Газета по-надвірнянськи
 

Трагедія отця Антіна Пельвецького

23 серпня 2019, 12:24 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 34 переглядів

Перед очима актуальні слова письменника і політика Володимира Винниченка: «Українську історію не можна читати без брому…». Вона трагічна, кровава, дуже неоднозначна. Співчуваю тим людям, у житті яких домінують лише два кольори: чорний і білий. Вони ніколи не зможуть бути об`єктивними. А ще завжди пригадую біблійську мудрість: «Не судіть і несудимі будете».

Опрацьовуючи в Івано-Франківському обласному державному архіві сторінки газети «Діло» за 1926 рік, знайшов інформацію «Завдяки ентузіазму греко-католицьких священиків Івана Луцика (м. Надвірна) та Антіна Пельвецького (с. Стримба) 21 червня 1926 року відправлено панахиду борцям за волю України. Зібрано понад 436 злотих, які відправлено до Львова на допомогу українцям-інвалідам, котрі боролися в УГА проти польської армії». А в праці Ростислава Гандзюка «Надвірна. Історичний нарис» читаємо: «В другій половині 20-х років о. Іван Луцик очолював у Надвірній читальню «Просвіта». У повітовому центрі з ним співпрацювали сотрудник-катехит о. Михайло Драгомирецький (1921-1926 рр.), доїжджий сотрудник, парох села Фитькова Олександр Ніжинський (1927-1930 рр.), катехит Антін Пельвецький (1927-1928 рр.).

Напружую пам`ять, читаю в історичних працях: «Так, це той отець Антін Пельвецький, котрий у 1946 році разом із настоятелем Львівської Преображенської церкви, доктором філософії Гавриїлом Костельником, генеральним вікарієм Перемишльської єпархії о. Михайлом Мельником входив до складу «Ініціативної групи» з ліквідації Української греко-католицької церкви. Але тоді отець Антін уже був Гусятинським деканом Станіславівської єпархії».

Аналіз церковного Шематизму дає змогу простежити основні етапи його діяльності. Народився 1898 року. Целібат (відмовився від одруження). 1925 р. призначений викладачем закону божого у Надвірній. Служив у церквах Печеніжина, у Бучачі, Петликівцях, Пробіжному (теперішня Тернопільська область), був парохом у Копичинцях, деканом у Гусятині (Тернопілля).

…Аж до підписання між Московією та Польщею Вічного миру 1686 року більше 90 відсотків українських земель знаходились у складі Речі Посполитої. Доля православної церкви залишалась складною. Польські королі затверджували посади православних митрополитів, єпископів. Нижче духовенство залежало від патронів-магнатів та шляхтичів, на чиїх землях знаходились православні парафії. Патрони-католики створювали такі умови, щоб змусити парафіян переходити до католицтва. З другої половини ХVІ ст. Православна церква занепадала. Характерним для неї став низький освітній рівень духовенства, купівля церковних посад, зниження рівня монастирського життя.

Тодішні елітні українські лідери розуміли, що розумне об`єднання церков врятує Україну від полонізації. Князь Василь-Костянтин Острозький писав до Папи: «Нічого гарячішого не бажаю, як єдности віри й згоди усіх християн, і якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б зважився». Правда, згодом таємні і підступні дії деяких єпископів сприяли переходу князя у ряди противників унії. Із 33-ох підписаних у Римі статей греко-католицька церква зберегла від православ`я церковні обряди, свята, таїнства, особливості будівництва храмів. Мовою Богослужінь залишилась українська.

Протягом свого існування УГКЦ завжди перебувала разом з українським народом, відстоювала його інтереси. Тільки з ініціативи митрополита, кардинала Михайла Левицького у Східній Галичині відкрито 383 початкові школи з українською мовою викладання. У 1831 р. він видав розпорядження, яке зобов`язувало семінаристів відві­дувати заняття з агрономії, оскільки майбутні священики повинні ознайомлювати парафіян із передовими методами господарювання.

Саме Українська греко-католицька церква очолила національно-визвольну боротьбу під час подій «весни народів» – революції 1848 року. Єпископи Г. Яхимович та М. Куземський очолили Головну Руську Раду, а до редакції газети «Зоря Галицька» митрополія делегувала отців Малиновського, Вагилевича, Жуковського, Головацького. Неспроста Князем церкви іменують митрополита Андрея Шептицького. Ще в 1906-ому очолювана ним делегація до імператора Франца Йосипа І у Відні поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської імперії. Прийняв обітницю бідності і виділяв великі кошти на розвиток української науки, культури. Саме ним започатковано Національний музей, де зібрано одну з найбільших в Європі колекцій іконопису. Ним придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського. Заснував Національну лічницю, яку згодом перетворив у першокласну лікарню. Дбав про організацію фахової підготовки сільської молоді, започаткував хліборобську школу у селі Коршів, а в с. Милування (Тисменицького району) – садівничу школу.

