Протягом багатьох років із задоволенням зустрічаюся на вулицях міста, під час футбольних матчів на стадіоні, з небагатослівною, але розумною і толерантною людиною. Тим більше, це мій перший виробничий керівник. Після закінчення школи протягом року я працював учнем-дефектоскопістом трубної бази Надвірнянського управління бурових робіт, а начальником цієї убеерівської структури був Орест Михайлович Йосипенко.
Орест Йосипенко із сім`єю.
Він прекрасно знав свою роботу, як добрий психолог знаходив спільну мову із робітниками поважного віку, і з нами, молоддю. Вражало те, що він ніколи не переходив на крик, кваліфіковано вирішував часто непрості виробничі завдання.
Поважний чоловік, корінний надвірнянець ось уже 14 років як овдовів. Але навколо добротної хати порядок, засаджений город, квіти. Орест Михайлович гордиться своєю виробничою майстернею. У 81-річному віці на токарних і слюсарних верстатах ремонтує сусідам і собі запчастини до автомашин, речі домашнього вжитку. За філіжанкою кави продовжуємо розмову. Господареві не байдужа доля України, з гіркотою згадує про занепад нафтової індустрії Надвірнянщини, розвитку якої присвятив життя. Пишається, що єдина дочка Ірина Орестівна продовжує славні патріотичні традиції сім`ї Йосипенків. Лікар-хірург, вона без вагань на революційному Майдані у 2014-му надавала медичну допомогу пораненим, хворим. Протягом трьох років, до 2017-го, активний учасник російсько-української війни на Донбасі. Добровільно несла медичну службу у батальйоні ім. Кульчицького. Одна з організаторів медичного відділення військ морської піхоти у Маріуполі. На передовій під час обстрілу несподівано обвалився бліндаж і їй, капітану-медику, важко травмувало ногу. З кінця 2017-го продовжує займатися волонтерською діяльністю: організовує лікування, проведення хірургічних операцій важкопораненим бійцям українського війська у Києві.
Орест Михайлович серед надвірнянських спеціалістів-нафтовиків в Іраку (другий справа).
«А знаєш, я з 5-річного віку виховувався в діда Юрія». Цією фразою пан Орест із вдячністю згадує свого дідуся, якого знали як досить грамотну людину. Він закінчив два класи гімназії, але відсутність коштів не дозволила йому здобути повноцінної освіти. Учасник Першої світової війни. На початку двадцятих років минулого століття працював податківцем, проте через свої українофільські погляди його звільнили з роботи. Дідів рідний брат Степан здобув освіту, став польським офіцером. Одружився на польці і вважав себе поляком, навіть змінив прізвище Йосипенко на Йосипенковський. Після закінчення Другої світової війни проживав у місті Зелена Гура у соціалістичній Польській Народній Республіці. Працював на високій посаді на залізничній станції. Але в житті пана Ореста він відіграв важливу позитивну роль.
Батько мого співрозмовника був кваліфікованим столяром. Їхня майстерня розміщувалась недалеко від теперішнього дитячого садка «Квітка Карпат» у Надвірній. Михайло Йосипенко підтримував таємні зв`язки з ОУНівським підпіллям. За завданням УПА розпочав працю у Ворохті, зводив там дерев`яні котеджі, а вечорами хлопці-столярі облаштовували бандерівські схрони.
Але у 1943-му в сім`ї Йосипенків сталась трагедія. Орест Михайлович каже, що саме з цього року його життя нагадує детективний роман. Рідний брат його матері Степан Гречко за завданням націоналістичних структур, як член ОУН і багато таких хлопців-українців на Волині, у Галичині, вступив у ряди української допоміжної поліції. До речі, п. Орест згадує, що його батько не одобрював такого рішення ОУН. Фашисти довідалися, що солотвинський поліціянт Степан підтримує зв`язки з українським підпіллям. Рятуючись від арешту, Гречко застрелив фашиста і втік до лісу.
Спочатку він – збройовий сотні «Іскри», згодом – військовий референт Надвірнянського проводу ОУН, а після реорганізації – надрайонного проводу. У 1946-му Гречко загинув у бою з військово-чекістською групою біля с. Манява. Мав псевдо «Богун».
Нацисти діяли жорстоко. Членів сім`ї Йосипенків і Гречків заарештували. Дітей відділили від батьків і намагалися відправити у спеціалізований концтабір. Але сталося диво. Про репресії проти сім`ї довідався їхній дядько Степан, колишній польський офіцер. Завдяки своїм зв`язкам він домовився з потрібними людьми. П`ятирічного Ореста та його сестру забрали з поїзда і передали у Надвірну під опіку діда Юрія.
