Газета по-надвірнянськи
 

Як я за три дні запізналася із загадковою й історичною Європою Дрезден: крізь призму часу – від минулого до сьогодення

21 червня 2019, 14:12 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 59 переглядів

Наситивши свою душу чарівною Прагою, третього туристичного дня із самого погожого ранку ми поспішали ще до одного з європейських міст – Дрездена – столиці Саксонії, що у східній частині Німеччини. До цього краю із Праги, як рукою подати, майже півтора години їзди. Шлях проліг звісно якісними і незвично рівними автобанами через, начебто, українські Карпати, бо такі ж густі, зелено-смарагдові хвойно-листяні ліси у чергуванні із полями, а насправді – східні Рудні гори, та декілька тунелів, один з яких протяжністю 2100 метрів. Цей гірський район називають ще «Саксонською Швейцарією», але про нього – згодом.

Спершу наша група зустрілась із новим гідом у старій частині Дрездена – Альтштадті, яка повідала про непрості часи німецької «Флоренції на Ельбі». Так її називають, бо прямісінько у середмісті протікає повноводна ріка Ельба з прогулянковими плоскодонними суднами, а на її берегах ще 800 років тому почали зводити твердині-замки, фортеці, барокові палаци, храми, резиденції курфюрстів (князі, герцоги) тощо. Під час Другої світової війни її стара частина дуже постраждала від американсько-англійського бомбардування. Та воно постало з руїн і тепер чарує, дивує, захоплює…

IMG_20180916_112907_BURST1

На Театральній площі, у центрі якої височіє могутня кінна статуя саксонського монарха-правителя Йогана (1801-1873 рр.), розмістилися найвідоміша Дрезденська державна опера, побудована 1841-го Г. Земпером. З того періоду вона і горіла (1869 р.), і попадала під бомбардування (1945 р.), і страждала від повені (2002 р.), коли вода в Ельбі піднялася на понад 9 метрів. Ця вишукана 3-поверхова барокова будівля, зокрема, вхід та бічні ніші її фасаду, оздоблена монументальними фігурами видатних німецьких класиків та легендарних особистостей, а різьблений портал опери прикрашають статуї Діоніса й Аріадни у колісниці, запряженій чотирма пантерами. Тут ставлять спектаклі за творами композиторів Р. Штрауса, Р. Вагнера й ін.

IMG_20180919_002419

Неподалік – Хофкірхе, кафедральний собор італійського бароко (XVIII ст.). Її балюстраду увінчують 78 триметрових фігур святих і апостолів. На тлі іншого архітектурного ансамблю чудово вирізняється своєю двоярусною побудовою із плит сірого пісковику, а її майже 86-метрова ажурна дзвіниця здається водночас і повітряно-тонкою, і масивною. У підвальному приміщенні собору – родинна усипальниця правителів Саксонії.

Ніяк не могли оминути ще одну візитівку Альтштадту – чарівний барокковий палац Цвінгер. Це – розкішний кам`яний ансамбль із 4-х двоповерхових будівель, з`єднаних між собою 6-ма павільйонами та вежею, із просторим внутрішнім підковоподібним двором. Серед пишного декорування, архітектурної краси, «живими» скульптурками, позолотою, округлими сходами, садом і фонтанами вмить переносишся у той час, у XVIII століття, коли саксонські королі, князі влаштовували тут паради, свята, маскаради, світські бесіди чи, приміром, одружувалися молодята. За час існування палац зазнавав руйнування, особливо значного під час війни. Але німці настільки прискіпливі, у доброму розумінні, що буквально по камінчику зібрали і відновили весь палацовий комплекс. Нині у цих стінах розташовані одна з найвідоміших Дрезденська картинна галерея, де зберігають «Сикстинську Мадонну» Рафаеля, «Блудного сина…» Рембрандта і загалом майже 750 живописних полотен, які накопичували протягом століть правителі Саксонії, а також – Дрезденська збройова палата, Музеї порцеляни та скульптури тощо. На превеликий жаль, мені не випала нагода зазирнути хоча б в одну із них, бо, щоб полюбуватися-намилуватися тим неоціненним світовим творчим скарбом, потрібно витратити не одну-дві і, навіть, не три години…

