Місяць тому минуло 124 роки з дня народження Юрія Шкрумеляка. Народився він 18 квітня 1895 р. у смт. Ланчин у простій селянській сім`ї. Батько Андрій своєї худібки не мав і перебивався на заробітках у панів та багатих односельчан. Мати, прізвище та ім`я – забуті, допомагала заможним і так проживали. Юрко – другий у сім`ї.
Старша сестра – Марині згодом вийшла заміж за Яцентюка Івана Романовича і так рід Шкрумеляків перервався, бо молодша сестра вийшла заміж за Маржевських. У неї були два сини і дочка, але вони також померли. Юрко у дитинстві виявився дуже допитливим, чуйним та надто «гострим» на дотепи. Він боляче реагував на дитячі жарти, коли йому казали однолітки «Юрку, лупи курку та пошивай хату», або «ґуло, масти кулешу». Їхнє вуличне прізвище – «Ґулешеві». Таким героям він відповідав експромтом і то з таким сарказмом, що його «боялися, як вогню» й обходили «десятою дорогою».
Часто він виходив усамітнитись на панський фільварок (там тепер школа для 1-9-их класів і забудови нових господарів – жителів Серлюги) і в молодий лісок біля залізничного моста, що недалеко станції залізничної. Але найбільш облюбованим місцем у нього залишалася Забереж – одна із малолюдних закутин Ланчина, де під крутим берегом Слобушниці, притоки Пруту, в неглибоких печерах (норах) гніздилися ластівки, а по мокрих валунах помахували хвостами хитруваті плиски.
Навчався Юрко блискуче у тодішній чотириклясовій школі (тоді говорили і писали: кляса) протягом 6 років. У першій, другій клясі навчалися по рокові, а в 3-й і 4-й – по два роки. Це виглядало так, як теперішні класи-комплекти. Хто закінчив 4 класи, то згодом хвалився, що має «шість польських кляс». Багатьох виганяли зі школи за придумані провини, бо вважали поляки «що хлопам-ґоям» наука шкодить і не потрібна. Так, брата Михайла вигнали зі школи тільки за те, що він не відізвався на ім`я Міхал, а сказав, що він Михайло. Батько заплатив штраф – 2 злотих, у той час, як гарну телицю можна придбати за 4 злотих. Брат продовжив навчання як Михайло-Михась.
Юрій Шкрумеляк у дитинстві пройшов усі етапи пастушків – від домашніх гусей на очереті біля хати до громадської череди. Голодував. У школі підхарчовувався на перервах печеним бобом або вареною квасолею. Це викликало в окремих учнів зверхність, адже багаті приносили із собою коржі, ще заможніші – хліб, а бідна дітвора не харчувалася зовсім протягом навчального часу. Та горе ставало тому, хто посмів насміхатися з Юрка. Його сатиричні вірші-мініатюри, народжені експромтом, мали таку силу, що вже через день-два не лише школярі, але й ціле село висміювало тих сільських «зухів-фраєрів» та інших родичів.
Сам Юрко не цурався ні товаришів, ні старих господарів, з усіма він знаходив теми для цікавих розмов. Мав дуже приємний голос, любив співати, часто з однолітками ходив «на толоку» (молодь збиралася на спільні вечорниці на «лупіння» кукурудзів, обривання фасолі і т. д.). Один господар похвалився, що на вечорницях Юрко присвятив йому експромтом придуману мініатюру, а саме:
Чесні браті-господарі
І ви – господині!
Обробився я вже трохи
І знов пишу нині.
То з серпами, то з косами
Працювали ви уперто,
Щоб із поля хліб зібрати
й цілий рік не голодувати –
В цьому вам поможе Іван Сорокатий!
Після закінчення початкової школи у 1907 році його як найкращого учня громада села Ланчина направила на навчання у Коломийську гімназію. Спричинилися до цього священик Іван Лятишевський (Йоан – род. 1873 р.), його перший учитель 1-го класу Петро Джус, вчителька Марія Басайчук та Євгенія Витвицька. Саме вона привезла Юрка в Коломию і купила йому гімназійну форму.
Вчився Юрко успішно. Закінчив Коломийську гімназію, а згодом – Львівський і Празький університети. За історичну повість «Битва під Зборовом 1649 року» карався у Березі Картузькій. Це – борець за волю України та національні кривди, співець Січового Стрілецтва, в`язень комуно-більшовицьких таборів. Його вина і гріх – синівська, непоказна, щира любов до України. Це – плугатор, котрий орав занедбану цілину, переліг освіти та історичної правди для України.
Цікавою є його «Перша книжка нових віршів – «До складу і прикладу» накладом автора Івана Сорокатого, яка вийшла у Львові у 1936 році. Початок до «Як Іван Курочка раз Мошка перехитрив» такий:
«Щоб колись нам усім разом весело співати,
Того добрим людям зичить Іван Сорокатий» і закінчує:
«Котрі в Мошка штанів зичать,
тих не хочу знати, – це простив я лиш Курочці: Іван Сорокатий».
