Когорта залізних і нескорених. Боєць УПА й український революціонер заступив місце мужнього спартанця в історії людства. Армія без держави. Ці крилаті вислови вже стали надбанням історії, але саме в них відображено сутність нашої боротьби за українську державу у 1940-1950 роках. Те воістину героїчне і легендарне покоління, якому волею долі довелося пройти тернистими шляхами боротьби і перемог, гіркоти поразок та розчарувань, витерпіти тортури у більшовицьких катівнях і закрижанілі паралелі Гулагів, Сибіру і Далекого Сходу, Казахстану і крайньої Півночі та залишитися людьми. Саме завдяки їхньому героїзму і самопожертві маємо сьогодні незалежну державу.
У цій когорті незламних і нескорених знайшов своє місце звичайний сільський хлопець із Добротова Михайло Іванішак. Село, яке розташоване на правому березі швидкоплинного Пруту на межі Гуцульщини і Покуття, має славну історію. Ще не було міста Станіславова, а на карті французького інженера Гійома Левасерра де Боплана 1650 року є містечко з милозвучною і загадковою назвою Добрилів. Невтомна бджілка-трудівниця зображена на відновленому гербі Добротова, ескіз якого розробив знаний краєзнавець, директор Добротівської гімназії Іван Янко.
- Михайло народився у 1910-му у багатодітній сім’ї, де, крім нього, були ще брат і чотири сестри, одна з яких померла у дитинстві. Сім’я за мірками того часу вважалася середньою, мали худобу і чималий земельний наділ. Діти з раннього дитинства виховувалися у національно-релігійному дусі, повазі до старших, працелюбності і справедливості. Ще з юних літ Михайло вирізнявся серед своїх ровесників тим, що завжди був активним у громадських справах.
Важливу роль у цьому відігравала «Просвіта» – культурно-просвітницька організація, яка багато зробила для національного пробудження української нації. Добротівську читальню відкрили у 1895-му другу після Надвірної. Передова молодь гартувалася навколо «Просвіти», тут ставили вистави «Тарас Бульба» та «Свідки», зокрема, у 1920-1930 роках відзначали Шевченківські свята, річниці ЗУНР, Акт Соборності, Героїв Крут і Базару. Михайло Іванішак разом із односельчанами Юрком Янком, Ільком Петруняком, Яковом Кметюком, Василем Римаруком, Дмитром Білоусом, Зонею Білоус, Іваном Білоусом, Василем Маковійчуком, Варварою Маковійчук були душею добротівчан.
Михайло трудився на залізниці, що свідчило про його розум і ініціативність, адже за часів панування Польщі на кращі роботи направляли поляків за національністю. У роки Першої світової війни доля розкидала добротівчан по всьому світу, вони воювали у складі Австро-Угорської армії, Січових Стрільців, ЗУНР, УГА. Вояки усвідомлювали, що кожна нація, в тому числі й українська, може і повинна мати свою власну державу. Утиски і гноблення поляків були тим каталізатором, які сприяли піднесенню боротьби за свою державність. З числа колишніх вояків і старшин Січових Стрільців, УГА створюється УВО, а пізніше у лютому 1929-го ОУН на чолі з Євгеном Коновальцем, які підняли прапор боротьби на нову висоту. Національно-свідомі і патріотично налаштовані юнаки і дівчата стають у лави борців.
- У Добротові у 1936-1937 роках створили підпільну організацію ОУН із 5-х людей, а саме Михайло Іванішак – станичний, Юрко Янко – відповідальний за пропаганду, Дмитро Білоус – господарські справи, Іван Білоус – набір в ОУН, Дмитро Дем`янчук – військова справа. Прихід «червоних визволителів» восени 1939-го докорінно змінив ситуацію на теренах Галичини, в тому числі і в Добротові. Розпочався так званий період «будівництва соціалізму», розкручували на повні обороти маховик заборон, розпуску, ліквідації ворожих радянській владі партій, організацій, установ. Закрили читальню «Просвіти», при цьому вилучили «націоналістичну літературу», включаючи «Кобзар» Шевченка. Понад двісті примірників вивезли до Ланчина, замість них завезли книжки, що прославляли радянську дійсність. Понад сто людей із читальні взяли під нагляд, з деякими провели відповідну ідеологічну роботу.
