Газета по-надвірнянськи
 

Невизнаний педагог-новатор

21 червня 2019, 14:15 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 68 переглядів

«Вражав учнів глибоким знанням предмету, котрий викладав. Учителі Переріслянської ЗОШ І-ІІІ ст. захоплювались його педагогічною компетентністю, методичною підготовкою, вмінням глибоко аналізувати відвідані у товаришів уроки, виховні заходи. Мав власноруч розроблений журнал класного керівника, де вів об`єктивну характеристику своїх вихованців. Ефективно працював з обдарованими дітьми. Підтримував контакти з батьками проблемних учнів», – Іван Михайлович Угринчук, колишній учитель Переріслянської ЗОШ, згодом методист відділу освіти РДА.

«Він ніколи не підвищував голос на вихованців. Безконфліктний. За високий професіоналізм його поважали товариші по праці», – Ганна Перегінчук, колишній учитель Битківської ЗОШ, методист відділу освіти РДА.

«Дуже прихильно ставився до членів колективу, які хотіли і вміли творчо працювати з дітьми. Був справедливим. Керівництво школи не бажало давати мені перший клас. І тоді він разом із дружиною звернулися від імені колективу до шкільної дирекції», – Марія Миколаївна Крива, колишня учителька Надвірнянської школи-інтернату.

«Педагог-новатор, він випереджав час. Сьогодні популярними є активні форми проведення уроків. А Іван Романович Скрипник ще у далекі 60-ті роки минулого століття практикував їх. Він учив вихованців мислити, співставляти, робити висновки. Вивчав передовий досвід львівських шкіл. Подарував мені, молодій вчительці, альбом літературних гуртків Надвірнянської школи-інтернату та Львівської школи-інтернату №5. Мене вразило те, що творчі діти складали змістовні кросворди, вікторини з творчості письменників і поетів Івана Карпенка-Карого, Лесі Українки, Івана Франка. Учитель-літератор навчав учнів писати рецензії, навіть на зміст екскурсій по літературних місцях, на написані їхніми товаришами вірші й оповідання. Один із небагатьох учителів району передплачував дефіцитну тоді «Літературну газету», а прочитаним завжди ділився з іншими педагогами», – розповіла колишня учителька Надвірнянської ЗОШ І-ІІІ ст. №1, громадська діячка Марія Іванівна Ісопенко.

Тепло, з вдячністю згадували про цю людину колишні директори Надвірнянської школи-інтернату і Лоївської ЗОШ І-ІІІ ст. Мирослав Карпенюк та Йосип Кіт, а також методистка відділу освіти РДА Розалія Ліщинська.

Так характеризують Івана Романовича Скрипника, який у 1960-1970-их роках «сіяв добре, розумне і вічне» на теренах Надвірнянщини. Нелегкою виявилась його доля.

Народився 26 жовтня 1930 р. у селі Манява (Богородчанський район). На початку 1940-х сім`ю депортували у Сибір. Із 1950 по 1953 роки служив в армії у Бресті (Білорусія). У 1957-му закінчив історично-філологічний факультет Брестського педагогічного інституту. Опісля навчання повернувся додому. Його батько відомий серед місцевих жителів будівельник. Мама – домогосподарка. Педагогічну діяльність розпочав у 1959-му у своїй рідній Манявській школі.

Але є ще одна маловивчена сторінка його педагогічної роботи. Він – один із перших в Івано-Франківщині популяризатор краєзнавчої діяльності серед учнівської молоді. Мені вдалось порозмовляти з двома членами літературно-краєзнавчого гуртка «Ентузіаст», створеного Іваном Романовичем у Надвірнянській школі-інтернаті. Керівник гуртка – Людмила Олександрівна Дерев`янко (мама народного депутата України Юрія Дерев`янка) розповідає, що під час двотижневого походу вони, долаючи сільську і гірську місцевості, побували у містах і селах, пов`язаних із життям та творчістю Великого Каменяра, поета і письменника Івана Франка. Відвідали Львів, Дрогобич, Криворівню. Грілися біля багаття, співали українських пісень. Іван Романович перебував завжди поряд із вихованцями, котрі йому безмежно довіряли. Члени гуртка листувались із відомою поетесою Ліною Костенко. Завдяки учителеві вони зустрілись у Надвірній із прикарпатським письменником Степаном Пушиком, поетом Дмитром Павличком, побували на батьківщині знаменитого поета у селі Стопчатів, а також із прозаїком Романом Іваничуком.