У березні 1930 р. він вітав проголошення незалежності Карпатської України. У роки Другої світової війни не побоявся звернутися до нацистського рейхсканцлера Генріха Гіммлера з листом-протестом проти знищення єврейського населення Галичини. У приміщенні митрополичої бібліотеки та підвалах собору Святого Юра у Львові знайшов притулок не один десяток євреїв, серед них – син головного равина Львова Левіна, а також Давид Кагане – майбутній видатний релігійний і політичний діяч Ізраїлю. А тому не дивно, що в Тель-Авіві на «Алеї Праведників» посаджено дерево на честь Митрополита.

1 листопада 1944-го Андрей Шептицький помер. А вже 12 листопада відбулася інтронізація Йосипа Сліпого на митрополичий престол. У своїй інавгураційній проповіді він сказав: «Йду не щоб панувати над Вами, але щоб бути Вашим слугою і останнім Вашим рабом. Бо це Христовий закон».

Братовбивча війна, яка тривала по селах Західної України, боляче ранила серце нового митрополита. 25 листопада у першому митрополичому посланні «Не убий» він закликав: «Нехай наш патріотизм буде любов`ю до всього народу, готовим на всяку жертву, одначе нехай не буде він хибно зрозумілий, що основує любов до батьківщини на ненависті і вбивстві». Йосип Сліпий добре розумів, що сталінське керівництво прагне знищити УГКЦ, а тому вдавався до дипломатичних ходів.

22 грудня 1944 р. церковна делегація на чолі з єпископом Климентом Шептицьким приїхала у Москву на зустріч із головою комісії у справах релігійних культів І. Полянським. Єпископ від імені митрополита вручив організації Червоний Хрест 100 тисяч карбованців, зібраних вірними УГКЦ. Проте кадебістський генерал Павло Судоплатов «просив» митрополита Йосипа Сліпого звернутися до структур УПА про складання зброї і припинення ними боротьби проти радянської влади. Але Йосип Сліпий відмовився це зробити: «Ми не можемо вийти до народу в ролі більшовицьких агітаторів», – говорив він у колі своїх однодумців.

Легко розправитись із УГКЦ сталіністам виявилось непросто. На 1943 рік ця патріотична церква налічувала 4488 храмів і каплиць, 203 монастирі, Богословську академію, п`ять духовних семінарій, 2897 священиків, 1610 монахів і монахинь. Вони добре розуміли, що в умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя на західноукраїнських землях. А тому УГКЦ оголосили «агентом Ватикану», яка намагалась «паралізувати серед трудящих Західної України ріст симпатій до народів СРСР» і навіть «прислужницею фашизму».

У колишнього семінариста Й. Сталіна проявлялось єзуїтсько-жорстоке ставлення до релігії, до служителів культу. Саме з ініціативи радянського лідера у 1925 році не дозволяли обирати главу Російської православної церкви. Її тимчасовим главою став патріарший місцеблюститель митрополит Сергій. Сталін не давав згоди і на скликання Помісного собору. Але за потреби силу церкви використовували. Напередодні оборонної Московської битви взимку 1941 р. священики святою водою кропили воїнів і зброю, зібрали великі кошти у Фонд оборони СРСР. Несподівано 4 вересня 1943-го Сталін запросив на дачу голову Ради у справах РПЦ Г. Карпова. Вождь зустрівся з верхівкою РПЦ. Схвалено необхідність проведення Собору, обрання Патріарха, відкриття вищих релігійних навчальних закладів. Під час зустрічі Сталіну дуже сподобався влучний жарт Митрополита Сергія: «РПЦ не вистачає кадрів, бо їх забирають керувати державою». Вождь, очевидно, згадав молоді роки, своє навчання у духовній семінарії. Він щиро розсміявся…

У першій половині травня 1946-го Львів відвідав високопоставлений чиновник із Москви П. Вільховий. Розпочиналась підготовлена радянськими чекістами операція «Собор». 28 травня члени «Ініціативної групи» отці Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький підготували лист голові РНК УРСР М. Хрущову. Основне «прохання» листа: «настав історичний момент возз`єднання в одній вірі». Згодом о. Іван Гриньох відзначить: «Всі керівні постаті «Ініціативної групи» не були ні ентузіастами ліквідації Української Католицької Церкви, ні добровольцями з рядів українського католицького духовенства».

У КДБ на членів «Ініціативної групи» підготували компромат. Адже доктор філософії о. Г. Костельник неодноразово висловлював антирадянські заяви, засуджував Сталіна за організацію штучного голодомору на Великій Україні 1932-1933 років. У роки німецької окупації він писав: «Жодна державна влада не мучила так своїх підданих, як більшовицька». Але найстрашніше те, що Костельника шантажували дітьми. Два його сини у 1943 році добровільно поповнили ряди дивізії СС-Галичина. Один із них перебував у радянському полоні. Йому загрожувала смерть.

