Газета по-надвірнянськи
 

Vivat, пане Андрію!

12 липня 2019, 13:56 | Рубрика: Суспільство Версія для друку Версія для друку 48 переглядів

Як бути, якщо твій знайомий впадає в якусь ейфорію і починає насміхатися з людей, особливо з інтелігентів, а себе має за інтелігента чи не єдиного у Делятині? Саме такий підтекст я побачив у матеріалі «Сучасний «Не рушений» Делятин, що надрукувала газета «Галичина» від 21-27 червня 2019 р.

Конкретно, журналіст Ігор Лазоришин взяв інтерв`ю у директора Музею історії Делятинщини Андрія Мисюка, в якому пан Андрій постарався максимально охарактеризувати діяльність Музею і себе особисто. Матеріал обширний, навіть із фотографією Мисюка, він усміхається, бо задоволений, що вистрілив у «десятку», а фактично в «молоко» – невмілий стрілець.

Матеріал годиться на фейлетон чи гумореску, але я вважаю, що краще підходить самопохвальна ода. Бо якщо не «я зробив», не «я віднайшов», не «я домігся», то ніщо цікавішого у пана директора не виходить. А з реального боку Андрій Мисюк багато зробив, він умілий столяр, має естетичний смак, уміє професіонально оформляти експозицію музею.

Проте, у матеріалі перемішано, як мовиться, грішне з праведним. На жаль, є, навіть, брехня.

По-перше, ніякої «Делятинщини» нема, бо цю назву придумав сам покійний Михайло Клапчук через оті знамениті писані столи, що знайшов у Микуличині, і до «Делятинщини» зарахував усі населені пункти від села Дора аж до Ворохти. Все тут штучно, бо є, наприклад, Надвірнянщина, Косівщина тощо, географічно-адміністративні регіони.

По-друге, ніякої історії Делятина у Музеї нема, нема навіть згадки про славне Магдебурзьке право від 1540 року, що дало офіційно право і сприяло появі міста Делятин з усіма державними установами – ратушею, де засідав і працював міський уряд, повітовими поштою та банком, поліцією і навіть тюрмою.

По-третє, селищний Музей доцільно б назвати Музеєм імені Осипа Васьківа, художника з європейським іменем, дослідника і вченого – це авторитет!

По-четверте, варто знати, як і звідки пан Андрій опинився і фактично створив Музей. Про це він не згадує. Але він не впав із неба. До цього працював навіть директором Делятинського лісокомбінату, правда, у пік його розвалу і вже сам розвалив юридично та фактично, це відбулося за президента Леоніда Кучми (газета «Народна Воля» писала про це в матеріалі «Які ми люди» від 21.06.2019 р.). Потім ще працював на різній роботі і вже, на щастя, попався Музей.

Чи легко, чи важко працюється одному панові Андрію, то ніхто не може сказати. Він – і директор, і екскурсовод, і завгосп, і техробітник, і сторож, і ще може хтось в одній особі. Не просто це, але він не раз казав: «Мені нікого не треба». Тому, як я міркую, було б добре цей досвід перейняти всім установам району й області, стала б велика економія на посадах, хоч це привело б і до збільшення безробіття. Але про безробітних нехай голова болить державу.

Проте раптом свій оптимізм пан Андрій змінив на песимізм: «Я не бачу для кого в Делятині потрібно продовжувати музейну справу. Байдужість людей страшна», – говорить директор Музею. Це стосується, перш за все, місцевої інтелігенції. І Мисюк рекомендує керівництву Делятинської ОТГ «зарухомити Делятин, зрушити інтелігенцію з байдужості».

Але інтелігенція з`явиться, як офіційно створять раду Музею з творчої інтелігенції, вона плануватиме хоча б раз на квартал просвітницьку і виставкову роботу Музею, тобто працюватиме вже колективне керівництво, а не один директор. Усе тут залежить від Андрія Мисюка.

Так що, Vivat, Андрію!

Роман ФЛИС,

член НСЖУ,

смт. Делятин.

7.07.2019 р.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!