Газета по-надвірнянськи
 

Журналістську майстерність карбував роками

8 лютого 2019, 13:01 | Рубрика: Людина та її справа, Свята, У світі журналістики Версія для друку Версія для друку 148 переглядів

Зі сніговими завірюхами і припорошуючими снігами славний сімдесятилітній ювілей прилине 10 лютого до ветерана надвірнянської і прикарпатської журналістики, колишнього кореспондента-організатора районного радіо при редакції газети «Радянська Верховина», а пізніше – при виданні «Поступ», де ще очолював відділ агропромислового комплексу та сільського господарства, та часопису «Народна Воля», звідки і вийшов на заслужений відпочинок у 2012-му, Миколи Юрійовича ПИТЛЮКА.

питлюк

Витоки журналістського таланту і майстерності ювіляра сягають ще дитячих років, коли його сповнювала живописна краса рідного хутора, який вже поступово розрісся до невеличкого села, Білозорини. Як він сам висловився, довкола виднілися і справді красиві різнокольорові пагорби і гори, ніби виліплені з пластиліну, які стояли одна за одною. Ще й тепер, навідуючись у рідні краї, у свій куточок Карпат, Микола Юрійович, надихається і захоплюється цими гірськими хребтами і плаями рідного Бзовача та інших сусідніх вершин, вбирає енергію полів, які розкинулися недалеко від його родинного обійстя.

Іншою важливою хвилею його життя і творчості стала служба у Збройних силах. – Славне місто Бердянськ у Запорізькій стороні випроваджувало мене до лав Збройних сил, – пригадує ювіляр. – Служив у Севастополі, три роки борознив води Чорного, Егейського, Мармурового, Балтійського та Середземного морів, побував у портах Туреччини, Єгипту, Болгарії, Румунії, Естонії.

А вже потім Миколу Юрійовича з головою поглинула нестримна журналістська течія. Ще дотепер у його пам`яті зринають заліки зі смаком кави, найімовірніше приправлені добрим львівським пивом і коньяком, «хвіст» із німецької мови, який ще довго не давав спокійно спати у гуртожитку на Майорівці у Львові, традиційне для всіх студентів-львів`ян запізнення на «рахівський» поїзд, коли мусив чимдуж поспішати на екзамен з історії журналістики України, предмет якої викладав сам декан Йосип Терентійович Цьох.

– Шлях до жагучої мрії стати журналістом зародився давним-давно, коли я у третьому класі написав у тодішню районну газету «Радянська Верховина» замітку про збирання учнями макулатури, – розповідає п. Микола. – Відтоді, де лиш мене не кидали обставини, я дописував у різні газети, умів знайти «родзинку» в кожній інформації, через що вже університетські товариші присвоїли мені неординарний титул «король інформації». Старожили Білозорини і дотепер з вдячність згадують, як ще студентом,а потім вже і працюючи, Микола Юрійович своїм словом і гострим дописом змушував чиновників реагувати на проблеми гірського села – завдяки цьому проклали асфальт, відкрили автобусний рейс, провели лінії електропередач, відкрили ФАП і магазин, і вже пізніше старався всіляко і вагомо спричинятися до вирішення проблем односельчан.

Його професійну ниву сповнювали непрості виклики та здобутки. У ті часи становлення радіо у Надвірнянщині доводилося все робити самому – і збирати, і редагувати, і друкувати інформацію, і інколи навіть транслювати. Та це стало певним життєвим гартом і ще більше укріплювало та наповнювало яскравими фарбами різноманітну і цікаву палітру творчості Миколи Питлюка. Не все виходило просто, але всі незгоди і проблеми вдавалося вирішувати і впевнено торувати до вершин у людській шані та повазі.

Справжнім творчим бенефісом, своєрідним підсумком його журналістської течії стала праця у редакції газети «Народна Воля». На першому місці у нього завжди перебували долі людей, їхні негаразди і труднощі, намагався розрадити і допомогти та зробити все, щоб хоч якогось вирішити.

Я, як автор цих скромних рядків, під час проходження навчальної практики після студіювання наук у Франковому виші повсякчас дослухався до мудрих і виважених порад свого односельчанина і тепер вже колеги-ветерана Миколи Юрійовича. Його друкарська машинка, як мені тоді здавалося, не знає спочинку і в ній гартуються дописи із літопису Надвірнянщини. Її тактовна мелодія влітку чулась, здавалось, навкруги.

