціонери привезли їх до табору і здали п’яним червонопагонникам, які били жорстоко. Черевко лежав і не міг встати, поки слідчий не вилив на нього відро води. Добавили до терміну ув`язнення ще десять років.
Це підірвало здоров’я повстанця. Йому в 1952-му зробили операцію, з тюремної лікарні – знову у камеру. Тут Черевко розповідав бранцям, а їх налічувалося близько двадцяти різних національностей, про боротьбу ОУН-УПА, історію України. Один із засуджених виявився стукачем. Черевка перевели в одиночну камеру, а через тиждень хворого на жовтуху – у концтабір Кенгір в одиночну камеру, а фактично – камеру смертників. Мужній повстанець оголосив голодування, сім днів нічого не їв. Далі завели у кабінет і почали бити по тілу, як по футбольному м`ячу: «Пусть подохнет, клятий бандеровець». У цій камері смерті нескорений борець, лицар воістину козацького духу, промучився п’ять місяців. На зло ворогам вижив, на шостий місяць перевели у загальну камеру. Саме тут в одиночній камері він написав два вірші. Один з них – «Заповіт дітям», другий – «Згадка про повстанця» – своєрідний батьківський наказ, як любити рідну Україну і віддати за неї життя.
Після смерті Сталіна у таборах почалися масові заворушення. У Кенгірі, Норильську – великі збройні повстання, організаторами й учасниками яких стали колишні члени ОУН-УПА. У Джезказгані також солідаризувалися із Кенгіром – не виходили на роботу. Із Москви приїхала спеціальна комісія на чолі із Долгих, який дав слово офіцера і запевнив, що протестантів не переслідуватиме адміністрація. Слово мали колишні фронтовики і ті, котрі брали Берлін. На другий день, після від’їзду московської комісії, тих, які виступали проти, забрали у закриту тюрму на Урал. Ось вам і слово честі офіцера Червоної армії і КПРК.
У роки «хрущовської відлиги» у концтаборі стало вільніше, навіть співали повстанських пісень. Чекісти через свою агентуру намагалися розколоти колишніх борців за волю України. Ті, котрих засудили до 1945-го, носили на плечах і рукавах букву «К», інші –«ІТЛ». І знову невтомний Черевко своїми полум’яними промовами мирив їх. У 1956-1957 рр. хрущовська комісія звільнила багатьох в’язнів, але тільки не нескореного «Променя». Його відправили у Караганду, потім в Іркутськ. На одному із табірних пунктів зустрів кардинала Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого, спали та їли по сусідству. Після Іркутська табір у Мордовії, в якому зустрів Юрія Шухевича, з яким ходили на курси бухгалтерів, Левка Лук’яненка, Володимира Горбового, земляка Дмитра Верхоляка-«Дуба». Після звільнення з табору поїхав до дружини у Джезказган, вона звільнилася з магаданських таборів.
Про переїзд в Україну не могло бути і мови. При допомозі небайдужих людей, зокрема, головного бухгалтера мідного комбінату Василя Сагайдака (його батька репресували і вивезли зі східної України у 1930-х роках), прийняли на роботу бухгалтером. «Залізні чекісти Фелікса» і тут не залишали у спокою «Променя». Траплялося, що по два рази на тиждень викликали у КДБ, шантажували, пропонували написати статтю про покаяння і засудити націоналістичний рух. Продовжували компрометацію серед людей, з якими працював. У них склалося враження, що співпрацює з органами, почали ставитися із підозрою. Нічого не залишалося, як знову змінювати місце проживання. Змушений виїхати у Ростовську область, де перебував до 1995-го. Тоді ж випала змога переїхати у Надвірну, де завдяки небайдужим людям в особі районної і міської влади, патріотів краю, виділили однокімнатну квартиру.
Сповна випити чашу знущань і поневірянь випало на долю дружини Параски Черевко, яка взяла на свої плечі тягар невільниці. Практично все молоде життя минуло у подружжя аж надто тернистим шляхом. Польські переслідування, тюрма, втеча за кордон, «нові визволителі» та їхня жорстокість, сталінські концтабори. Жінка пройшла з честю цей нелегкий шлях. Вона гідна глибокої поваги і назви «українська жінка-патріотка».
Здійснилася віковічна мрія нашого народу – воскресла і встала з колін поневолена Україна. У пам’ять про нескорених Борців висипано високі могили – свідчення про наше минуле і пересторога на майбутнє. І знову, як у роки боротьби за Соборну Українську державу, Дмитро Черевко став у перші лави, незважаючи на похилий вік і хвороби. Цей добродушний і щирий чоловік є на всіх патріотичних заходах, де б вони не відбувалися, закликав з’єднатися в єдиний моноліт, не допустити страшної катастрофи щодо українського народу. А які духом патріотизму, любов’ю до рідної України, пройняті його вірші, в яких він закликає «Хай вічна слава Борців за волю, //повік не згасне у наших серцях…//І славну сторінку в історії нашій //написана кров’ю ОУН і УПА». Чи можна без хвилювання читати його вірш «Звернення до рідного села» або своєрідний заповіт землякам «Вітаю Вас, дорогі росільняни».
Душа повстанця відійшла в інші світи 29 липня 2001-го. Поховали на цвинтарі у рідному селі. У пантеоні слави борців за Волю і Незалежність України Дмитро Черевко-«Промінь» посідає гідне місце.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови районної організації Всеукраїнського
товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.
Версія для друку
16,260 переглядів
