Газета по-надвірнянськи
 

Юрій СРІБНИЙ – сотник Армії УНР

7 червня 2019, 12:07 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 60 переглядів

Активний громадський діяч Юрій Срібний народився у місті Надвірна 16 березня 1892 року у багатодітній сім`ї заможних міщан Василя Срібного і Магдалини Полатайко. Після закінчення народної школи у м. Надвірна поступив у 1903-му до української гімназії в м. Коломия. Цього року Коломийську гімназію закінчив його брат Микола. Навчання у гімназії Юрій спочатку не любив за спартанський дух виховання. Добре граючи на скрипці, він активно брав участь у гімназійних заходах.

Срібний

Допомагав професорові К. Шипайлові вести учнівський хор і грати у гімназійному оркестрі. Гімназійний оркестр виступав на урочистих заходах в інших містах і селах, і Юрієві іноді дозволяли грати на скрипці як солісту. У вихідні дні разом із Надвірнянськими гімназистами він організував курси для неписемних при читальні «Просвіти» м. Надвірна, церковний і світські хори, а також брав участь у драматичному гуртку. Після закінчення гімназійного навчання у 1911 році поступив на правничий факультет Львівського університету і став одним із засновників гімнастично-пожежного товариства «Сокіл» у м. Надвірна. Тренування членів товариства «Сокіл» відбувалося на площі читальні «Просвіти» або на березі річки Бистриця. Соколи брали участь у всіх релігійних святкуваннях, зокрема, під час Великодніх свят.

Юрій Срібний став організатором відділів товариства «Січ» у селі Лоєва і допомагав січовикам навколишніх сіл. У 1913-му відбулися надзвичайні загальні збори повітового товариства «Сокіл» у Надвірній, де затвердили склад старшини: Микола Андрійович – голова, Валер’ян Банах, Юрій Срібний, Іван Хроменко, Іван Николайчук і Василь Костик. Він став організатором великого збору товариств «Сокіл» та «Січ» Надвірнянського і Товмацького повітів, в якому взяли участь понад три тисячі осіб. Маршовим походом через місто «січовики» і «соколи» йшли на чолі зі старшинами на конях. «Грала духова оркестра зі Станиславова, звідки прибули також представники станиславівського «Сокола» із його головою інж. Мироном. Відбувся тоді на Пнівській полянці у лісі над Бистрицею великий фестин із вправами.

  • У 1912-1913 pоках Юрій Срібний – учитель гімназійних курсів, які він започаткував разом із Миколою Николайчуком, суддею Гордійчуком, народним учителем Лиликом й емеритом Климовичем. Крім д-ра М.Николайчука, як керівника, та Ю. Срібного, викладачами на цих курсах – гімназійний учитель Баран, студенти права Ярослав Кирчів та Осип Левицький». (Альманах Станиславівської землі збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини т. 1, Богдан Кравців, Нью-Йорк, 1975,с.687-687).

Великий збір «соколів» і «січовиків» – найбільша подія, яку коли-небудь мала Надвірна, викликав національний патріотизм і гордість українців міста. Діяльність молодої людини Юрія Срібного принесла йому визнання як патріотичного активіста серед українців Надвірнянського повіту.

У перший тиждень серпня 1914-го почалася Перша світова війна. Австро-Угорщина оголосила загальну мобілізацію. Юрія Срібного та його брата Миколу негайно призвали до війська. Обидвох відправили з Галичини до австрійської офіцерської школи. Після закінчення навчання Юрія призначили на сербський фронт, а Миколу – на італійський.

Російській наступ у 1914 р. примусив австро-угорські війська відступити від Галичини, а росіяни зайняли її територію на 10 місяців. За цей час тисячі українців, у т. ч. багато видатних діячів та інтелігенції, заарештували і депортували в основному в Сибір, а російські війська розграбували їхні будинки. Всі українські культурні й економічні інститути та наукові товариства також закрили і розграбували. Видання української літератури та газет заборонили. Російська мова стала офіційною мовою в адміністративних установах і школах. Влада налаштувалась стерти будь-які сліди української національної ідентифікації в Галичині і зробити її російською провінцією.

Австрія та Німеччина внаслідок контрнаступу навесні 1915-го змусили російську армію відступити, і до червня Галичина повернулася до австрійських властей. Перед відходом росіян заарештували ще більше українців. Жителів краю завантажили у вагони, які возили велику рогату худобу, і доставили у різні частини Росії, багато з яких на російський Далекий Схід. По дорозі незлічена кількість людей загинула від голоду й епідемій.

