Цими днями тривають урочистості з нагоди 30-ї річниці славнозвісного музичного фестивалю «Червона рута». Основні заходи відбуваються у серці Буковини – Чернівцях.
Власне там тридцять років тому, 17 вересня 1989-го, відкрився перший фестиваль української модернової пісні, названий на честь найпопулярнішого пісенного твору «Червона рута» славетного Володимира Івасюка. Якраз у 1989-ому виповнилося 40 років з дня народження і 10 – по смерті цього самобутнього буковинського композитора, якого вже тоді нарекли істинним чарівником української естрадної пісні. Перший україномовний пісенний фестиваль відбувся всупереч спротиву тодішньої державної влади і прямої заборони з боку місцевої компартійної влади. «Червона рута» відкрила нову хвилю музики в Україні, вилонивши сучасне українське пісенне мистецтво, яке, навіть, випереджало московське, зауважують мистецтвознавці.
За три десятки років через «Червону руту» пройшли і демонстрували свої таланти близько 50 тисяч музикантів. Звісно, не всім їм судилося стати відомими, стверджують музичні критики, але відкрили багато «зірок», постатей, котрі суттєво вплинули на розвиток вітчизняної популярної музики. Зокрема, 90 відсотків кращих в українській популярній музиці у 1990-ті, 2000-ні роки – це ті, яких відкрила «Червона рута». Тому значення фестивалю для формування національної культури непересічне.
Пам`ятним і незабутнім червонорутівський осінній ювілей став для Гвіздського сільського голови Дмитра Кріцака. Він і сьогодні не може без хвилювання згадувати ті прекрасні миті свого життя 30-річної давності.
– Кажуть, життя людське має свою мелодію, – посміхається Дмитро Федорович. – Яку пісню людина обере собі для душі, так їй і живеться. Ще в юності пісні Володимира Івасюка запали мені в душу. Особливо його «Червона рута». Мене сколихнула його трагічна доля, чиє молоде коріння жорстоко знищила тодішня комуністична система. Хоча й досі істинну причину його загибелі замовчують, мовляв, багато тут невідомого…
– Про фестиваль «Червона рута» почув, коли закінчував Чернівецький університет ім. Юрія Федьковича. Я навчався там на економічному факультеті. Якраз у серпні нам уже вручили дипломи. Але я вирішив не їхати додому, залишився в готелі, – згадує Дмитро Кріцак – Уже з перших днів фестиваль справив на мене неймовірне враження. Це виявилось просто дивом. Скрізь вирувало справжнє мистецьке життя. Я практично не спав. Намагався встигнути на всі виступи, хоч це, звісно, довелось просто неможливо охопити всі події. Кожен день – надзвичайно насичений. Приїхала діаспора, різні артисти. І всюди панувало якесь духовне піднесення, бо звідусіль линула тільки українська пісня. Тоді ж багато молоді вперше заспівало рідною мовою, материнською мовою й осмислило свою творчість як українську. Це стало нечувано, я просто шаленів від радості. А коли на сцену винесли наш національний прапор і вперше зазвучало «Ще не вмерла Україна», я не повірив своїм очам. Уперше гімн публічно заспівав Василь Жданкін, який отримав Гран-прі фестивалю у жанрі акустична музика. І хто знав, хто відчував, що через три десятки літ цей геніальний бард, кобзар і композитор опиниться… у жіночому монастирі, де співав у хорі і столярував. А нещодавно відійшов у Вічність. Світла пам’ять йому.
Не давали тоді рухатися вперед і не сприяли розвитку талантів, каже Дмитро Кріцак. Його спогади переплітаються з міркуваннями про долі відомих співаків, митців, котрих за життя належно не пошанували, а вже по смерті визнали їх неоцінений внесок у національну культурну спадщину. Д. Кріцак продовжує: – Дивує те, що про Івана Миколайчука, Ігоря Білозіра та Володимира Івасюка за життя позитивно ніхто не відгукнувся, не хотів розгледіти у них таланти. А вже опісля почали визнавати, а найбільше ті, котрі за їх життя применшували значення й висоту творчого злету митців. Це – фальш, пристосуванство. Інколи думається так собі і відчуваю, що гірчить у душі за наших «метрів» від культури, які нині претендують на авторитетну думку, а самі душею – просто дріб’язкові пристосуванці…
Повертаючись знову до спогадів про «Червону руту», Дмитро Федорович зізнається, що, потрапивши одразу в таке бурхливе мистецьке фестивальне середовище, спочатку навіть не знав, як себе вести… Та коли побачив, як ще вчорашні серйозні його викладачі, зокрема суспільних дисциплін, першими піднялись з місця, коли зазвучав гімн, то, каже, зрозумів: ось їхні справжні почуття. У них у душі – Україна. Водночас просто ставало смішно з тих партійних чиновників, які, побачивши як глядачі на трибунах розгортають синьо-жовтий прапор, миттю спішили туди, вириваючи з рук. Але знамено, як яскрава зірка волі, одразу появлялося в іншому місці. І так тривало безперервно.
