Газета по-надвірнянськи
 

І моя доля на вістрі пера

16 серпня 2019, 10:56 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 121 переглядів

Із приємністю тримаю в руках щойно видану книгу «Долі на вістрі пера», придатовану до 40-річчя випуску факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Колективну книгу авторів-однокурсників, майже моїх ровесників, на 476-ти сторінках упорядкували їх колеги ювілейного випуску 1979-го Наталія Боднарчук й Олександр Масляник. Книга спогадів про незабутнє студентське життя майбутніх журналістів, невтомних ратаїв на ниві творчості всіх засобів масової інформації вражає не тільки оригінальною назвою, а й добротним наповненням витиснутих із душі, нині вже маститих і титулованих державними відзнаками, справжніх майстрів Слова.

Це своєрідний збірник друкованих лекцій для студентської аудиторії, які можуть йти взамін, напевно, й тепер деяких нудних і нецікавих лекцій, як то було у радянський час – години історії партії чи наукового комунізму. Якими, як згадують майже всі автори книжки, «пустими ідеями» змушували забивати голову.

Насамперед, ця книжка для мене цікава тим, що немов переносить і мене у вир журналістського життя, журналістської професії, про яку мріяв ще зі шкільної парти. Відтоді, як семикласником далекого 1971 року побачив першу замітку «Змагання на кмітливість» під своїм прізвищем у Надвірнянській районній газеті «Радянська Верховина». І яка то радість заволоділа мною, коли поштарка Марія Дідик принесла додому за мій труд – гонорар 94 копійки. Пам`ятаю, як дуже здивовано тішилася моїми копійчаними «заробітками», що далі прибували майже щомісячно за мої дописи, моя мама – кравчиня, яка тоді за 30 копійок шила сільським жінкам спідницю або сорочку. Мене приваблювало й те, що приблизно в тому часі на факультеті журналістики Львівського університету навчалося троє моїх білоославчан.

Книжка

Напевно, з тих пір до мене у рідних Білих Ославах прижилося прізвисько «кореспондент», яким горджуся, хоч і не став дипломованим газетярем. І вже майже п`ять десятиліть не покидаю дописувати до часописів – газет і журналів від Надвірної до Києва, як позаштатний автор. Читати газети люблю змалку. Мій тато лісоруб щороку виписував три газети і журнал «Перець». Я з братом Антоном формували свою спільну домашню бібліотеку. Починали з подарованих за навчання у школі. Назбиралося кілька томів-альбомів із вирізками з преси, які складають оригінальний друкований літопис.

Я надумався здобувати заочно журналістську освіту, щоб не стати тягарем для батьків, коли мав за плечима три роки робітничого стажу у Делятинському лісокомбінаті та два роки навчання у Закарпатському лісотехнікумі. У славному місті Хусті (на Срібній землі – столиці Закарпатської України перед Другою світовою війною) часто дописував про будні майбутніх технологів лісозаготівельної галузі до тамтешньої місцевої районки «Ленінська правда», де пройшов своєрідні журналістські студії у завідувача відділу інформації Василя Бахна. Коли я приносив свіжий допис, Василь Бахно відразу брав червоний олівець, правив при мені рукопис, аналізував. Того олімпійського 1980 року, коли ще таємно розносилася інформація про трагічну подію, пов’язану зі смертю відомого митця Володимира Івасюка, я з творчим хустським доробком та характеристикою-рекомендацією «Ленінської правди» поїхав вступати до Франкового університету у Львові. Потім мав дві спроби у 1981 та 1982 роках. І все не проходив за конкурсом, не набирав потрібних балів. Не допомагало віще слово ні «Ленінської правди», ні «Радянської Верховини». Така у ті часи існувала правда і ленінська, і радянська, де головним керманичем слугувала всемогутня компартія… От як би я тоді знався з родиною Домбровських. Адже Остап, син Марійки Підгірянки, завідував кафедрою французької мови Львівського університету, то на вступному іспиті з цього предмета, напевно, отримав би “четвірку”, а не “трійку”… Чи іншим методом з його допомогою міг би обійти непробивний конкурс.