Лише наприкінці травня 1916-го Юрій зміг отримати військову відпустку і приїхав через Угорщину до Надвірної. Після майже двох років відсутності він застав своє рідне місто у розрусі. Багато його знайомих захопили росіяни. Юрія спіймали у Надвірній без будь-якого шансу втекти і повернутися до свого полку на сербському фронті. Розуміючи небезпеку, він намагався втекти руслом річки Стримба. На жаль, російський жандарм помітив його і заарештував. Юрія доставили до місцевої в’язниці, де росіяни вже проводили допити затриманих громадян Надвірної. Всіх звинуватили у тому, що були українськими націоналістами, і засудили до виселення в Іркутськ. Наступного дня їх відвезли на вокзал і завантажили у вагон. Матері вдалося передати Юрію лише невеликий пакунок із додатковим одягом та двома хлібинами, підкупивши одного з охоронців. Так Юрій почав свою довгу подорож до Іркутська у Сибір.

Під час руху по Транссибірській залізниці потяг зупинявся у лісі. Росіяни наказували ув’язненим викинути мертвих поруч із залізницею, залишивши їх без поховання і на поїдання диким звірам.

  • Після місяця цього пекельного шляху Юрій прибув до Іркутська. В’язнів тримали в Іркутській тюрмі майже три тижні, а потім остаточно звільнили зусиллями української громади в Іркутську. Українські поселенці мали сильну організацію і сформували спеціальний комітет для надання допомоги примусовим вигнанцям із Галичини у пошуку роботи та місця проживання. Після звільнення місцева влада зобов’язала Юрія щомісяця повідомляти про свою присутність у місцевій поліції. Ставилися російські керівні органи в Іркутську до українців зовсім по-іншому, ніж у російських військових чиновників у Галичині. До примусових вигнанців місцеві урядовці відносилися із співчуттям. Насправді чимало посадових осіб були нащадками тих, яких цар колись відправив у вигнання, і вони могли зрозуміти почуття новоприбулих. Юрій влаштувався на роботу в банк. «В тому часі було в Іркутську багато українців і при створеній там Українській Громаді Ю. Срібний зорганізував український хор та влаштував великий концерт на пошану Т. Шевченка. Особливе захоплення серед численних слухачів викликав тоді спів національного гимну «Ще не вмерла Україна». (Альманах Станиславівської землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини т.1, ст.688, http://diasporiana.org.ua/ukrainica/18537-almanah-stanislavivskoyi-zemli-zbirnik-materiyaliv-do-istoriyi-stanislavova-i-stanislavivshhini-t-1/).

У банку на початку своїх обов’язків він потоваришував із вкладником значних коштів, німцем за національністю. Юрій вільно володів німецькою мовою. Він був австрійським офіцером перед захопленням російськими окупантами у Надвірній і засланий до Іркутська. Німець виявися великим імпортером товарів із Південно-Східної Азії і мав симпатії до Центральних держав, хоча народився в Іркутську .

Бізнесмен переконав Юрія залишити банк і працювати незалежним торгівцем хутром, обіцяючи придбати всі високо­якісні хутряні шкури соболів, які він може отримати від бурятів, котрі жили біля озера Байкал. Юрій не мав ілюзій, що його нове заняття із легких, але можливість заробляти великі суми грошей спокусила і він прагнув покращити свою долю. Його зарплата в якості банківського клерка була достатньою для покриття дуже скромного існування.

Юрій підійшов до нової справи розумно. Окрім найму місцевого чоловіка, знайомого з шляхами навколо Байкалу, він відправився до місцевого відділення Імператорського Російського географічного товариства, щоб дізнатися все про звички і звичаї бурятів. Це виявилося корисною ідеєю. Набуті знання допомогли у спілкуванні зі старцями бурятів. Юрій став успішним бізнесменом і заробив великий грошовий капітал. У жовтні 1917-го більшовики захопили владу. Вони пообіцяли припинити війну з Центральними державами, роздати землю великих поміщиків бідним селянам, скасувати багатство капіталістів. Більшовицька «декларація» мала сильний вплив на збіднілі маси і деморалізованих військовослужбовців. Після лютневої російської революції 1917-го і після падіння царського уряду українці створили власний політичний орган у Києві – Центральну Раду, яка в основному складалася з лівих політичних партій. В Іркутську зорганізований українцями військовиками окремий полк ім. Б. Хмельницького у серпні того ж року виїхав на австрійський фронт в Україну й опісля брав участь у боях із більшовиками під Києвом. Юрій Срібний купив за свої власні кошти квитки на поїзд галицьким переселенцям з Іркутська до України, бо не всі мали коштів на проїзд. Коли він зі своїми товаришами з Надвірної прибув до Харкова, місто вже переживало потрясіння через ворожі конфронтації між прихильниками Центральної Ради та Української Народної Республіки Рад, утвореної більшовиками. Йому не потрібно довго орієнтуватися в політичній ситуації у Харкові. Його товариші, які мали дружин і дітей, прагнули возз’єднатися зі своїми сім’ями і виїхали до Галичини. Він, захоплений сплеском національного патріотизму, вирішив залишитися у Харкові, щоб увійти в ряди антибільшовицьких кадрів.