Одночасно органи НКВС арештовували національно-свідомих жителів Добротова. 23 жовтня 1939-го ув`язнили Олексу Кметюка, Якова Іванішака, Михайла Іванішака і Михайла Дяченка, у листопаді 1939-го – Ганну Кметюк, Варвару Маковійчук, Марію Попів. Загалом за 1939-1941 роки так звані «визволителі» заарештували 12 людей, четверо з яких так і не повернулися живими. Органи держбезпеки починали полювання на членів ОУН. На початку 1940-го заарештували Михайла Іванішака та Юрія Янка. Напевно, чекісти ще не мали достатніх доказів, тому їх відпустили, але взяли під пильний оперативний нагляд. Більше того, Михайло Іванішак взявся перевиховати офіцера-чекіста – українця. Мабуть, офіцер був непоганим оперативником і психологом, бо увійшов у довіру до Михайла і вивідував необхідну інформацію. Так тривало до квітня 1941-го, 16 квітня Михайла заарештували вдруге. Тепер достеменно поки що не вдалося встановити, як він зумів вирватися з чекістських лабет смерті. Але факт залишається фактом: він чудом вижив.
Більше того, повернувся в село влітку 1942-го, навіть одружився, пожив із дружиною десь тиждень, а далі прийшли хлопці і він пішов з ними (розповідь племінника Богдана почута від його батька рідного брата Михайла). Брат Дмитро у липні 1941-го разом із іншими односельчанами йшов у Надвірну в урочище Буковинка, де розстріляні і замордовані десятки українських патріотів, Михайла серед них не виявилося.
- Восени 1989-го під час розкопок у Дем`яновому Лазі поблизу Івано-Франківська, коли сотні людей йшли впізнавати своїх родичів, пан Дмитро не їхав. Він знав, що останків брата там немає…
Улітку 1944-го Михайло псевдо «Байда» – зв’язківець провідника Станіславівського обласного, а пізніше Карпатського крайового проводів Ярослава Мельника «Роберта», восени – керівник зв’язківців крайового провідника. Коли став керівником групи зв’язківців «Роберта», виконував відповідальні завдання, які полягали у налагодженні зв’язку із повстанськими провідниками Львівщини, Тернопільщини, Буковини і Закарпаття. Крім того, забезпечував безпеку чільних провідників Станіславівщини, як, наприклад, у серпні 1944-го «Доктор» (Іванішак) направив інструктора старшинської школи «Олені» Івана Гудзоватого-«Петрович» на нове місце постою обласного проводу на гору Малиновище. Його пізніше призначили організаційним референтом Станіславського обласного проводу під псевдо «Дністровий». Зиму 1944-1945 роках перебував у бункері села Берлоги Перегінського району разом з «Доктором», який одночасно забезпечував зв’язок.
Як, приміром, «Дністровий» зв’язок з «Робертом» підтримував через референта обласного зв’язку «Доктора», який приносив в селі Берлоги звіти усіх окружних проводів, я їх опрацьовував і через нього відправляв в обласний провід «Роберту». Через «Доктора» я передавав письмові вказівки для роботи відділам УПА через окружні проводи.
Пункт зв’язку обласного проводу знаходився у с. Старий Угринів, обслуговування ліній зв’язку обласного проводу з округами і вищим керівництвом проводу ОУН забезпечувала охорона чоти «Ревая» (В. Семкович) із сотні «Журавлі» під командування «Юрка» (Юрій Стурко). У зв’язку з великим обсягом робіт і завдань, у січні 1945-го сотню «Журавлі» вивели зі складу куреня «Промінь» групи «Магура» і надали статус відділу особливого призначення (ВОП).
- Наприкінці 1945-го «Доктора» («Богдан») призначили організаційним референтом Надвірнянського надрайонного проводу, у лютому 1946-го через хворобу «Променя» – провідник Надвірнянського надрайонного проводу («Богдан», «Діброва», «420»). Це був період, коли йшла підготовка до проведення до так званих виборів до Верховної ради СРСР. У кожному селі з 10 січня 1946-го стояли гарнізони НКВС і групи стрибків, які проводили масові облави та військові операції. Це завдало відчутних ударів повстанському рухові («Зимова» або «Велика» блокада). Наприклад, у Ланчинському районному проводі діючим залишився тільки есбіст. Потрібно було докласти чимало зусиль, енергії, організаційних здібностей, щоб повстанський рух показав свою силу і дієздатність.