Після третьої невдалої вступної спроби я насмілився підійти під головним університетським корпусом до тоді ще молодого рядового викладача-земляка Василя Лизанчука, який у короткій розмові сказав, щоб стати студентом-заочником цього престижного факультету – треба працювати за фахом або бути партійним. Цих критеріїв я не мав. Чверть віку пропрацював слюсарем експериментальної групи відділу нової техніки Делятинського лісокомбінату. Про членство у рядах комуністичної партії ніколи й гадки не мав. Мене відштовхувало від неї те, що забороняли ходити до церкви. Якось у редакції «Радянської Верховини» кореспондент Олександра Скуп мені сказала, щоб «я не вінчався у церкві, бо не будемо друкувати». Ще у школі все скандалив з учителькою Галиною Марко, одержував двійки через те, що не хотів учити напам`ять вірші про партію і Леніна, поетів Тичини і Рильського.

За 25 років праці на лісокомбінаті мав приманливі пропозиції від трьох секретарів парторганізації, які працювали на правах райкому. Від Василя Карпенка заледве відмахнувся стати кандидатом, Петро Семків обіцяв вступ до Львівського лісотехнічного інституту, а коли я відмовився, то він під час останньої розмови зі мною у пориві злості заявив: “Ти мене попам’ятаєш!..” А Володимирові Чуревичу, до речі, сусідові з Чорних Ослав, я сказав, що я їм не підходжу, бо моя мама Катерина ще дівчиною відбула 7 років заслання у Хабаровському краї і дід Федір – десятилітнє покарання на Колимі. Та й тато Юрій ще хлопцем допомагав бандерівцям. Після того мене не чіпав. Та й Україна вже наближалася до своєї Незалежності, а компартія вже канула у лету. А ще за тоталітарного режиму у 80-х роках минулого століття були спокусливі приманки до співпраці з органами державної безпеки. Мовляв, ви пишете до газет, спілкуєтесь з різними людьми, то й можете збирати “цікаву” для нас інформацію. І тут також я їм не прислужився… А починалось все з того, що десь на початку 80-х був у моєму житті прикрий випадок. Пропрацювавши вже більше півтора десятка літ слюсарем на Делятинському лісокомбінаті, одного разу хтось на великому контейнері для металевої стружки, збоку залізничного перегону Делятин-Яремче, художньо надряпав по зеленій фарбі тризуб. Відразу, другого чи третього дня, це донеслося до районної влади. І вже на кількаразових виїзних допитах начальник Надвірнянського відділу КДБ Михайло Заколесник та оперативний працівник капітан Леонід (котрого на все життя запам’ятав тільки ім’я та його радянський патріотизм), погрожуючи дорікали мені, що я маю знати чия це робота, так як густо спілкуюся з людьми.

Читаючи «Мої уроки життя» Любові Батіг, я помітив, що один абзац підходить і до мого життєпису: «Я сіла за стіл перед Павлом Йосиповичем Ящуком, якого раніше бачила лише здалеку. Він нахилився до мене і пошепки промовив: «А чому ви не вступаєте в партію?», «А що, треба?» – розгублено запитала. «Невже ви не розумієте, що інакше ніколи сюди не вступите?» – відповів мені». (стор. 55).

Притягувало мене читати, я б сказав, цю унікальну книжку й те, що багатьох її авторів знаю – майже однолітки. З ними не раз перехрещувалися наші шляхи-дороги і в Білих Ославах – рідному селі Марійки Підгірянки, і поза його межами. Багатьом я вдячний за співпрацю у дослідницькій роботі по життєпису народної вчительки і поетеси Марійки Підгірянки. Чи не з доброї руки Мирослава Романюка – генерального директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, члена-кореспондента Національної академії наук України, – вдалося підняти-висвітлити вагомий газетно-журнальний пласт міжвоєнного періоду, захованих друкованих скарбів талановитої землячки Марійки Підгірянки, а Ярослави Ткачук – генерального директора Коломийського національного музею Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського – заглянути у світ рукописних спогадів та листів чоловіка Марійки Підгірянки, знаного педагога і державного чиновника часів ЗУНРу Августина Домбровського. Про дослідження закарпатського періоду життя і творчості Марійки Підгірянки складаю подяку мукачівському івано-франківцю Іванові Добошу.