  • Війна з більшовиками показала Центральній Раді необхідність створення великої та організованішої української регулярної армії, яку оголосили в основному добровольчою. У середині березня 1918-го почався набір добровольців. Україні критично не вистачало власних компетентних і кваліфікованих військових кадрів для організації й утримання різних військових відомств. Юрій Срібний добровільно приєднався до Запорізької дивізії Української Армії, у Харкові, вважаючи це своїм патріотичним обов’язком. Його призначили на посаду адміністративного сотника у штабі у Харкові для управління новоствореним військово-правовим відділом. У той же час, коли Червона Армія перетинала українські кордони, нестабільні елементи в Харкові, агітовані більшовицькою пропагандою, сміливо провадили ворожі дії, спрямовані на створення безладу.

Запорізька дивізія, в яку він добровільно вступив, отримала важливе завдання охорони північно-східного сектору українського прикордоння з Радянською Росією. Адміністративного сотника Юрія Срібного перевели наприкінці травня на гарнізонний пункт у Зміїв, місто, яке віддалене на сорок кілометрів на південь від Харкова. Для того, щоб зайняти вільний час, галичанин перетворив свій досвід учителя неписьменних у товаристві «Просвіта» Надвірної на користь у Змієві. При першій можливості він поїхав до Харкова, де придбав відповідні українські підручники, а за допомогою місцевого вчителя гімназії організував курси для неписьменних у Змієві. На своїх уроках він розповідав історію України. Але в другій половині грудня радянські війська кинули на фронт підкріплення з іноземних найманців, набраних московським урядом серед латвійських, угорських і китайських комуністичних біженців у Радянській Росії. Червона Армія отримала перевагу. В останні дні грудня на периферії Харкова з червоними загарбниками вели серйозні бої, а щоб уникнути оточення, українські війська змушені евакуюватися з Харкова 3 січня 1919 року. Юрій Срібний разом із співробітниками Харківського військового командування і кількома іншими українськими підрозділами відступив з боями на захід до Полтави, а потім до міста Лубни. Це була сувора зима з бурхливими вітрами і сильними снігопадами. У середині грудня Юрій простудився, захворів на грип і дизентерію. Його не госпіталізували через погіршення ситуації в умовах надзвичайно нестабільної військової ситуації. При відступі до міста Лубни сотникові Срібному не могли надати необхідної медичної допомоги. У третьому тижні січня 1919-го йому все ж надали медичну допомогу, щоб повернутися до свого дому в Галичині. Юрія у Надвірній радісно зустріла родина. У повіті не знали, що Східна Україна зазнала політичних потрясінь і що більшовики вторглися у Харківську область. Як тільки його здоров’я покращилося, то Юрій добровільно надав послуги міській адміністрації м. Надвірна і його призначили головою міського відділу продовольства. Наприкінці зими 1919 року в Галичині виникли серйозні дефіцити продовольства, особливо критичні у гуцульських селах, розкиданих у Карпатах біля Надвірної, де люди голодували.

