Український історик Федір Срібний народився 22 лютого 1881 році у Надвірній. Гімназійний учитель у Львові, член Львівської історичної школи М. Грушевського, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), професор Львівської торгівельної академії (зараз Львівського торговельно-економічного університету). У 1940-1941 роках – співробітник Львівського філіалу Інституту історії України АН УРСР.
Світлина Федора Срібного публікується вперше
Патріотичний рід Срібних у м. Надвірна започаткували Василь Срібний та Магдалина Полатайко. У сім’ї народилося семеро дітей: Михайло (1872-1909 рр.), Дмитро (1876-1950 рр.), Степан (1878-1952 рр.), Теодор-Федір (1884-1946 рр.), Микола (1887-1963 рр.), Анна (1890-1931 рр.) та Юрій (1992-1972 рр.).
Вони стали вченими, адвокатами, урядовцями, інженерами і добрими господарями. Родина Срібних у Надвірній заклала взірцеві сади і городи, а також пасіки. Їхня родинна оселя знаходилася біля будинку товариства «Просвіта» на вул. Станіславській, а зараз – вул. Мазепи. Закінчив народну школу в м. Надвірна, поступив до Коломийської гімназії. У 1895-1908 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету, одночасно вивчав історію і географію. Працював у бібліотеці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. У 1909-1931 роках викладав у гімназіях Львова, Тернополя і Станіслава.
У 1912-му він здобув ступінь доктора. Після поразки перших визвольних змагань у 1921 році доктор Федір Срібний став професором Станіславської гімназії, пізніше – професором Львівської торгівельної академії. У 1931 році вийшов на пенсію, але продовжував займатися науковою роботою. У 1940-1941 роках – співробітник Львівського філіалу Інституту історії України АН УРСР. Федір – неодружений, сім`ї не мав. Помер у 1946-ому, похований на Личаківському цвинтарі, квартал 43 у Львові.
- «В останній чверті 19-го століття на інтелектуальній хвилі позитивізму в українській історіографії постають і наукові школи в класичному розумінні. Кілька наукових шкіл наприкінці 19-го на початку 20-го століття утворили учні В. Антоновича. Передусім, це – Галицька або Львівська історична школа М.Грушевського, до якої зараховують Б. Барвінського, Б. Бучинського, В. Герасимчука (Гарасимчука), Ф. Голійчука, І. Джиджору, Ю. Кміта, М. Кордубу, І. Кревецького, І. Крип’якевича, З. Кузелю, Ф. Срібного, О. Сушка, С. Рудницького, Ом. Терлецького, С. Томашівського, О. Чайківського, М. Чубатого, О. Целевича та ін.», (НАУКОВІ НАПРЯМИ, ШКОЛИ, ТЕЧІЇ, ГУРТКИ, http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?).
Наукова школа М. Грушевського представляла найскладнішу й найпотужнішу комунікаційну мережу в українській історіографії. Специфіку ідеології, організаційна статусність, рецепцію школи у корпоративному середовищі і суспільній думці відображає семантика її назви: «галицька школа істориків України» (Д.Багалій), «наукова школа українських істориків у Львові» (О.Оглоблин), «історична школа Грушевського» (М.Чубатий), «історична школа Антоновича – Грушевського» (О.Домбровський), «історична школа М. Грушевського у Львові», «історична київська школа» М. Грушевського, «школа національної історіографії Грушевського», «всеукраїнська школа української національної історіографії», «історіографічна школа Грушевського» (Л. Винар).
До наукової школи М. Грушевського входив надвірнянець Федір Срібний. Перша наукова робота вченого – стаття у збірнику НТШ за редакцією М. Грушевського «Дневник Велевицького як джерело до української історії». – ЗНТШ, 1905 р., т. 67, с. 1 – 7.
Основним дослідженням історика є праця «Студії над організацією Львівської Ставропігії від кінця 16 до половини 17 ст.» – ЗНТШ, 1911 р., т. 106, с. 25 – 40; 1912 р., т. 108, с. 5 – 38; 1912 р., т. 111, с. 5 – 24; 1912 р., т. 112, с. 59 – 73; 1913 р., т. 114, с. 25 – 56; 1913 р., т. 115, с. 29 – 76.
У шостій книжці Записок НТШ за 1911 р. вийшли дві перші глави цієї праці під заголовком: «І. Увільнення братства від власти владичої. II. Склад братства». У першій главі автор розглядає статут Львівського ставропігійського братства з 1586 р. Усупереч теперішнім поглядам, прийнятим в історіоґрафії, він подає, що спір братства з єпископом Ґедеоном Балабаном існував уже до прибуття патріарха Йоакима у Львів і що конфлікт цей став причиною вилучення братства з-під влади єпископа. Подібного процесу братчики не знали, а також канони східної церкви таких випадків не знали. Якби між братством і єпископом існували неприязні відносини, то ані братчикам, ані патріархові не спало б навіть на думку увільняти їх під юрисдикції місцевого владики. У другій главі автор подає статистику братчиків.