У свій час Музей Марійки Підгірянки у Білих Ославах відвідали випускники факультету журналістики 1979 року. Іван Гриджук із Надвірної, Мирослав Лазарук із Чернівців, Олександр Масляник зі Львова й Любомир Михайлів (лауреат обласної просвітянської премії ім. Марійки Підгірянки) із Рожнятова. Признаюся, що я в боргу перед М. Лазаруком, бо досі не написав замовлений ним матеріал про перебування Марійки Підгірянки на Буковині до редагованого ним «Буковинського журналу».

При нагоді скажу, що з Іваном Гриджуком – нині багатолітнім редактором однієї з перших на Прикарпатті демократичних газет «Народної Волі», Заслуженим журналістом України – дружимо вже багато років. Заочно запізналися ще юнкорами від Середнього Майдану й Білих Ослав на шпальтах районк «Радянська Верховина». Цьогоріч восени виповниться тридцять років, як ще оця радянська газета не без втручання молодого тоді заввідділом Івана Гриджука надрукувала з моєї подачі у кількох номерах національно-патріотичну поему «Мати-страдниця» Марійки Підгірянки. І відтоді, як кажуть, пішло-поїхало. Марійка Підгірянка завжди шанована й читана на сторінках «Народної Волі».

У книзі «Долі на вістрі пера» знаходимо спогади Івана Гриджука «У журналістиці людину пізнаю…», в яких читаємо не тільки про розмаїте студентське життя, але й роздуми-вболівання про журналістський насущний хліб сьогодення, про підготовку ЗМІйових кадрів у наші дні, і про головне – не нашкодити у висвітленні правдивих питань державотворення молодої України у газетах, радіо та телебаченні. Відчутно, як він переймається надскладною проблемою як не втратити ідентичності, національного осердя Українця; журналіста-фахівця у нинішньому надбурхливому світі, котрий чи то вивищує чи роз`їдає не до кінця усвідомлена нами глобалізація… Сто разів правий Іван Гриджук, що справжньою кузнею журналістських кадрів були і залишаються Львів і Київ – й університети ім. Івана Франка і Тараса Шевченка.

Мене доля з Олександром Масляником – рахівським гуцулом у древньому Львові познайомила на одному зі щорічних Гуцульських фестивалів у Верховині чи-то у Косові. На минулорічному XXV Гуцульському фестивалі в Яремче разом нагороджені відзнакою «За заслуги перед Гуцульщиною» Всеукраїнського товариства «Гуцульщина». В арсеналі своїх нагород маю медаль «За відродження України» Всеукраїнського об`єднання «Країна»за поданням редакції часопису «Гражда», який очолює Олександр Масляник. Додам, що він доклав багато зусиль, щоб у Львівському видавництві «Тиса» 2015 року побачила світ книга оповідань Юрія Шкрумеляка «Загублений черевичок», а в 2017 році – казочка «Кравчиня Маруся» Марійки Підгірянки в моєму упорядкуванні…

Щиро виклав згадку про дитинство і юність Олександр Масляник у публіцистичному творі «Доля на вістрі пера», що одночасно є назвою однойменної книги. Тут з великою теплотою він згадує батька Івана, який працював у редакції газети «Зоря Рахівщини» і народився у селі Зарічево Перечинського повіту (тепер району), ходив до школи, в якій у 20-ті роки ХХ ст. працювала Марійка Підгірянка. Правда, автор призабув згадати цей факт в історії закарпатського шкільництва, де в умовах чеського режиму вчительські родини Домбровських та Заклинських сіяли українське зерно. І його тато Іван Масляник пройнятий тим просвітянським духом.

З упевненістю можу сказати, що я все життя пишу. Писав і про шкільне життя. Мав повагу від директора школи Дмитра Грещука. Я ходив із однокласником Михайлом Струком, не ховаючись, на Великдень до церкви та колядував. Десь мав промахи в навчанні – то завжди мене захищали класний керівник І. Гунда і вже згадуваний директор, в якого не раз побував у кабінеті на співбесіді. Коли навчався у лісотехнікумі, то директор Олександр Піскун не приймав працівників місцевої редакції, пояснюючи, що маємо, мовляв, свого кореспондента. За два роки я висвітлив у пресі всі кути цього престижного навчального закладу. З фізкультури я мав «5», хоч як її не любив. Учитель цього предмету Іван Іванчо все наголошував, що ставить мені «п`ятірку» за висвітлення спортивного життя, а на екзамені з математики врятував «трійкою», яку замовив у принципового математика Івана Митрюка заступник директора лісотехнікуму Олександр Смирнов.