Незабаром гід привернула мою та всієї групи увагу й погляд на ще один шедевр – Замок-резиденцію саксонських курфюрстів і королів. Це одна із найстаріших споруд Дрездена (ХV ст.), в якій простежуються стилі від романського до еклектики. Звісно, без гіда я б і уявлення не мала, до якої архітектурної доби та стилю відносяться будівлі старого міста, а вартувало б хоч трохи знати… І справді, ця споруда зовсім відрізняється від згаданих, передусім, пастельного кольору фасадом, гостроверхим дахом із червоною черепицею, чорними старовіковими куполами. Найвищою частиною замку є вежа доглядача – перевищує 100 метрів. Зараз у ньому зберігають величезну колекцію коштовностей «Зелене склепіння» (налічує кілька тисяч унікальних творів мистецтва). Заснував колекцію Саксонський правитель і король Польщі Август Сильний, котрому, власне, саксонці вдячні за пишний розквіт свого міста.

Мандруючи вуличкою попри цей розкішний чотирикутний замок до «Конюшного двору», ще здалеку помітила щось цікаве на одній зі стін. Я – ближче, а там – панно «Хода князів», виконане у техніці сграфіто. Витоки цієї незвичайної «картини» сягають XVI ст., коли у дворі королівської стайні проводили лицарські турніри. І члени династії будинку Веттінген захотіли відобразити на фасаді 1000-літню історію своїх предків та себе: 35 князів-вершників у хронологічному порядку їх правління, використавши 25 тисяч плиток. Це найдовша (102 м) і найбільша у світі порцелянова картина. Прикметно, що у той буремний 1945-й вона майже не постраждала, за винятком 200 плиток.

Екскурсовод не дозволяла нам нудьгувати, повсякчас презентувала архітектурні цікавинки, розповідала все нові й нові легенди, історії… Зокрема, не обминула й Євангельсько-лютеранську церкву (на світлині) – Фрауенкірхе першої половини XVIII ст. на площі Ноймаркт – один із найзначніших соборів міста. Зазнавши страшного руйнування у роки Другої світової, її спершу не хотіли відбудовувати, але після об`єднання Німеччини у 1990-му – НДР, Західний Берлін і ФРН і – цю сакральну споруду у 1994-му почали зводити із того каменю, який вдалося зберегти і «законсервувати», а також переважно із нового. Тому сьогодні ті «історичні вкраплення» у 95-метровій святині з величезним куполом додають ще більшої привабливості й духовної значимості.

Поміж усієї старовинної розмаїтості, мені не давала спокою одна думка: чому значна кількість відновленої архітектури, на відміну від празької, має некольорову гаму. Їхні фасади – у жовто-сірих, навіть темних, крім «обгоріло-чорних» від бомбардування, тонах. А причина у тому, як повідала нам гід-всезнайко, що побудовані вони із гірського пісковику (найкрасивішого і дорогого матеріалу країни), який під впливом погодних умов – дощу, снігу, вітру, сонця – тьмяніє. Раніше комунальні служби міста, навіть, намагалися помити ці фасади, та незабаром облишили цю справу. Оскільки від такої чистки камінь починав кришитися і втрачав свою міць… Але від цього, як не дивно, вони не є потворними, а навпаки, таять у собі німецький шарм і витончену імперську красу.

Українському туристові незвично бачити ідеальну чистоту просторих вулиць, зокрема, вигулюючи собак – у парку, сквері, на галявині чи вулиці, їх господарі відразу прибирають за ними у спеціально призначені урни, обов`язкове дотримання правил дорожнього руху (інакше сплатите великий штраф), спокійних, тихих і пунктуальних німців, у котрих існують свої загальноприйняті правила етикету (приміром, телефонні дзвінки у робочі дні доречні із 7-ї до 21-ї год., у вихідні краще нікого не турбувати або домовитися на конкретний час, у т. ч. із рідними), а також незліченну кількість велосипедистів від малого до великого, до блиску вимитих автомобілів, трамваїв та багато іншого.

«Саксонська Флоренція» перетворилася у велике сучасне місто, секрет привабливості якого пояснюється не тільки багатством культурних та мистецьких цінностей, перспективністю наукового і промислового центру, а й збереженням минулого та сучасного, традицій і новизни.