Подібні вірші за своєю іронічністю «Про передній і задній розум», «Почому лікоть», «Баба з воза, коням – тяжче!». А віршик «Сам до себе й не до себе» закінчує такими словами:
«Хто бореться, той не має часу бідувати, – //так бореться й надіється Іван Сорокатий».
Закінчивши гімназію, Юрко навчався у Львівському університеті на історично-філософському факультеті (1922-1924 рр.), а з 1924 по 1926 роки – у Празькому вільному університеті, який закінчив блискуче.
Цієї пори одружився з дочкою пані Скрипушки – Марією Григорівною, котра до останніх днів його життя залишалась вірною супутницею і розрадницею, надійною опорою в часи лихоліття і тюремних поневірянь, митарств і тортур у катівнях НКВС.
Особливо важко пережили вони сімейну драму, коли загинув їхній одинак син.
Склались обставини так, що з поверненням більшевиків Юрій Шкрумеляк з дружиною і сином, як і багато галицьких інтелігентів, подався на Захід, але біля Криниці, неподалік від Кракова, їх зупинили радянські танкісти. Довелося повертатися до Львова. Син їх застудився і його врятувати не вдалося.
Мені довелося розмовляти з нянькою, яка опікувалася разом із матір`ю Марією Григорівною їхнім сином. До них часто з Коломиї приїздила сестра дружини Юрка. Вона говорила, що це для сім`ї був найбільший скарб і втрата його дуже підірвала здоров`я Марії Григорівни та Юрія Шкрумеляка. Більше дітей у них не було, як і кровних родичів Юрія із прізвища Шкрумеляк. Вважаю, що спекулювати на цьому прізвищі не варто, бо в Ланчині, Білих і Чорних Ославах, м. Надвірна є багато родин із прізвищем Шкрумеляк.
Його родина – це вся Україна. Він став смолоскипом для друзів, Січового Стрілецтва «Чети крилатих», що посилає сяйво у далекі світи і зігріває серця у душу бійців з комуно-московською ордою на Донбасі і в Криму. За його піснями, думами й поезією можна б вивчати географію і хронологію Стрілецького руху..
Людська пам`ять – свята, вдячна й незнищенна, у ній збережеться живий образ Юрія Шкрумеляка, якого знала вся Галичина, Січове товариство. Він залишиться з нами назавжди!
Спогади про Юрія Шкрумеляка детальніше я, як односелець-сусід із 3-ої хати від Юрія Шкрумеляка біля очерету на вулиці Серлюга у Ланчині,описав у книжечці «Юрза-Мурза, а чи Іван Сорокатий?».
Степан ГОЛІНЕЙ,
Соросівський учитель, колишній директор Делятинської СШ,
голова осередку Конгресу Українських Націоналістів,
випускник 1951 року (5-й випуск) Ланчинської СШ.
Коляда (Щедрівка)
шаржі (на мотив «Янгел пастирям мовив»)
склав Ю. Шкрумеляк)
У Шпакові, у селі заспівали молодці:
«Дивіться – наш війт з корчми манджає,
Писар його тримає,
Щоб у рів не скотився».
Війт до писаря мовить:
«Ой, мороз кости ломить,
Ой, скажіть мені, люди: Що це є?
Завтра Великдень буде, а сніг по коліна».
Писар війтові сказав:
«Чи вам Мошко тріла дав?
Що навіть нині цього не знати:
Завтра – Зелені свята, а не Великодні».
Цілу нічку війт не спав:
Варив яйця, малював.
А рано не дивиться, що сніги,
Взяв у кошик ковбаси і сів під дзвіницю.
А пан писар раненько
В сад манджає раненько.
Сухого гілля бзини наламав
І всю хату замаїв та всю стріху довкола.
На всеношну люди йдуть,
Бо Різдво всі святкують,
І бачать в писаря на хаті – ліс,
А війт ковбасу приніс, сидить під дзвіницев.
А на це є молодці,
В тому винні Ви усі –
Ви знали, кого на війта клали,
На писаря приймали – тепер їх шануйте.
Ой, Ісусе Маленький, хорони нас добренько
Від війта на горівку ласого,
Від писаря такого,
Як є у Шпакові.
Цю коляду-щедрівку зберіг
Коновалюк Василь
с. Миколи (Гаврілків) з смт. Ланчин.
Про передній і задній розум
Доходив я понад вечір до села Горбкова
й бачу йде знайомий Яків і не мовить слова.
Просто дивиться на мене та й мовчки минає,
а на плечах, мов бесаги, дві торбини має.
А я таки обізвався: «Якове, нанашку!
Чи вже мене не знаєте? Куди йдете, пташку?».
А він став і каже глухо: «Знаю і не знаю,
до нікого не говорю, бо думку думаю.
Отут в цих торбах несу я давню розкіш свою,
кину її з того моста, хай пливе з водою.
А може, й сам піду за нею, що то говорити!
Бо що мені без розкоші на світі робити…
Або кинуся у воду, або там, у гаю,
зашморгнуся на галузі, ось і шнурок маю.
Тоді буде розвиватися всякий «Доброуток»
Лиш думайте, на все в світі можна раду дати,
– Хай нам служить те, що радить
Іван Сорокатий.
Версія для друку
498 переглядів