Напевно, не відбулося у Делятинському лісокомбінаті такої події, щоб про неї не розголосила місцева преса. Назбиралося кілька десяток заміток, зарисовок, репортажів за чверть віку, відданого лісокомбінатові з кращих літ у Прикарпатті. Після його розвалу недавно прийшла думка на основі своїх газетних і фотоматеріалів написати книгу про історію лісокомбінату за четвертину століття – 1975-2000 роки. Пригадується, як за висвітлення інформації з науково-технічного прогресу у Делятинському лісокомбінаті декілька років мене, як слюсаря експериментальної групи відділу нової техніки, відзначали за працю автора раціоналізаторських новинок у лісозаготівельному об`єднанні «Прикарпатліс», тоді з Івано-Франківська «йшли грошові премії», у т. ч. й автору цих слів.

Ще більше подружився я із журналістикою, коли став науковим працівником Музею Марійки Підгірянки у рідному селі. Час вимагав про Марійку Підгірянку багато досліджувати, а щоб зберегти досягнуте для поколінь – отже, треба писати до газет і журналів, видавати книжки, виступати на радіо й телебаченні. Думаю, що на цьому музейному поприщі я зібрав гарний ужинок. Справді, поетичний талант і вчительська одержимість Марійки Підгірянки заслуговує друкованого й словесного пошанівку.

І на кінець. У вересні 2001-го на ХІ Гуцульському фестивалі у Верховині я зустрівся з професором Львівського університету ім. І. Франка Василем Лизанчуком. Розговорилися, згадали той мій давній випадок абітурієнства. На що посивілий викладач висловився, що такий тоді був час. При цьому я наголосив, що ніяк не шкодую, що не став штатним кореспондентом. Радий, що не був прикутий до щоденної рутинної праці журналіста, не зазнав вказівок редактора давати на-гора енну кількість рядків, бо «горить» номер, висвітлювати неулюблені теми, розбиратися з листами читачів тощо. Словом, пишеться тоді, коли вільно пишеться. Душа радіє, коли глибоко розкриваєш тему, коли притягуєш-зацікавлюєш читача.

Або таке. Я не любив, щоб у мій допис редакційний кореспондент вкладав свої речення-думки ідеологічного спрямування й змісту. Або, як одного разу, кореспондентка обласної газети просила мене, щоб домовився з нашим лісокомбінатівським головним механіком Іваном Боднаруком про інтерв`ю на тему, як він повернувся від брата з Канади для газетної рубрики «Два світи – дві долі». І як не дивно, комуніст відмовився.

Очевидно, що тоді за тоталітарного режиму це вважалося буденною справою. Про це Богдан Загайський згадує у статті-спогаді «Під тягарем випробувань не зрадили мрію»: «Доводилося вишукувати в житті те, чого там не могло бути за визначенням – якогось ідеологічного забезпечення соціалістичного змагання, вкладати в уста людей невластиві їм пафосні пасажі про торжество добра і справедливості у радянському суспільстві, ганьбити життя «за бугром», якого ніхто не бачив на власні очі». (стор. 135).

Дописуючи свої незабутні спогади журналістських доріг, скажу, що дотепер із нетерпінням чекаю появи на світ свого словесного газетного чи журналістського творіння, як і листоношу до свого дому. Горджуся посвідченням члена НСЖУ (із 2010 р.), яке заодно вважаю своєрідним дипломом журналіста. Донині як пам`ятку зберігаю поштову картку виклик на вступні іспити у липні-серпні 1982 року до Львівського університету.

І наостанок. Щкода, що така вартісна фахово-навчальна книга-підручник «Долі на вістрі пера», що з`явилася у львівському видавництві «Растр-7», вийшла дуже мізерним накладом. Щиро вірю, що така книга знайшла би свого читача.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

с. Білі Ослави.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!