Газета по-надвірнянськи
 

«Воскресла Україна! Воїстинну воскресла!»

27 вересня 2019, 11:44 | Рубрика: Літературне дослідження, Ми - українці Версія для друку Версія для друку 34 переглядів

Цьогорічної весни минуло 56 років, як відійшла у засвіти володарка дитячих душ, сіяч доброго і вічного на освітянській та просвітянській нивах, наша славна галичанка Марійка Підгірянка, якій разом із чоловіком Августином Домбровським, також педагогом, довелося жити у час української революції 1918-1920 років. Їм випало перебути разом у вирі історичних подій, які торували тернисту дорогу, що вела до вільної і соборної України.

Марійка

Попри головне своє призначення вчити дітей писати, читати й рахувати вчительське подружжя Домбровських робило ще чи не найголовніше – у душі українських діточок, делікатно при всіх державних завойовницьких режимах, вплітало національну свідомість.

Ой, як нелегко доводилося бути українцем у поневоленій Україні бурхливого ХХ століття. Та вірне вчительське подружжя Домбровських при несприятливій політичній погоді на рідній землі десятки років упевнено ростило і виховувало паростки української молоді. Ніжно й духовно пестили цвіт української нації. У вірші «Наші діти», написаного 1920 року, читаємо:

Маленькі наші ноги,

Та знають, куди йти:

На службу Україні

Ідім, сестри й брати.

Досліджуючи літературну спадщину відомої української дитячої письменниці першої половини ХХ ст. Марійки Підгірянки (1881-1963), наочно простежуємо, що у багатьох її поетичних і прозових полотнах присутня тема національно-патріотичного виховання, української самобутності. При тому, що батько Омелян Ленерт за національністю – німець, а мати Теофілія Волошин – українка, у ній таки перемогла материнська кров.

Уже у ранній творчості славетна краянка оспівує щиру любов до нашої неньки України, яка цілі століття терпіла під гнітом чужинських загарбників. Нині дивуєшся, якою силою волі треба володіти, аби при чужій владі, за Австро-Угорської імперії двадцятирічна Марійка, вчителька Уторопської школи на Косівщині, написала патріотичний вірш «Ой не нам!», надрукований у львівській газеті «Діло» у травні 1902 року, вперше підписавшись псевдонімом «Підгірянка». У ньому на весь світ рознесла:

Карки гнуть під ярмом

Шляхетським та московським,

Ой не нам, та не нам

Потомкам козацьким!

Гортаючи уже згадану першу поетичну збірку нашої краянки, знаходимо присвяти трьом нашим галицьким постатям, які прагнули омріяної предками соборної України. Так один вірш «Україна» авторка дебютної книжечки присвятила своєму вуйкові, прогресивному священику Іванові Попелеви, пароху Довгопілля, що по лівий бік Білого Черемоша, другий – «Коломийки» з дарчим написом «Присвячую мому мужеві» – вчителеві, громадському діячеві, одному з активних членів Української Національної Ради ЗУНР Августинові Домбровському, з яким три роки як побралися, а також вірш «Іду, іду стежечкою крутою», адресований докторові права Володимирові Загайкевичу, який згодом став послом до австрійського парламенту та депутатом Української Національної Ради 1918-1919 рр.

Трохи пізніше, у 1924 році, коли Марійка Підгірянка вчителювала на Срібній Землі (Закарпатті), яку на ціле тисячоліття відділили від матірної України, написала вірш-присвяту «Гей дзвони задзвонили» – будівничому і просвітителю Закарпатської України, священику Августинові Волошину з нагоди його 25-літньої літературної діяльності. Він ще у 20-і роки минулого століття прихилював споконвічне українське Закарпаття до Великої України:

Несуть звук із Ужу води

По цілій Руси чуть –

Озвався срібноводий

Дніпро, Дністер і Прут.

Честь тобі, вірний сину,

За труд всіх твоїх днів,

Що сестру поранену

На путь просвіти вів.

Попри свою клопітку шкільничу й домашню діяльність Марійка Підгірянка ніколи не стояла на узбіччі громадсько-політичного життя на своїй Українській землі, окупованій чужинцями.

Уже на першому році заміжжя також із учителем-патріотом Августином Домбровським у 1906-му видрукувала у декількох числах часопису «Прапор», що виходив у Коломиї, велику статтю «Національне патріотичне виховання молоді», через яку пронизує гасло: «Патріотизм – не героїзм, а – обов’язок». У своїй невеликій книжці «Національна свідомість», виданій у Лондоні 1952 року, Михайло Ломацький один із розділів підсилює поетичними рядками з вірша «Україна над усе» Марійки Підгірянки:

Краю милішого, ріднішого

Як Україна – в світі нема!

