Газета по-надвірнянськи
 

Надвірнянський мандрівник доктор Микола Срібний

12 липня 2019, 13:54 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 20 переглядів

Микола Срібний – п’ятий син у сім’ї Василя Срібного із Надвірної – народився у 1887 році. Красивий і милий хлопець зі світло-каштановим волоссям та світло-блакитними очима, з гарним почуттям гумору повсякчас випромінював неспокійний дух.

Після закінчення Коломийської гімназії перед вступом до Львівського університету для вивчення права вирішив побачити країни світу. Задумав поїхати до Владивостока у Росії і звідти кораблем переплисти через Тихий океан до Сполучених Штатів Америки, щоб побачити «Дикий Захід». Планував залишитися на рік за кордоном. Це створило у Надвірній велику сенсацію. Ніхто з надвірнянців ніколи не виїжджав за межі Галичини. Але Микола, невтомний читач книг, зігнорував попередження батьків та друзів про те, що така поїздка виявиться повною невідомих небезпек. Навесні 1904-го відправився до Владивостока за гроші, отримані від батька за виконання господарських робіт під час шкільних канікул. Решту грошей планував заробити під час подорожі, виконуючи тимчасову роботу.

  • Микола спочатку поїхав до Києва для огляду визначних пам’яток, а потім – до Самари, де взяв квиток на транссибірський потяг до Чити у Забайкаллі. Чита служила воротами, звідки мандрівники мали б продовжувати свою подорож до Владивостока. Нова Китайсько-східна залізниця через Харбін до Владивостока скоротила маршрут і стала простішою, тому вона така важлива для подальшого розширення й економічного розвитку російського Далекого Сходу. Подорож Великим Сибірським шляхом виявилась довгою і важкою. Частини залізниці погано облаштовані, а дерев’яні мости небезпечні.

Після міста Новосибірська сільська місцевість стала цікавішою. Супутні мандрівники Миколи були багатими. Йому вдалося стати корисним у поїзді, допомагаючи піклуватися про потреби багатих подорожуючих, на зупинках потяга купував їм продукти, страви та напої. Також під час подорожі допомагав перепаковувати багаж і виконувати інші дрібні справи. До того часу, коли приїхав до Чити, уже мав чимало грошей, зароблених у подорожі потягом. Із Чити переїхав до міста Харбін у Манчжурії. Росіяни перебували тоді у процесі завершення будівництва нової залізниці з Чити через Манчжурію. Китайсько-Східна залізниця до Владивостока з’єднувала Транссибірську магістраль із Владивостоцькою Хабаровською лінією.

Харбін слугував головним центром нової Китайсько-Східної залізниці. Протягом 19-го століття Росія продовжувала свою експансію на Далекому Сході, а наприкінці століття вона орендувала у Китаю півострів Квантун із Порт-Артуром і займала більшу частину Манчжурії. Значна частина українських емігрантів оселилася у Харбіні у пошуках кращих умов життя і бажанням уникнути важкого політичного гніту російських властей у рідній Україні.

Російський Далекий Схід дуже подібний до американського Заходу і став землею можливостей, де приймали усіх, незважаючи на минулі часи.

Микола зупинився на деякий час у Харбіні на «Зеленому Клині» – землях українських поселенців у південній частині Далекого Сходу. Всією координацією українського життя тут переймався Український клуб. Українська громада міста прийняла галицького мандрівника до себе. Один з українських купців надав Миколі роботу в своєму магазині і житло у власному будинку. Микола почав вивчати побут і традиції манчуржців і проводив уроки у початковій українській школі. На початку 1904-го почалася війна між Росією та Японією. Окупація росіянами частини Манчжурії для побудови залізничного сполучення із Владивостоком стала причиною військових дій. До того часу, коли Микола приїхав до Харбіна, японці висадилися на південному узбережжі Манчжурії, захопивши місто Дайрен і загрожуючи російському флоту в сусідньому Порт-Артурі. Росіян хід війни не задовільняв. У Харбіні довідалися, що Санкт-Петербург зазнав заворушень і спалахів насильства невдоволених жителів через труднощі, викликані війною.