Форпостом українства на теренах Галичини здавна виступало Львівське ставропігійське братство, засноване у XV столітті при Успенській церкві. Протягом XVI століття Братство набуло такого величезного значення, що у 1593 році Константинопольський патріарх Єремія II надав йому право Ставропігії, тобто права самостійної діяльності, і вивів його з-під влади місцевих єпископів. Братство як об’єднання мирян, як світська організація здійснювало патронат над Успенською церквою, що було пов’язано з проблемами ремонту, будівництва, придбанням церковних речей, розподілом церковних доходів тощо, а також спільно відзначало церковні свята, визначні історичні події, здійснювало нагляд за мораллю. Ставропігійське братство – поважна інституція, яка визнавалася Константинопольським патріаршим престолом, польською короною, а з часу Унії і Римським апостольським престолом єпископату. Братство широко займалося просвітницькою діяльністю: утримувало школу, бурсу та друкарню, готувало вчителів-дидаскалів (учитель у Стародавній Греції і Візантії. Також так називали вчителів у братських школах України і греко-латинських школах Російської держави 17 століття), утримувало школу, друкувало підручники та церковні богослужбові книги, вело доброчинну діяльність, а також згідно зі своїм статутом вело купецьку та лихварську діяльність. (http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe).
- Михайло Грушевський високо оцінював Львівське братство, відзначаючи, що воно стало «контрольним органом церкви й суспільства, трибуналом, на перший погляд, у справах релігії й моральності тільки, але в основі своїй – трибуналом національним взагалі, певного роду «українським урядом» (Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ ст., Київ,1919, с. 113).
Така активна громадська позиція Братства привертала увагу й високе довір’я багатьох визначних діячів, які вважали за честь бути членами Братства, як от: київський воєвода Адам Кисіль, гетьман України Іван Виговський, князь А.Вишневецький, сини і дочки молдавського господаря Єремії Могили, суддя Григір Лісницький, митрополити Іов Борецький та Петро Могила, заможні міщани українського, волоського та грецького походження, а також представники різних станових верств не лише зі Львова, а й з околиць.
Після входження Галичини до складу Австрійської монархії Ставропігійське братство під тиском влади припинило своє існування, і в 1793 році на його місці на засадах правонаступника створено Ставропігійський Інститут, який діяв до 1939 року.
Інститут став сильною у матеріальному відношенні організацією, він мав цілий квартал у центральній частині Львова довкола Успенської церкви, володів значним капіталом (Барвінський О. Літописи суспільної роботи і сили русинів австрійських. – Львів, 1885, с.15). Особливу увагу привертає приміщення Інституту, основне (за теперішньою адресою: вул. Федорова, 9-11), де донині збереглися відомі атрибути цієї організації: будинок, друкарня. Тут виконували всі види поліграфічних послуг із чудовим палітурним оформленням. Зокрема, у фондах Львівського музею історії релігії зберігаються багато церковних книг цього періоду, виконаних високим друком із кольоровими ілюстраціями, чудовою оправою, тиснених золотом.
- Починаючи з 60-х років XVIII століття, Інститут друкував багато наукової літератури – археології, лінгвістики, мистецтвознавства, авторами яких були члени Ставропігійського Інституту. Ці твори спрямовані на противагу польській та австрійській офіційній науці, яка не визнавала повноцінності української історії і культури.
Ставропігійський Інститут займав активну національну позицію, збираючи довкола себе кращий духовно-інтелектуальний потенціал української нації: під час революції 1848 року створив Головну Руську Раду – політичне революційне об’єднання українців, а також літературно-наукову організацію «Галицько-Руська Матиця».
Зараз могила надвірнянця професора Федора Срібного знаходиться у занедбаному стані на Личаківському цвинтарі у Львові.
Члени Національної спілки краєзнавців України звертаються до керівництва Надвірнянської міської ради і депутатського корпусу з проханням гідно вшанувати славного краянина і встановити меморіальну таблицю у м. Надвірна та надгробок на його могилі.
Зауважимо, що автор цих рядків разом із депутатом Надвірнянської міської ради, учасником АТО Олегом Туєшиним та керівником інформаційно-туристичного центру Володимиром Гринішаком нещодавно впорядкували могилу славного земляка.
Примітка. Його преосвященство кир Гедеон (у світі – Балабан Григорій Маркович; 9 лютого 1530 – 10 лютого 1607) – відомий галичанин, український церковний і політичний діяч, архієрей Київської митрополії Константинопольської православної церкви. Із 1565 (номінально; реально – з 1576) року єпископ Галицький, Львівський і Кам’янець-Подільський. Після Берестейської Унії 1596 року – екзарх Константинопольського патріарха для українських земель, фактичний керівник Київської митрополії. Представник роду Балабанів гербу «Корчак».
Засновник друкарень у селах Стратині Рогатинського та Крилосі Галицького районах.
Так званий «оборонний двір» побудував у Перегінську Геодон Балабан, залишивши свій слід в історії як один із перших друкарів на Русі. Він видавав церковні книги «Требник» та «Служебник».
У Львові можуть відкрити ставропігію Вселенського патріархату. (https://zaxid.net/news).
Ігор АНДРУНЯК,
член Національної спілки краєзнавців України.