Дмитро Кріцак розповідає, що чув про ще такий факт: – Робітникам на заводах у Чернівцях роздали квитки і наказали прийти на фестиваль із червоними прапорами. Синьо-жовті міліція відбирала, обшукуючи особливо тих, котрі одягнули вишиванки. Але людям вдавалося обхитрувати вартових. Мій співрозмовник добре пам’ятає ті зворушливі хвилини, коли на сцену винесли національні знамена. «Червона рута» із 17 по 24 вересня далекого 1989-го зробила великий поворот у бік української музики і національної свідомості. Я це відчув ще тоді, каже Дмитро Кріцак і дуже тішився, хоч до кінця ще не міг збагнути, що нас усіх чекає попереду і що доведеться пережити… Помаранчева революція, Революція Гідності, російсько-українська війна.
Тоді «Червона рута» об`єднала всіх у любові до України і бажанні стати вільними. У трьох категоріях виступали майже сотня музикантів і колективів. Барди виступали в міському парку, рок-гурти – на площі біля стадіону «Буковина», виконавці поп-музики – у Літньому театрі, згадує Дмитро Кріцак. Зокрема, виступали гурти «Брати Гадюкіни», «ВВ». А серед лауреатів і дипломантів фестивалю – Павло Дворський, Андрій Миколайчук; рок-ансамблі «Кому вниз», «Сестричка Віка».
На думку Дмитра Кріцака, всі наступні фестивалі «Червоної рути» вже не сягнули такої яскравості, як перший. Відомо, що опісля фестиваль проводили у різних містах раз на два роки. У 1991-ому «Червона рута» в Запоріжжі засвітила лауреатів «Плач Єремії», «Табула Раса» та Андрія Кузьменка з гурту «Скрябін». Донецьк приймав «Червону руту» в 1993 р., де перемогли Олександр Пономарьов, «Піккардійська терція» та Руслана. Севастополь – у 1995-ому. Тоді лауреатство здобули Ані Лорак, Наталія Могилевська, Андрій Кравчук. У 1997-ому на «Червоній руті» у Харкові першими стали «Танок на майдані Конго», «Тартак» і Катя Chilly. Дніпропетровськ, 1999-ий – відкрив «Димну Суміш». Проводити фестиваль у столиці вирішили з 2001-го.
Дмитро Кріцак, зберігаючи усе життя найкращі спомини про фестиваль своєї молодості, і сьогодні переконаний, що «Червона рута», як і 30 років тому, так і нині може і мусить об`єднати Україну в єдиному пориві добра, любові та миру.
Слухаймо і співаймо «Червону руту»!
***
18 травня 1979 року, коли під Львовом знайшли тіло композитора, рідні і друзі Володимира Івасюка не вірили в його випадкову смерть. Вони, як і багато інших людей, були переконані, що музиканта вбили за вказівкою КДБ.
Похорон Володимира Івасюка, Львів, 22 травня 1979 року. Попрощатись із композитором приїхали тисячі людей не лише зі Львівщини. Влада боялась, що похорон може перерости у бунт. Попри заборони і залякування, чергування кадебістів, Івасюкова могила на Личаківському цвинтарі у Львові завжди залишалась уквітчана і поміж квітів лежали листи шанувальників, які кадебісти якомога швидше забирали. «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» звучали на вулицях і у помешканнях. Про Івасюка пам’ятали. Молодіжний похід до могили музиканта 4 березня 1989 року, коли Володимирові Івасюку мало б виповнитись 40, став виявом громадянської позиції сотень людей.
***
У той час у Львові вирувало політичне життя: мітинги, віча, марші, люди розгортали синьо-жовті прапори і говорили про незалежну Україну. Уже тоді заявив про себе концертами театр-студія «Не журись». Неформальні об’єднання народжувались також у Тернополі, Чернівцях, Івано-Франківську, Луцьку. На Різдво 1989 року студентські вертепи ходили львівськими вулицями.