Довголітній бібліотекар центральної районної бібліотеки Галина Букатюк також навчалася у школі-інтернаті, активна членкиня літературно-краєзнавчого гуртка, пригадує, що Іван Скрипник успішно освоював мову міжнародного спілкування есперанто. Елементи цієї мови вивчали і гуртківці. З натхненням обговорювали вони популярний історичний роман «Мальви» Романа Іваничука, який згодом цензура заборонила. Гостював у навчальному закладі і відомий прикарпатський письменник Роман Федорів, котрий популяризував серед гуртківців свої романи «Отчий світильник» і «Жбан вина». Галина Миколаївна із захопленням розповідає про екскурсію в Литву, як автостопом вони добиралися до м. Шяуляй. По дорозі оглядали середньовічні прибалтійські замки, котрі добре збереглися.

Гуртківці під керівництвом Івана Скрипника оформили «Літературну карту Прикарпаття». Учасники обласних і районних учительських методичних семінарів із захопленням розглядали літературно-краєзнавчий кабінет, біля витоків створення якого стояв цей відомий педагог. Згодом його роботу завершувала учителька української літератури Василина Гринюк.

Здавалося, що працю Івана Романовича починало оцінювати районне керівництво. Його перевели на посаду завідувача методичного кабінету райвідділу освіти. Але не так сталось, як гадалось. У 1964-му до влади у СРСР прийшов генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. Комуністичні ідеологи знову почали трактувати любов до рідного національного слова, а також прагнення глибше вивчати історію рідного краю, втілювати в життя національні традиції, як ворожий КПРС націоналізм. Іван Романович, який мав декілька додаткових уроків у Пнівській школі, разом зі своїм колегою, учителем Дмитром Романишиним вирішили організувати літературний вечір до Шевченківського ювілею. Учнівськими вустами мали озвучуватись уривки з поем Тараса Шевченка «Кавказ», «Розрита могила» й інші вірші поета. Проте з ініціативи райвідділу КДБ проведення цього заходу заборонили. У симпатіях до «українського буржуазного націоналізму» звинуватили Скрипника і звільнили з посади завідувача методичного кабінету райвідділу освіти.

Марія Іванівна Ісопенко пригадує, що її чоловіка Василя Миколайовича, котрий тоді працював методистом райвідділу освіти, викликали у райвідділ КДБ і цікавились діяльністю Івана Романовича, колом його друзів. «Але я говорив про цю людину добрі слова», – казав дружині чоловік.

Каральний орган – комітет державної безпеки не давав спокою талановитому педагогу. Він не міг затриматися на роботі у сільських школах Івано-Франківщини та Львівщини. Вражає географія населених пунктів: Битків, Перерісль, Балинці, Перегінськ, Турківський і Пустомитівський райони на Львівщині. Очевидно, його друзі, письменники й українські диси­денти намагалися допомогти йому в працевлаштуванні. Про зв`язки Івана Романовича із цим середовищем свідчить хоча б те, що протягом двох років у Надвірнянській школі-інтернаті навчався син відомого сталінського політв`язня, письменника, автора знаменитого роману «За ширмою» Бориса Антоненка-Давидовича. Опікувався ним Скрипник.

Протягом короткого часу педагог обіймав посаду заступника директора Львівської ЗОШ № 79. Це про долю талановитого учителя писав колишній народний депутат України, відомий дисидент Степан Хмара у праці «Сьогодні про минуле»: «Звільнено з роботи вчителя у Надвірній. Йому заборонено працювати на Івано-Франківщині. Невдовзі влаштувався на роботу у Львові. Його знову звільнено з праці і заборонено влаштуватись на роботу у західних областях України». Праце­влаштувався він на Хмельниччині.

Із 1980-го розпочалась «біла смуга» у житті новатора-педагога. По-перше, батько гордився тим, що двоє його дітей здобули вищу освіту. Син Богдан завжди мріяв стати льотчиком. Закінчив Кіровоградське (тепер Кропивницький – авт.) льотне училище. Працівники Івано-Франківського аеродрому характеризували його як «відчайдушного хлопця». Втративши око, він і далі літав на гвинтокрилі. У 1990-ті працював у приватних сибірських фірмах Російської Федерації, згодом – в африканських країнах.

Дочка продовжувала педагогічні традиції сім`ї Скрипників.