За цих умов поїздка до Владивостока стала неможливою, а залишатися у Харбіні стало небезпечним. Микола став зустрічатися з місцевими поселенцями, але його українські знайомі попередили, що вони цілком можуть бути агентами російської таємної поліції. Будучи громадянином Австро-Угорщини, Миколу могли підозрювати як австрійського агента, відправленого на Далекий Схід урядом, щоб на власні очі спостерігати, як відбувається війна. За таких обставин він вирішив відмовитися від своїх планів подорожі і повернутися до Надвірної, перш ніж росіяни могли заарештувати його. Повернувшись додому, вступив восени 1904-го на юридичний факультет Львівського університету. Він більше перебував у Львові, їздив до Надвірної лише зрідка. При відвідуванні Надвірної проводив курси у читальні «Просвіти» для малограмотної молоді.

На початку Першої світової війни Миколу Срібного призвали до Австро-Угорського війська і він навчався на офіцерських курсах, після закінчення яких скерували на Італійський фронт. Бойові дії тут тривали із травня 1915-го до листопада 1918-го. Італійський театр воєнних дій розташовувався вздовж всього австро-італійського кордону від Трентіно до Адріатичного моря. За взірцеву службу австрійському офіцеру Срібному надали відпустку і він приїхав до Відня, де вивчав пам’ятки історії міста. Після закінчення Великої війни в Європі Микола довгий час перебував у Відні і навчався в університеті, який закінчив із відзнакою.У 1922-му відкрив адвокатську контору у м. Надвірна, а пізніше – у Бурштині біля Станіслава. У його адвокатській конторі стажувався наймолодший брат Юрій.

  • Микола Срібний часто допомагав галичанам у справах землекористування і повернення боргів із невиплаченої заробітної плати, про що свідчить «Справа захисту особи за позовом про виплату заробітної плати» (Державний архів Івано-Франківської області, Adwokat Dr. Mikolaj Sribny w Stanislawowie. Ф. 345, 1 од. зб., 1934 р. Опис. Пол. мова.).

У теплі пори року Микола часто приїжджав до Дрогобича до брата повітового судді Юрія на своєму автомобілі «Кабріолеті», виготовленому за кордоном, і вони разом відпочивали у вихідні дні на курорті Трускавець, який славився своєю мінеральною водою.

У 1935-му Микола закрив адвокатську контору в Бурштині і пішов у відставку. Почав жити разом у будинку батька зі своїм братом Стефаном у Надвірній. Обидва залишалися затятими холостяками. Брати заклали два великі сади у Надвірній, шкілку щеплених саджанців і створили комлекс гідротехнічних споруд для орошення саду й овочевої ділянки. Комплекс з водовідвідного каналу дозволяв брати воду з річки Стримби. На місці одного саду, частину якого зрубали, у 1967 році побудували Надвірнянський харчкобінат. Залишки другого саду – біля Надвірнянської школи-інтернату. Миколу знали як активіста «Просвіти» й опікуна товариства «ЛУГ».

Літо 1937 року родина Срібних проводила у Надвірній. Зі Львова приїхав професор Федір Срібний, а з Дрогобича – повітовий суддя доктор Юрій Срібний із сім’єю. Родина любила Надвірну і стару сімейну садибу. Брати відвідували курортну Яремчу, подорожували на гору Городище, Пнівський замок і Манявський скит. Під час приходу радянських військ до Надвірної у вересні 1939-го майно і господарство братів Стефана і Миколи пограбували. Худобу і коней забрали радянські військові. Перед відходом радянських військ із Надвірної у червні 1943-го росіяни хотіли спалити родинний будинок Срібних, але за відкуп акція підпалу не відбулася. Брат Стефан помер у 1952 році. Із заслання у російському Норильську у 1957-му повернулася дочка сестри Анни Ірена Томашик, членкиня ОУН. Коли садибу батьків Ірини на вул. Франка у Надвірній конфіскувала радянська влада, то вона перейшла мешкати до садиби Срібних і доглядала за доктором Миколою Срібним.

Радянська влада пропонувала роботу відомому вченому-правнику, але він відмовився тому, що законодавство її не побудоване на демократичній основі. Микола вів здоровий спосіб життя і навчав молодь грати у шахи. У молодості він отримував багато уваги від жінок, але жодна з них не змогла завоювати його серце. Під кінець свого життя Микола отримував радянську пенсію – 10 карбованців. Відійшов у Вічність славний український патріот-надвірнянець у 1963 році і похований на старому цвинтарі міста Надвірна на вул. Соборній.

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!