Тому ідею про фестиваль української пісні «Червона рута» українські митці і діячі сприйняли дуже позитивно і розмови про цю всеукраїнську подію тривали довший час. У 1988 році у Кіцмані, де народився і навчався у школі Володимир Івасюк, відбувся місцевий фестиваль «Червона рута».
***
Батько композитора Михайло Івасюк наполіг, щоб музичне свято у пам’ять його сина проходило саме у Чернівцях, щоб започаткувати фестивальну традицію української пісні.
***
Упродовж першого фестивалю «Червона рута виходила газета «Червона рута. Вісник фестивалю». Всього вийшло 6 номерів.
***
30 років тому на фестиваль «Червона рута» приїхали близько 50 вокально- інструментальних ансамблів, майже 40 поп-музикантів, 30 рок-гуртів та 50 бардів. Загалом прибули понад 500 виконавців із України, Канади, Аргентини, США, Польщі, тодішніх Югославії і Чехословаччини.
Це був свіжий ковток повітря в українській культурі – українська пісня зазвучала з новою силою. Гурти «ВВ», «Кому вниз»,«Брати Гадюкіни», «Тризубий Стас», «Гуцули», виконавці Віка Врадій, Марічка Бурмака, Андрій Миколайчук, Едуард Драч, Віктор Морозов, Василь Жданкін, Андрій Панчишин і багато-багато інших збирали шквал оплесків.
Співачка Марія Бурмака під час фестивалю «Червона рута» разом із Василем Жданкіним відзначились, зокрема й тим, що зі сцени висловили протест проти дій міліції. Міліція затримувала дівчат-львів’янок, які одяглися у синьо-жовте вбрання.
***
Український співак Тарас Петриненко під час першого фестивалю «Червона рута» був і членом журі. Виступаючи на сцені фестивалю, проігнорувавши сценарій, він виконав пісню про Народний рух України, за що його ледь не відправили з Чернівців.
Із великим захопленням глядачі сприймали співану поезію, яка продовжувала традицію лірників, кобзарів, дуже чітко передавала атмосферу і настрої українців наприкінці 1980-х років.
***
«Там багато речей робилось від серця. Акторка Лідія Данильчук розгорнула на стадіоні синьо-жовтий прапор і до неї кинулась міліція. Але львів’яни їх відтягнули. Розбиті голови мали Тарас Чубай і Георгій Гонгадзе, це сталося під час потасовки з міліцією. Фестиваль «Червона рута» – це потужно у плані атмосфери і нашого співжиття. Ми мали цікаві знайомства і спілкування. Це – мандрівна і музична атмосфера. Це – велика радість, ми відчули певну свободу, яка залежить тільки від нас, не від кого, а від нас. Ніхто не міг нічого зробити. Георгій Гонгадзе приїхав із перемотаною головою у Львів. Ми вийшли з потяга з Чернівців і пішли у Львові у центр, на площу, де мав постати пам’ятник Шевченкові. Там був спонтанний мітинг», – каже Юрко Волощак, член товариства «КІШ», яке тоді почало вже будівництво козацької «Чайки».
***
«Це була перша і єдина «Червона рута», де зійшлися емоції, всі бажання, мрії про свою країну. Наступні фестивалі були, але просто інші. Це – піднесення і розуміння того, що народжується нова українська музика, яка була дуже оригінальна і цікава, що народжується своя вільна країна. Про це всі думали й очікували. Від першого фестивалю почався музичний простір, який потім перетворився у шоу-бізнес», – зауважує Тарас Курчик, наймолодший тоді учасник і лауреат фестивалю.
У 1989-му в Чернівцях не лише зазвучала україномовна пісня, заявили про себе українські музиканти, там сформувалося середовище людей, які згодом стали активними учасниками Революції на граніті, загалом протестного руху в Україні, люди, які формували громадську думку і творили українську культуру на початку 1990-х років.
«Червона рута» стала потужною культурною революцією, яка в очах і вухах тих, котрі там перебували, знищила комплекс національної неповноцінності», – так оцінює цей фестиваль Кирило Стеценко, скрипаль і співорганізатор першого фестивалю «Червона рута».
«Фестиваль запалив іскру незалежності» – а це вже слова поета і видавця Івана Малковича.
Леся ДУТЧАК «Народна Воля».
Версія для друку
528 переглядів