По-друге, він отримав улюблену роботу. В праці «Легенда про гетьмана» Іван Романович пише: «Після повернення із сибірської депортації до рідного села Маняви я часто відвідував забуті руїни Скиту. У перші роки педагогічної роботи у Манявській семирічній школі записував від старожилів про монастир. Вивчаючи тритомну (тоді заборонену) «Українську загальну енциклопедію» («УЗЕ»), з першого тому виписав про Виговського: «Обвинувачений за участь у козацькому повстанні був розстріляний поляками 19 березня 1664 року під Корсунем, похований у Галичині, мабуть, у Скиті Манявському».

Академік Володимир Качкан відзначив: «З 1980 р. І. Скрипник працює в історико-архітектурному музеї «Скит Манявський», є одним із творців експозиції музею,досліджує історію колишнього монастиря. Має понад дві з половиною сотні публікацій у пресі».

Довгий час з Іваном Романовичем приятелював відомий у районі краєзнавець Ігор Андруняк. Ігор Миколайович пригадує, що територія, де тепер знаходиться монастир, вражала пусткою. Росли дерева. Не було даху над Скарбовою вежею і Трапезною церквою. Відновлювали фундамент, завозили велику кількість деревини. Заснований у 1606-му Йовом Княгинецьким Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир мав велике історичне й архітектурне значення. Від Константинопольського патріарха він отримав право ставропігії (безпосереднього підпорядкування Константинополю). Це – чоловічий православний монастир Руського воєводства.

Територія і монастирські келії зберегли багато таємниць. Скрипник розповів Ігорю Андруняку цікаву історію. У період існування СРСР працівникам історично-архітектурного комплексу з Івано-Франківська надійшла вказівка на один день не виходити на роботу. Під`їхала спецтехніка, рили землю. Знайдене вивезли таємно, очевидно, у Ленінградський Ермітаж.

Тоді ще підприємець Ігор Андруняк вносив кошти на реставрацію цієї історичної пам`ятки. Разом із тодішнім заступником голови райдержадміністрації Романом Гурмаком вони зробили багато для встановлення постаменту гетьману Іванові Виговському на території монастиря.

Краєзнавець Іван Скрипник весь час намагався довести, що тіло Виговського поховане на території монастирського цвинтаря. Він спирався на історичні архівні документи. У заповіті гетьмана написано: «Тіло моє по-християнському порядку землі віддати, котре має лежати в Скиті Великому, у склепі, замурованому в церкві Воздвиження Чесного Хреста». Якщо заповіт виконаний, то останки Виговського повинні бути у Скиті Манявському. Підтверджує цю думку і Чернігівський літопис.

Проте сучасні історики вважають, що Івана Виговського поховано в селі Руда на Львівщині. Тому досі це питання залишається відкритим.

Іван Романович дбав про повернення до Музею втрачених експонатів. Але не все вдавалося. Приїжджав у с. Перерісль за цінною іконою Божої Матері, що колись належала Скиту Манявському. Та релігійна громада села відмовилась повертати цю ікону. Провів близько десять тисяч екскурсій та лекцій. Бібліографія його дослідницьких публікацій налічує понад 200 наукових повідомлень.

В активний період становлення Незалежності України як Почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка і діяльний рухівець завжди підтримував національно-патріотичні сили на виборах усіх рівнів. Колишній заступник голови РДА Роман Гурмак пригадує: «Коли народного депутата України від Української християнсько-демократичної партії (УХДП) Левка Лук`яненка призначили послом України у Канаді, то на позачергових виборах до державного законодавчого органу УХДП підтримала кандидатуру юриста, вихідця із Прикарпаття (Делятина) Василя Костицького. У Богородчанах і навколишніх селах Іван Скрипник успішно агітував за цього достойного кандидата».

Ніколи не забував про Надвірнянську школу-інтернат. Став почесним гостем на відзначенні 40-річчя від заснування навчального закладу.

На початку 2000-х років я випадково зустрівся із ним у Надвірній і задав йому нескромне запитання: «Чому найближчі друзі з вашого оточення стали районними керівниками, народними депутатами? Чи ви не бажали собі політичної кар`єри?». У відповідь іронічна посмішка: «Вважаю, коли б такі компетентні, чесні, патріотично налаштовані люди керували державою, то Україна добилася б набагато кращих політичних та економічних успіхів, ніж сьогодні».

І недарма його давній товариш академік Володимир Качкан характеризував Івана Скрипника як «чуйну і привітну людину».

Михайло СЕМКІЯШ,

краєзнавець.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!