Підписуючи його криптонімом «М», щоб не зашкодити його авторці, яка тоді проживала за Радянського Союзу в Львові.

Справді, треба залишатися вірною дочкою свого українського народу, щоб у розрусі Першої світової війни любити своїх і чужих дітей у таборі виселенців в австрійському Гмінді, видати у Відні для українських школярів у серії «Воєнна читанка» маленьку читаночку №4 «Малий Василько», яку прикрашають її ідейно вартісне оповідання «Малий Василько» і вірш «Синови».

Справжній національно-патріотичний відтінок має триактна п’єса «В чужім пір’ї», яка є однією з найкращих у драматичній творчості Марійки Підгірянки. Авторка на першій сторінці зазначила «Присвячую любим діточкам по той і сей бік Карпат». Національно-патріотичною канвою твору стала відома поезія-пісня «Чом, чом, чом земле моя» Костянтини Малицької, щирої товаришки нашої поетеси. П`єса «В чужім пір`ї», написана у період Української революції у другому десятилітті минулого століття, просякнута любов`ю до поневоленої України, витримала два видання. Перший раз за чеської окупації Закарпаття в Ужгороді книгодрукарнею «Вікторія» 1922 року і вдруге – за польської окупації Галичини у Львові накладом видавництва «Молода Україна» 1923 року. За цілі десятиліття Радянської України про цей драматичний шедевр для дітей талановитої краянки майже не згадували. Лиш на повний голос заговорили у роки незалежної України. Тільки тоді, коли настав час, що літературні твори Марійки Підгірянки можна друкувати в їх первозданній красі, без цензурного втручання.

У добу світлого майбутнього багато віршів поетеси потрапляли до читва школярів із перекрученими рядками та із підміненими словами, що, на їх думку, не вписувалися у навчально-виховний процес радянської школи. Про більші прозові й поетичні твори Марійки Підгірянки майже не згадували. П’єсу «В чужім пір’ї», що супроводжувалася на сцені танцями і співами, чомусь зарахували «загрозливою» для тодішньої дітвори. До неї роками не бралися видавці. Бо в минулі тоталітарні часи цей патріотичний твір довилось би «перепікати» майже на сто відсотків. У ньому непросто замінити невигідні тій системі окремі слова і вислови. Тут мусили б викидати цілі діалоги, наповнені українським національно-патріотичним духом. При цьому й викидати гарні дитячі колядки. Грамотні цензори розуміли, що від такої переробки нічого путнього не вийде. Бо це вже буде твір не Марійки Підгірянки, а якогось іншого автора. І як би збідніла п’єса «В чужім пірю» без цієї авторської колядки!:

О, Князю, Творче ласкавий,

Повними щастя грудьми,

За нічку тиху, за денну втіху

Дякуємо щиро і ми.

До Тебе, Творче, звертаємо очи,

До Твоїх ясних небес –

Прийми подяку за свої ласки

За тисяч, тисяч чудес.

Цю п`єсу у повній її величі і красі не так давно перевидавали у Києві, Ужгороді, Івано-Франківську.

Марійка Підгірянка однією з перших відгукнулася на історичні події на українській землі 1918-1919 років. У газеті «Покутський вісник», що виходила у Коломиї, поетеса у числі 31 за 1919 рік подала величну поезію «Воскресла Україна», перша назва якої «Великдень 1919».

Свободи храм зростає,

Брат брата на Вкраїні

Вже волею витає.

Витає батько сина,

А мова та піднесла:

Воскресла Україна!-

- Воїстинну воскресла!

Минулого року гуцульський митець Василь Петрів із Прокурави, що біля Косова два останні рядки з цієї ювілейної сторічної поезії вирізьбив на великій тарілці у дарунок нашому Музею Марійки Підгірянки, у Білих Ославах.

Небайдужою для Марійки Підгірянки виявилась доля неньки України після Першої світової війни. Її слово кликало до омріяної незалежності наших предків. Упевнено дивилася у надійне свободолюбиве і державницько-національне майбутнє своєї Батьківщини. Навіть на долях чужих народів Марійка Підгірянка вчила українців своє любити і шанувати. Нашу землячку спонукало перекласти вірш «Не продам рідну землю» відомої польської поетеси Марії Конопніцької, який образно закінчується гаслом:

Беріть гроші, мені їх не треба,

За гроші не куплю світ рідного неба.

