Газета по-надвірнянськи
 

Трагедії могло б і не статися

26 липня 2019, 15:28 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 57 переглядів

Трагізм людини в її величі, у прагненні до пізнання ідеалу, якого їй, певне, ніколи не досягти.

 

У цих мудрих словах письменника Олеся Гончара наче віддзеркалено життя молодого, талановитого композитора Володимира Івасюка, якому у березні 2019 року виповнилося б 70 років. Якраз із цієї нагоди львівські та інші газети і тижневик «Країна» подали спогади про нього і прижиттєві фотографії. Гарний був юнак, талановитий композитор, навчався у Львівській консерваторії та на медичному факультеті Чернівецького університету. Яких би він сягнув творчих вершин, якби не загибель від кагебістських душогубів!

Я прочитав майже все, що писали автори у газетах про таємничу смерть Володимира Івасюка у далекому вже 1979 році. Чомусь усі писали про одне і тільки, що він не міг скоїти суїцид, тобто піти із життя добровільно. Ніхто не шукав мотивації, причини, яка викликала у партійно-кагебістських верхах ненависть до мирного за натурою Івасюка. А причина була і в певній мірі виявився винен сам легковірний Володимир.

Усі ми, молоді тоді люди, у 60-х-70-х роках минулого століття стали оплутаними явними й прихованими капканами з боку держави (у СРСР ніколи і нікому не вірили, особливо інтелігенції, всіх підозрювали у ворожості до соціалістичної держави). Хто про це знав і пам`ятав, той обминав це вбивче «мінне поле». А хто легковажив і вірив, що «моя міліція мене береже» (Володимир Маяковський), той мимо власної волі опинявся у «капкані». А «капкан» виявлявся свого роду одухотвореним показним приятельством, приправленим іноді чаркою горілки, веселими анекдотами. І, головне, що до тебе сам ліз-нав`язувався у приятелі агент КДБ, ми ж усі в державі «дружбою з`єднані!».

Володимир Івасюк жив, учився і працював у Львові, а Львів майже цілком націоналістичний. Радянська влада зробила Львів чи не найкращим містом Радянської України, сучасним, індустріальним. А чи вдячні за це «рідній партії» львівяни? Ніколи любові від Львівщини не діждеться Москва. Отак-то.

І ще одне варто знати. Захід, а, зокрема, США і Канада, перебували тоді за «залізною завісою», нікого не пускала радянська влада за кордон. Мені особисто двічі відмовляли поїхати до двоюрідної сестри у Республіку Польща, яка вважалася демократично-соціалістичною, хоч я був членом КПРС і працював у газеті та у Надвірнянському районному радіо редактором-кореспондентом. Тому якраз дивно виглядало, що дали дозвіл Володимирові Івасюку у 1978 році поїхати у Канаду. Тут уже спрацював отой капкан «приятельський». На превеликий жаль і трагізм, у таке приятельство справжнє Володимир повірив.

А практика для гостей, запрошених у США чи Канаду, існувала така. Крім всебічного вивчення твоєї і родини біографії, ти повинен чесно розповісти про життя і діяльність тієї людини, котра тебе запросила у гості. І якщо ти отримав «добро», то єдине, від чого застерігав тебе якийсь спецнаставник, «тримати язик за зубами», не говорити ніяких дурниць про радянський спосіб життя, про політику тощо. Словом, не нашкодити собі.

Про те, що Володимир Івасюк мав певні проблеми зі здоров`ям, знали близькі люди. Навіть його найкращий друг у Львові поет Ростислав Братунь (так назвав Братуня батько Володимира Михайло Івасюк) говорив про психічне підгрунтя хвороби, але що це – тимчасове. А взагалі, як маються у побуті молоді письменники, музиканти, художники, творча еліта? Веселе товариство, яке полюбляє застілля і не проти хильнути, якщо є гроші, горілки. Це не гріх і не осуд. Я, тепер уже людина у літах, так само любив у молодості товариство мудрих літераторів, журналістів, лікарів, людей, близьких за духом.

Багато приватних розмов про Володимира Івасюка з уст в уста передавали львів`яни. Але що його загибель – це справа рук злочинного КГБ, яке прикривалось «всенародною любов`ю до ленінської партії», поза всяким сумнівом. Безперечно, що якась нитка тягнеться якраз із Канади, бо полювати за Володимиром кагебісти почали відразу після його повернення звідти до Львова.

Дивно, що серед цих «чорних ангелів-хоронителів» не знайшлося з громадянським мисленням людей, які могли змінити вердикт смерті, навіть на «кримінальну справу» і просто засудити Володимира Івасюка на рік чи два, якщо без покарання не можна було обійтися. Він би повернувся, він би жив, жив, і жив ще й сьогодні. За ним не водилось гріхів ніяких: націоналістом не був, як і дисидентом ніяким, ворожу пропаганду проти СРСР не провадив, у ніяке «біле братство» не входив, жив і працював як чесний громадянин. Своєю творчістю він здобув справді божественного Олімпу – став безсмертним.

Роман ФЛИС,

ветеран української

журналістики,

член НСЖУ,

смт. Делятин.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!