Надрайонний провідник «Богдан» з цим завдання успішно впорався, саме під його керівництвом навесні 1946-го розпочали ліквідацію станиць стрибків. У Солотвинському районі не залишилося жодної, у Ланчинському – у трьох селах, в Яремчанському – від Яремчі і до Ворохти у станицях залишилося по декілька стрибків. Боївки СБ проводили акції відплати. Так наприклад, знищили начальників стрибків у Цуцилові, Лузі, Дорі, у Красній вбили оперативних працівників НКВС лейтенантів Носова і Горбунова, у Ланчині – інструктора райкому комсомолу.
Наприкінці квітня 1947-го Яремчанська боївка СБ «Левка» (Михайло Дубний із Пасічної, який загинув героїчною смертю 10 травня 1947-го у Білих Ославах), знищила начальника Яремчанського НКВС Кравця. Надрайонний провідник постійно змінював місця дислокації, але найбільше перебував у гірській місцевості Делятина, Луга, Дори. Там, у Лузі, у районі гори Синячка знаходився його бункер. Повстанцям потрібні були для радіоприймача батареї, вони вийшли на зв’язкову у Делятині, а та, у свою чергу, на секретаря селищної ради Марію Голюк, яка одночасно була секретарем комсомольської організації Делятина.
- Скоріш за все, що вона інформацію про потребу повстанців у батареях повідомила у НКВС. Чекісти радо потирали руки, такого моменту може вже не бути. Розробили операцію, суть якої полягала в тому, щоб замість справжніх батарей до радіоприймача, дати підроблені, наповнивши їх вибухівкою. Щоб не було найменшої підозри в повстанців, вони мали бути однакової форми і ваги.
Оперативники вже мали деяку інформацію, що саме в цьому гірському масиві Делятина, Лугу і Яремчі знаходяться бункери теренових провідників, а саме надрайонного провідника Надвірнянщини «Богдана» («Діброви») і референта СБ Яремчанщини «Юрші» (Андрія») – Михайло Клюба із Ямниці, колишній вчитель с. Яблуниця, загинув у селі Луг Яремчанського району у сутичці з чекістсько-військовою групою 18 березня 1949-го.
- Коли повстанці під`єднали батарею і включили радіоприймач, пролунав потужний вибух. Це сталося 10 липня 1948-го. Від нього загинули надрайонний провідник і ще два повстанці. Боївка «Юрші» 8 серпня 1948-го знищила Марію Голюк.
Довгий час ім’я нескореного провідника було дещо призабуто, тільки тепер на основі архівних матеріалів вдалося встановити деякі факти: каральні органи радянської влади в особі НКВС, МДБ, прокуратури і суди не тільки фізично знищували повстанців і членів їхніх родин, але й намагалися дискредитувати події повстанської доби. Це стосується в тому числі особистості Михайла Іванішака. У роки так званого будівництва розвинутого соціалізму і боротьби проти українського буржуазного націоналізму у ЗМІ появляються статті, в яких повстанців зображають як агентів міжнародного капіталізму і людей морально деградованих. Приміром, у газеті «Радянська Верховина» за 21.05.1968 р. у статті «Дівчина з Ділятина» провідника «Богдана» описували як «видуманого петлюрівського полковника Петра Чубука, який жорстоко розправлявся з трудящими у 1917-1921 роках у Вінницькій області». Ті, хто з ним був у бункері, сини священиків Білих Ослав Надвірнянського і Косівського районів, ще один – з дивізії «Галичина». Ці твердження є брехливими і не відповідають дійсності.
Близько 150 добротівчан брали участь у національних визвольних змаганнях за волю України, 32 – загинули у боях, 37 – заарештували і засудили до покарань у тюрмах і засланнях, 37 – воювали на фронтах проти фашизму у роки Другої світової війни, 16 – загинули у боях, 5 – повернулися інвалідами.
Десятки років пройшли з періоду національно-визвольних змагань, з відстані часу зримішим і величнішим постають перед нами образи нескорених із когорти залізних. Михайло Іванішак-«Богдан» – один з них.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови районної організації
Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.