Ані Карпат шуми, ані Тиси воду –

Хто продає землю, не нашого роду.

Та ще зумівши його надрукувати в український читанці «Отчина», що вийшла у Празі 1931 року. І як тут не додати слова з виступу патріарха храму красного письменства й видатного сучасного громадського діяча Дмитра Павличка на саміті голів парламентів держав Центральної та Східної Європи у Варшаві влітку 2019 року: «… дорогі поляки: ми патріоти українські, вчилися і вчимося у вас любити свою Батьківщину. Ми завжди хотіли бути подібними до вас». Здається, хто-хто, а наш прикарпатський політик, будівничий української державності Дмитро Павличко добре знає польське питання, адже десять років свого дитинства провів за польської займанщини, а вже у зрілому віці був на дипломатичній службі у Польщі. Думаю, він глибоко знав творчість польської поетеси Марії Конопніцької, як і нашої Марійки Підгірянки, яку разом з львівськими літераторами далекого 1961 року привітав з її 80-літтям.

Гортаючи журнали «Жіночої долі», що виходили у Коломиї (1925-1939 рр.), де часто-густо друкувалася Марійка Підгірянка, знаходимо кілька її віршів, приурочених до величного чину – Листопадового зриву 1918 року. У ньому за 1932 рік вміщено її вірші «І знов листочки…» і «Листопаде, рідний листопаде», а за 1935 рік – «Вони», якраз до роковин Листопадового зриву у Галичині.

У патріотичному доробку Марійки Підгірянки є також драматичний твір на п`ять образків «Сон на могилах», як зазначено на обкладинці: «Сценічний образок для школи. Присвячено УСС та Героям з-під Крутів. Накладом видавництва «Наука». Львів-Київ. Друкарня Подільського Губерського Правління (Вінниця). 1918». Авторові цих слів вдалося знайти цю невеличку книжечку у Книжковій палаті України ім. Івана Федорова у Києві. Актуальними для нашого сьогодення є останні рядки із цього сторічного сценічного твору:

Дівчина:

Заключим щиру дружбу

На гробів борців нині.

Хлопець:

І разом йдім на службу

Коханій Україні!

Думаю, у цій публікації варто нагадати читачам, що чоловік Марійки Підгірянки Августин Домбровський, який родом зі Львівщини, пройшов горнило Першої світової війни, також палкий сподвижник українського шкільництва у Галичині. Цього року якраз відзначатимемо 140-річчя від дня його народження, який прожив без кількох місяців сто років. Він у статусі члена виконкому Народного учительства молодої ЗУНР входив до делегації від Станіславівщини на урочисте святкування проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року на Софійській площі у златоверхому Києві. Учительське подружжя Домбровських, як щирі будівничі вільної і незалежної України закладали у неї міцні чи не найважливіші освітянські підвалини.

Повернемося до заголовка цього допису, який взято з вірша Марійки Підгірянки «Наші предки», написаного 1928 р. У ньому є такі рядки, які не вписувалися у компартійно-тоталітарну систему. Совіцька цензура цілі десятиліття намагалася промовчувати ім’я Марійки Підгірянки. Чи не тому є «білі плями» у біографії нашої славної краянки, коли читаємо початок її вірша «Наші предки»:

Наші предки воювали

До смерти-загину –

Заповіт нам новий дали:

Любіть Україну!

Заповіт ми сей леліймо,

Сестри, в наших грудях –

Для Вкраїни вірно жиймо,

Їй відаймо труди.

Чи ці крилаті пророчі слова Марійки Підгірянки не подібні до Франкових, її великого учителя: «Нам пора для України жить». У 2009-му Івано-Франківське видавництво «Нова Зоря» видало найповніший том творчого ужинку Марійки Підгірянки у твердій палітурці з тиснутими золотистими буквами «Для Вкраїни вірно жиймо». А шість років тому золотом відлиті на п’єдесталі пам’ятника Марійці Підгірянці в її рідному селі.

Творчий і життєвий шлях Марійки Підгірянки, яка походить із гордолюбивої Гуцульщини, свідчить, як вона щиро й пристрасно любила Україну, як справжня патріотка свого народу разом із вірним чоловіком-однодумцем барвисто це доводила як у поезіях, так і в житті.

Знаковим є те, що з невблаганним плином часу літературна творчість Марійки Підгірянки не втрачає своєї вартості та значимості і завжди є повчальною для поколінь на всі віки.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

завідувач Музею Марійки Підгірянки

у селі Білі Ослави.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!