80 років тому, 17 вересня, Червона армія перейшла річку Збруч і зайняла територію Західної України. У радянській пресі цей період урочисто назвали «золотим вереснем».
Звідки взялася така назва і чому в свідомості людей цей період запам’ятався, як «кривавий вересень», читачам розповідає директор Музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери Ярослав Коретчук:
– Цей період умовно назвали золотим, адже він, нібито, приніс для селян і робітників Західної України визволення від буржуазної і панської Польщі. Як тоді писала радянська пропаганда, «золотий вересень» приніс визволення, відродження українства тощо і для населення це, буцімто, стало позитивним кроком.
Говорячи про «золотий вересень», не можемо оминути загальносвітової картини. Адже 23 серпня 1939 року підписаний пакт Молотова-Рібентропа. Молотов – міністр закордонних справ Радянського Союзу, Рібентроп – міністр закордонних справ Третього Рейху.
Окрім офіційної угоди був таємний пакт, який передбачав спільний напад на Польщу та її поділ.
Згідно з таємним пактом Молотова-Рібентропа, Радянський Союз теж мав вступити у війну, однак він зайняв вичікувальну позицію, спостерігаючи, як розгортатимуться події, якою виявиться реакція інших країн-союзників. Але побачивши, що реальної допомоги ніхто Польщі не надає, 17 вересня Червона армія перейшла річку Збруч і зайняла територію Західної України та Західної Білорусії.
- Багато жителів цих територій, не знаючи до кінця радянської істини, адже кордони були закриті, вийшли зустрічати Червону армію з червоними та синьо-жовтими прапорами. Але командири одразу почали командувати зняти синьо-жовті стяги. Відбулися обопільні паради німецьких і радянських збройних сил. Але за першими простими бійцями Червоної армії, практично у кожне містечко прибули працівники радянських органів влади, а також каральної системи НКВС. Якщо 17 вересня радянська влада увійшла на територію Західної України, то вже на початку жовтня розпочалися перші арешти, а саме – активних громадських діячів, людей, які виступали за незалежність України, або були активними і відомими у суспільстві людьми.
Все – завдяки польській поліції. Адже вона залишила, не знищивши, практично в усіх своїх постерунках (відділках) архіви із списками неблагополучних для польської сторони людей, в основному членів ОУН, громадсько-політичних діячів.
Саме на них припав перший удар репресій, який зачепив і заможних поляків та євреїв, які володіли підприємствами, крамницями, польських офіцерів тощо.
Під арешти потрапили священики української греко-католицької церкви, кооперативні діячі, політики, громадські діячі, які очолювали товариство «Просвіта», молодіжне товариство «Луг», та інші тогочасні організації.
Якщо говорити про приблизні цифри, близько 400 000 осіб з території Західної України депортували із сім’ями у віддалені райони Казахстану, Далекого Сходу, Сибіру на спецпоселення. Водночас понад 100 тисяч людей, точні цифри і досі невідомі, протягом 1939-1941-их отримали різноманітні в’язничні терміни від 3 до 10 років, іноді через смішні обвинувачення, наприклад, у шпигунстві на користь Японії чи Румунії, чи приналежності до контрреволюційних організацій. В’язнів з тюрем Західної України відправляли до системи «ГУЛАГУ», розкидали по цілому Союзі.
Найбільш кривава розв’язка перебування, як назвали у народі, «перших совітів», відбулася у червні 1941 року.
Коли нацистська Німеччина 22 червня напала на Радянський Союз, тюрми були переповнені в’язнями. Не маючи технічних засобів вивезти цих людей далі на схід, їх усіх вирішили фізично знищити. На сьогодні відомо про близько 23 000 осіб, знищених протягом 22-28 червня, коли органи НКВС зачистили усі в’язниці Західної України. Лише невелику частину в’язнів було евакуйовано на схід.
Що унікально: більшу частину кримінальних злочинців звільнили або залишили у тюрмах до приходу німців, які їх, умовно кажучи, визволили. Натомість усіх політичних в’язнів знищили.
- Яскравим прикладом є Дем’янів Лаз в Івано-Франківську. Його жертви – якраз періоду 22-28 червня. Під час розкопок знайдено велику кількість особистих речей. Тобто багато людей заарештовано в останній момент і кримінальних справ на них навіть не заводили. Адже, якщо людина потрапляє до тюрми, вона здає особисті речі. Та радянська влада, відчуваючи, що залишає Західну Україну, намагалася знищити усіх, кого підозрювали хоча б у якійсь неблагонадійності. Тому людей арештовували, а за кілька годин уже проводили розстріли. Органи НКВС поспішали зачистити територію Західної України.
Доволі часто родини арештованих людей виселяли до віддалених районів Радянського Союзу на так звані спецпоселення. Усе їхнє майно конфісковували. У селах тодішня влада намагалася створювати перші колгоспи. Конфісковані сільськогосподарський реманент, земля, свійські тварини – ставали базою для створення перших колгоспів.
Звичайно, початок німецько-радянської війни не дозволив радянізувати Західну Україну.
У багатьох містах українці зайняли владу ще до приходу німців, відчинилися в’язниці. Там знаходили гори трупів, адже НКВС поспішало. Часто в останні дні жертв не вивозили за межі міст, а ями із захороненнями були на території в’язниць, присипані невеликим шаром ґрунту.
Також тіла залишали у камерах. На тілах видно сліди тортур: вирізані зірки чи тризуби, виколоті очі, зв’язані колючим дротом руки, обгорілі частини тіла, сліди катування струмом, численні переломи, багато кульових отворів.
Багато людей кинулося до тюрем шукати своїх близьких, рідних і стали свідками: вони побачили цих закатованих жертв і наслідки перебування радянської влади. Все це заклалося в людській свідомості. Тому не дивно, що в 1944 році, перед другим приходом на ці землі радянської влади, величезна кількість молодих юнаків та й дівчат брали до рук зброю, аби не допустити повторення звірств совітів.
До речі, унікальна ситуація: ті, котрі займалися отими катуваннями і масовими розстрілами людей у 1939-1941 роках, потім й самі потрапили під маховик репресій і були розстріляні іншими катами, які прийшли на їхнє місце. Таким чином ліквідували і цю пам’ять. Радянський Союз добре вмів ховати сліди своїх злочинів.
За матеріалами преси
сторінку підготувала
Леся ДУТЧАК.