Трагічною виявилась доля батька і матері Ореста Михайловича. Після закінчення Другої світової війни у Надвірну до будинку Йосипенків завітала незнайома жінка. Вона розповіла, що перебувала з матір`ю Ореста в австрійському фашистському концтаборі. Їх примушували розбирати англійські й американські авіабомби, які не розірвалися. Бомба несподівано вибухнула і мати загинула. Батько Михайло відбував ув`язнення в Освенцімі. За чутками, там він помер від дизентерії.
Доля розпорядилась так, що рідний дядько пана Ореста Василь опинився в ОУНівській сотні на Тернопільщині. Став мінометником. Із 1944 по 1946 роки брав участь у багатьох боях, довелось вириватися з оточення. Перебував у складі повстанців, котрі планували через кордон прориватися на Захід. Але коли вони добралися до с. Лісна Тарновиця, відчув тугу за рідним краєм, за Надвірною. Два роки переховувався у спеціально облаштованому схроні, а потім від безвиході зголосився. Очевидно, що офіцерам із Надвірнянського райвідділу КДБ не все вдалося вивідати про його бойову оунівську діяльність у сусідній області, бо репресій він не зазнав.
Дід Юрій розповідав онуку Оресту про багатолюдний похорон у Надвірній 3 серпня 1941-го року. У книжці Д. Соловея «Голгота України» про нього розповідається: «Після взяття Надвірної німецькими й угорськими військами народ цілими процесіями ходив під «Буковинку», плакав, шукав своїх рідних, але недаремно. Викопано 82 трупи, споруджено для кожного домовину та призначено масове захоронення на 3 серпня. З далеких місцевостей йшли пішки. Делятинці прийшли організовано з вінками, з трембітами аж з-поміж верхів Карпат. Народу прийшло не менше 20 тисяч». Ховали жертв сталінських розстрілів НКВС 1939-1941 років. Але дехто з надвірнянських старожилів стверджує, що на «Буковинці» ховали і вихідців із Закарпаття.
Сподвижники Гітлера угорські хортисти після розгрому військ Карпатської України, очевидно, з дозволу польської влади вузькоколійкою доставляли трупи розстріляних ними бійців Карпатської Січі. Старожитель Надвірної, лікар-ветеран Михайло Луців пригадує розповіді батьків, що на деяких трупах були вишиті сорочки, кожушки із закарпатським орнаментом. Але ця проблема вимагає додаткового дослідження.
Із середньовічного періоду у Надвірній проживала єврейська община. За переписом 1930 року тут налічувалось 3045 євреїв. Під час німецько-фашистської окупації в українських містах і селах створювали гетто. Євреї розуміли, що їх чекало, тому намагались передати в українські сім`ї, яким довіряли, цінні речі, літературу і навіть дітей. Батькові Ореста Михайловича передали на зберігання єврейські релігійні книги, історичну літературу. Томи упакованих цих книг зберігались у дядька п. Ореста Василя. У 60-70 роках минулого століття у нашому районному центрі проживали єврейські родини Шихманів, Шехтманів, Рехтманів, Мотлісів та інших, котрі, маючи вищу освіту, займали високі посадові місця. Очевидно, комусь із цих людей Йосипенки передали цінну літературу.
Військову службу випускник Надвірнянської школи Орест Йосипенко проходив на Далекому Сході Російської Федерації. Саме тут дізнався про страшну трагедію в житті українського народу – Голодомор 1932-1933 років. До групи солдатів, котрі розмовляли по-українськи, підійшла старша жінка. Вона запросила їх до власної сільської хатини і розповіла жахливу історію.
Батько східноукраїнської родини, яка проживала на березі ріки Дніпра, став свідком того, як завантажену зерном баржу енкаведисти спеціально потопили у водах могутньої ріки. Він, обіймаючи високу посаду, добре знав ситуацію в Україні, а тому протестував. За це сім`ю вивезли за Уральські гори.
У 1967-му Орест Михайлович закінчив Львівський політехнічний інститут і все життя присвятив розвиткові нафтової галузі рідної йому Надвірної. В есесерівський період в Іраку і Сирії допомагав розвивати нафтову промисловість. Завжди був з технікою, як мовиться, на «ти». Успішно «підганяв» радянську й американську техніку під близькосхідні стандарти. Після завершення закордонного відрядження в Ірак його, висококласного спеціаліста, керівники радянської закордонної нафтової установи персонально запросили у Сирію.
Орест Михайлович щасливий, що останні десятиліття проживає у незалежній Українській державі, за яку боролись, віддали життя члени його родини. Він щиро вірить у щасливе і заможне майбутнє нашої Батьківщини.
Михайло СЕМКІЯШ,
краєзнавець.
Версія для друку
869 переглядів