Уже сім років ювіляр на заслуженому відпочинку. Незважаючи на стан здоров`я, який норовить нагадати про себе різними болячками, ветеран журналістики Прикарпаття зберігає невичерпний ентузіазм, дає лад невеличкому господарству, в якому кроляча і куряча живність голос подає, трудиться на власній земельній ділянці, облаштував зі своєю дружиною Анною затишний родинний куточок у Межибриці у Пасічній та Надвірній.

 Для повнішої розповіді про нашого ювіляра подаємо фрагменти з його нарису «Живлюсь цілющими соками рідної землі» з книги спогадів «Сторінками пам`яті», присвяченої випускникам факультету журналістики 1977 року Львівського Франкового університету.

***

«Народився у невеличкому хуторі Білозорина на Прикарпатті. Тут з діда-прадіда проживали гуцули, бували чарівники, котрі безмежно любили й оберігали цей чарівний куточок незайманої природи, який тулиться до підніжжя чарівних Карпатських гір…

Довкола виднілися і справді красиві різнокольорові пагорби і гори, ніби виліплені з пластиліну, які стояли одна за одною. То червона – із червоної глини, то зелена – із зеленої, то жовта – із жовтої.

Ці гори були для мене рідною домівкою і взимку, бо ж каталися на санчатах і лижах, і влітку, бо пасли там якщо не отари овець, то стадо корів, а також гралися у жмурки і пекаря. Ці гори не випускали мене зі своїх обіймів, коли закінчував 10-й клас Пнівської середньої школи. А опісля – Отинійське МПТУ №11, виробнича практика у спеціалізованій пересувній механізованій колоні №34 тресту «Укрспецводмонтаж» м. Запоріжжя, де і залишився працювати.

***

У своїх публікаціях завше викривав недоліки буденного життя, особливо у плані соціально-економічного розвитку Надвірнянського району. Це не подобалося місцевому керівництву РК Компартії України та районної ради. І вони вдалися до конкретних дій, мовляв, треба провчити цього «писаку». Дійшли чутки з деканату, що за «наклеп» мене можуть відрахувати з університету. Це – неабияк насторожило. Хоч я нічого незаконного не вчиняв. Та чутки виявилися правдою. У ректорат Львівського університету, особисто до його ректора М. Максимовича завітав перший секретар Надвірнянського райкому КПУ Віталій Мисліборський, мотивуючи свій візит тим, що, мовляв, студент факультету журналістики Микола Питлюк паплюжить органи місцевої влади своїми неправдивими дописами в різні республіканські та всесоюзні газети. Справді я писав. Не всі видання, щоправда, мої дописи друкували, але я мав постійний контакт із багатьма виданнями. Листування тривало, і воно було дієвим. В окремій папці я зберігав удома всі оригінали листування з редакціями, а також листи-відповіді, яких заходів вжито за моїми критичними виступами. Щоб підтвердити результати своїх критичних сигналів, декан факультету журналістики дозволив мені серед тижня з`їздити додому: привезти як доказ своєї правоти – наявні документи, котрі б засвідчували, що діяв у правильному напрямку. Що я і зробив.

Ознайомившись з ними, М.Г. Максимович навіть похвалив мене за тверду позицію, сказав діяти так і далі. Бо це справді по-журналістськи. Тому і продовжував я воювати у прямому розумінні з можновладцями ще радянських часів за долю рідної Білозорини, забутого Богом і людьми села-хутора (тисяча селян із дітьми – хіба це мало?), ні дороги, ні електрики, ні медпункту, а райком партії, напевно, рапортував у чиновницькі верхи: «У гірських селах Надвірнянщини таки побудуємо комунізм!».

***

Ще до закінчення Львівського держуніверситету ім. Івана Франка я вже рік працював у Надвірній радіо-журналістом. Не проста то виявилась справа. Адже самому доводилося збирати інформацію до радіовипусків, редагувати, друкувати і, навіть, транслювати самому. Все в одній особі. Думав, що не витримаю такого навантаження…

***

На початку січня 1998-го мене прилаштував до себе в новостворену районну газету «Народна Воля» її редактор Іван Гриджук. Він як творча особистість і як адміністратор скерував мої уміння і зусилля у спільний творчий доробок – щотижневу об`ємну, цікаву із змістовними матеріалами газету.

…Час летів невблаганно. Усе, нарешті, підсумовують… Бухгалтер редакції підрахувала і мої роки. Прийшла і сказала: «Миколо Юрійовичу, пора оформляти документи на пенсію». Та попри пенсійний вік, я ще три роки працював у часописі «Народна Воля». І не шкодую».

Василь ІВАСЮК «Народна Воля»

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!