Жителі Надвірнянщини були дуже обмежені у постачанні продовольства. Срібний шукав їх в іншому місці, щоб уникнути голоду гуцулів. При цьому він їхав у сусідню провінцію Поділля, де йому вдалося отримати кілька вагонів картоплі, які з великими труднощами транспортували до Надвірної і розподілили нужденним. У середині квітня Юрій здійснив чергову поїздку на Поділля, привізши більше картоплі, зерна та гречки. Наприкінці травня 1919-го, коли польська армія генерала Галлера наближалася до Надвірної, місцевий поляк, колишній офіцер австрійської армії, організував групу «польських партизанів» із робітників, які працювали на нафтових промислах села Битків. Оскільки у Надвірній не було українських солдатів, урядування в місті легко перебрали польські партизани. Будучи місцевими жителями, «польські партизани» знали у Надвірній українських активістів. Добре озброєними вони прийшли до садиби Василя Срібного, маючи намір заарештувати сина Юрія, якого вважали українським націоналістом і потенційним лідером опору польській владі. За допомогою селян Юрій переїхав до Коломиї, через Чернівці до Кам’янець-Подільського і вступив до Армії УНР. У перший тиждень жовтня 1919 р. Українські війська атакували з півночі і сходу червоні, а з півдня – білі. За ними, на західному кордоні, знаходилися ворожі поляки. Українці опинилися у котлі, що пізніше назвали «Чотирикутником смерті». Після поразки у «Чотирикутнику смерті» Юрій повернувся в Надвірну наприкінці березня 1920 року. За час його відсутності батько Василь Срібний помер у сні 18 грудня 1919-го. Війна перервала навчання Юрія на юридичному факультеті Львівського університету і йому довелося повернутися до Львова закінчити своє навчання. Юрій у Львові 13 січня 1921 року, напередодні українського Нового року, на приватній вечірці зустрів Єву Кучму. 10 вересня 1921-го вони одружилися у греко-католицькій церкві у місті Янів, де народилася Єва.

У 1925-му у Львові народилася дочка Ірина. У кінці січня від застуди померла мати Юрія Магдалина. Після закінчення навчання в Львівському університеті 1927-го Юрій дістав посаду федерального судді у місті Дрогобичі. Не зважаючи на незадоволення, дружина врешті-решт переїхала до Дрогобича. Друга дочка Ольга народилася в 1928-му у Дрогобичі. «У 1929 р. суддя Юрій Срібний слухав справу про затримання в селі Добрівлянах групи селян, які за дозволом староства і за статутом товариства «Просвіта» проводили в читальні збори. Хоча польська поліція подала свідками велику кількість своїх працівників і аґентів, суд не став їх слухати, а лише зачитав дозвіл староства, відповідний пункт статуту «Просвіти» про право на проведення зборів і звільнив з під варти всіх затриманих». (https://dgm.lv.court.gov.ua/sud1306/pro_sud/history/).

У Дрогобичі Юрій з дружиною вступив до українського хору «Боян». Подружжя Срібних – патріотичні українці. Статус федерального судді не дозволяв йому безпосередньо брати участь в українській політиці. Юрій негативно ставився до Гітлера і твердив, що його амбіціям та планам настане кінець і він приведе Німеччину до поразки. У 1943-му старша дочка Юрія Срібного Ірина поступила на геологічний факультет Віденського університету. Він із сім’ю переїхав до Кракова, а потім до Відня до дочки Ірини. У Відні попав під бомбардування англійців, але чудом залишився живим. Переїхав до знайомого українського священника на заході Австрії. Ірина разом з італійським Червоним Хрестом переїхала до Неаполя, де влаштувалася перекладачем на службу у штабі англійців, а пізніше американців. Вона володіла українською, польською, німецькою, англійською та італійською мовами. Вийшла заміж за капітана армії США Джона Робертсона. Зять-американець зв’язався із французькою місією в Австрії і виробив італійські візи для сім’ї Юрія Срібного. Після приїзду до Італії Юрій через польський Червоний Хрест разом з вояками армії польського генерала Андерса переїхав до Англії. Там зустрів сина рідної сестри Юрія Дунця, який воював на італійському фронті на боці антигітлерівської коаліції. У 1952-му переїхав до США і став активним громадським діячем. З нагоди сорокових роковин відродження Українських Збройних Сил у 1957 році його нагородили Воєнним Хрестом Української Народної Республіки (уряду в екзилі).

Доктор Юрій Срібний помер 3 листопада 1979 року, похований на цвинтарі Української Католицької Церкви Успіння у місті Перт-Амбой штату Нью-Джерсі США. У 1982-му в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка встановили в його пам’ять стипендійний фонд для допомоги у вищих професійних студіях надійним студентам українського роду, які присвятили себе правничим студіям й професії. Фонд заснувала його молодша донька Ольга. Патріот із Надвірної Юрій Срібний входив до членів Товариства українських правників Америки. Надвірнянці завжди пам’ятатимуть славного борця за незалежність України.

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної  спілки краєзнавців України.

Примітка: При написанні статті використані

спогади дочки Юрія Срібного Ірини Робертсон.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!