Саксонська Швейцарія – диво-оазис серед гір

Аби полоскотати свої нерви і підвищити адреналін, потрібно відправитись за околиці Дрездена (30 км) у Саксонську Швейцарію – Національний природний парк на кордоні Німеччини і Чехії. У 1800-ті таку назву йому дали двоє швейцарських художників, бо ці краєвиди дуже нагадували їм рідну Швейцарію. У чарівний закуток і нині приїжджають за натхненням творці пензля, фотографи й безліч туристів.

Новачкам тут не радять перебувати без гіда, враховуючи небезпечність території з чимало підступними стежками-лабіринтами. Тому він уже очікував нас, щоб асфальтівкою (!) серед правіковічних лісів повести до незвіданого. Спершу подумала, що тут може бути кращого від моїх улюблених Карпат, їх мальовничих пейзажів, бурхливих потоків і водопадів, цілющого свіжого повітря, аромату трав, тихого полювання із малино-ожиновим присмаком, де душа відпочиває? Але крок за кроком у доволі швидкому темпі, прийшовши до першого оглядового майданчика, мій скептицизм зник. Переді мною – безкрайній простір із 40-метровим каньйоном, з якого, немов пальці, по обидва боки ріки Ельби на десятки кілометрів стирчать стрункими рядами височезні вузькі й широкі сірі могутні брили, частково вкриті зеленню. Ніхто б і не здогадався, що тут сто мільйонів років тому панував океан. Пісок осідав на дно на сотні метрів у декілька шарів. Коли води океану зникли, а вулкани розкололи піщане дно на багато частин, то вода, сонце і вітер завершили формування унікального ландшафту. Якраз із цього саксонського пісковика зведені історичні будівлі Дрездена.

Побували на Бастайському кам`яному мості (1851 р. Попередній дерев`яний зведений у 1824-му), який перекриває своїми сімома арками глибоку прірву, ходили «стежкою художників», опісля обережно піднялися вузькими східцями на найвищий оглядовий майданчик. Унизу – ріка Ельба, як вуж, звивалася біля підніжжя могутньої піщаної скали, поромна переправа і два береги міста-курорту Ратен, а вдалині поміж буйної рослинності ледь виднілися мури фортеці Кенигштайн.

Поціновувачів такого екстриму, бо височінь змушувала серце битися ритмічніше й частіше, назбиралося добряче. Помітила на одній зі скель пару відчайдухів-альпіністів, які вправлялися у скелелазінні. Кожен зробив собі світлину на згадку. Саксонська Швейцарія – дійсно унікальна і вражаюча.

Так я зі своєю мамою за три шалено-насичених дні пізнала чарівну і вже справді незабутню малесеньку частинку Європи. Уїкенд збагатив мої знання, розширив світогляд, а також змінив уяву про культуру спілкування, про дбайливе ставлення до своїх жителів, збереження історичних надбань та постійне їх, у разі потреби, реставрування і ремонт, про чистоту вулиць, дотримання правил, норм, державних законів. Дороги й автобани відповідають світовим стандартам: рівнесенькі із чіткими позначками-розмітками й знаками, окремо скрізь велодоріжки, розміщені сервісні зони для водіїв та усіх подорожуючих, установлені спеціальні шумоізоляційні високі огорожі для безпеки та комфортного проживання населення й запобігання доступу тварин до траси, а також створюючи їм «зелені мости» і «підземні коридори» для вільного природного мігрування зі збереженням популяції.

Хотілося б дуже, щоб і в моїй чудовій та мальовничій Україні з талановитими й працелюбними людьми владні мужі думали не лише про власне збагачення, про особисті амбіції, про поділ портфелів (особливо у нинішню передвиборну пору!), а про елементарне – добробут, забезпечення прав і свобод на спокійне мирне життя простих українців, їх соціально-фінансове благополуччя, про якісний ремонт доріг, які нині знаходяться у вкрай катастрофічному стані, про рівність перед законом і, зрештою, стати високоцивілізованою країною зі своїм непростим історичним минулим та унікальним прадідівським культурним спадком.

Ілона ПАВЛЮК «Народна Воля».

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!