А що спонукало до вступу в «Ініціативну групу» колишнього стримбівського священика? Автори Андрухів І., Лисенко О., Пилипів І. фундаментальної праці «Станіславська (Івано-Франківська) єпархія греко-католицької церкви крізь призму століть: історико-релігійний аспект» пишуть, що «його спонукало вступити до «Ініціативної групи» – не відомо, але не виключено, що енкадебісти теж мусіли мати на нього якийсь компромат». Деякі причини цього вчинку я зрозумів після розмови з отцем Голінеєм, який зараз навчається у докторантурі Римського католицького університету. Отець Петро розповідає: «Представник Республіканського НКВД Богданов інтенсивно шукав претендентів до складу «Ініціативної групи» з ліквідації УГКЦ. Він розпочав схиляти до вступу до неї коломийського священника о. Русина. Але той, пославшись на поважний вік, слабке здоров`я, впросив офіцера НКВД не залучати його до цієї діяльності. Зате цей священик порекомендував Богданову «попрацювати» з молодим, амбіційним Гусятинським деканом Антонієм Пельвецьким. Авторитетний священик УГКЦ Герилюк-Купчинський, котрий відбув за вірність українській церкві тюремне ув`язнення у Караганді, а після проголошення Україною незалежності став парохом у м. Стебник (Львівська обл.), ділячись із о. Петром Голінеєм спогадами, розповідав, що у Пельвецького ще в період польської окупації виник гострий конфлікт з місцевою гусятинською владою, з римо-католицькими священиками. Ті ігнорували національні інтереси української гусятинської громади.

Можливо, спрацювали і мотиви прагнення кар`єри. Адже після Львівського собору і ліквідації УГКЦ він став православним єпископом.

В отця Герилюка-Купчинського стався дуже неприємний момент зустрічі з о. Пельвецьким. З ініціативи ігумена Станіславського монастиря чину найсвятішого Ізбавителя Романа Бахталовського створено групу семінаристів, котрі протестували проти діяльності «Ініціативної групи». Семінарист Герилюк-Купчинський дістав завдання залишити у церковній тумбочці о. А. Пельвецького листівку-протест. Але о. Антоній спіймав семінариста «на гарячому». Вилаяв його, вигнав із церкви, але до його честі енкаведистам не здав.

На початку травня 1945-го о. Костельник зібрав львівських священиків, щоб обговорити ситуацію, в якій опинилася УГКЦ. Він повідомив, що радянська влада більше не дозволить існування церкви, а священикам, які відмовляться перейти до Руської Православної Церкви, не уникнути репресій. Однак, жодний із присутніх не підтримав його пропозицію.

Світочі західноукраїнської інтелігенції – академіки Василь Щурат, Філарет Колеса, історик Іван Крип`якевич також не підтримали ідею саморозпуску УГКЦ.

Ще напередодні, у квітні 1945 р. заарештовано всіх ієрархів церкви на чолі з Йосипом Сліпим. У березні 1946-го у Львові розпочався довгоочікуваний для керівництва радянської влади, органів КДБ Собор. Участь у ньому взяли 225 делегатів – священиків, члени «Ініціативної групи» і 22 делегати від мирян. Делегати жили у кращих готелях Львова, їх годували відбірними стравами. Присутні на Соборі проголосували за скасування унії 1596 року та приєднання до РПЦ. У виступі на Соборі о. А. Пельвецький сказав: «Коли національне визволення українського народу від вікового поневолення стало довершеним фактом, воно мусіло потягнути за собою і церковне возз`єднання з Руською Православною Церквою».

Проте, навіть, за офіційними даними 22 відсотки греко-католицького духовенства не перейшли на православ`я. У таємному листі до Московського Патріарха Алексія І о. Г. Костельник чесно і відкрито писав, що «лише заледве 50 священиків приєдналися до «Ініціативної групи» з переконання, а решта зробили так, бо іншого виходу не було».

Важка і трагічна доля ініціаторів проведення Львівського Собору 1946 року. На вході до церкви застрелено о. Гавриїла Костельника. Довго цей злочин приписували членам ОУН, але нововідкриті факти свідчать, що це робота радянських спецорганів. Протест проти насильної русифікації Західної України висловлював письменник памфлетист Ярослав Галан. Його вбито у 1949 році. А після випитої склянки лимонаду у лютому 1957 року стало зле архієпископу Антінові Пельвецькому. Він помер у 59-річному віці.

У грудні 1989-го після більше як сорокарічного «катакомбного існування» горбачовська радянська влада врешті визнала УГКЦ.

Михайло СЕМКІЯШ,

краєзнавець.

 

Автор за допомогу у підготовці статті висловлює подяку о. Петрові Голінею.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!