Незакінчений політ…

Згадався сонячний день 31 березня 2017-го, коли у кабінеті Івана Гриджука на очі потрапила книжка новел та оповідань Василя Левицького «Великий день. Пізнє літо» (Надвірна. Бібліотека газети «Народна Воля», 2010). Книга видана за рішенням і при підтримці Надвірнянської районної ради і райдержадміністрації. Іван Миколайович, голов­ний редактор Надвірнянської районної газети «Народна Воля», якось особливо взяв її до рук і, передаючи її мені, на мить задумався. Мабуть, згадалися усі перипетії, що пов’язані з її упорядкуванням і виданням.

Від того, як тримав досвідчений журналіст цю книгу у своїх руках, можна було оцінити значимість творіння непересічного людського розуму для суспільства, особливо для жителів села Красна та довколишних сіл, загалом для культурного середовища Прикарпаття. Мені здалося, що Іван Миколайович враз схвильовано усвідомив, що відбувається таїнство передачі живого письма, частинки і своєї душі у невідомість. А душу в книгу вклав, бо прагнув популяризувати творчу неординарну працю Василя Левицького – талановитого письменника із Надвірнянщини, яка за його активного внеску матеріалізувалася у друге видання.

Невдовзі, гортаючи перші сторінки видання, я заглибився у написане. Уже перше оповідання «Шапка пропала» аж перехопило дух. Свідомість наповнювалася словами, що повертали мене, зрілу людину, у далекі дитячі роки. Рідна вимова, яку у своїй більшості вживали жителі сіл Надвірнянщини, прикувала до книжки. Хотілося читати, читати. Оповідання, новели із місцевими зворотами вимови, а інколи окремі фрази особливого звучання, складених у логічний ряд, відображаються у свідомості, немов картинки у калейдоскопі. Їх чудернацькі фігурки – слова з новел та оповідань створюють щораз барвистість думки, ніби обрамлену у кольори та зображення. Черпаємо слова прості за суттю, але різні за формою, що аж ніяк незвичні для сучасників, якими Василь Левицький і заворожує читача.

Поринаючи у світ оповідей, стаєш учасником дійства в оселях сільських трударів, моїх земляків із Надвірнянщини кінця ХХ століття, а доля до них виявилася не вельми милосердною. Ой як не хотілося Федеві з оповідання «Пропала шапка» покидати рідну оселю, навіть привід придумав, щоб не йти від неї. Сам себе намагався переконати, що без шапки не можна вирушати до іншого обійстя. Однак дійсність примусила «висмикнути із сіна сховану ще вранці шапку» та вирушити у світ. Як надзвичайно яскраво автор подав, ніби й не особливу подію, а буденну історію щодо вагань, пов’язаних зі зміною місця проживання. Ця шапка, немов коронація авторської подорожі у великий світ творчості, та ще й у понеділок – нелегкий день за прикметами.

Оповідання «Байстрюк» – майстерне донесення до читача дитячого очікування приходу до дому дорогої людини, досі їй невідомої, рідного батька. Федько очі проглядів за ним, а батько все не приходить. Василь Левицький навіть вдається до алегорії, надаючи неживим предметам спроможність говорити, як ось привітання Федьковим друзям-підліткам стуком годинника «тік-так, тік-так…», що скрашувало його самотність. Хлопчик і для хатнього креденца придумав влучну назву – роззявлений рот. А до хлопчика-безбатченка роззявляли роти всі, кому лиш не ліньки. Навіть скупердяйка баба Одарка намагалася у помсті за свого голодного пса, який напав на Федька, дошкулити потерпілому принизливими словамии «байстрюк і пуцьвіринок». Але ж він зовсім не такий. Він вірить у зміни, у появу батька. Злам сприйняття буденщини стався. Переборовши у собі сумніви, дитина наповнилася вірою у те, що може вже сама усе зробити-замінити у хазяйстві відсутнього тата, впоратися з нехитрим домашнім господарством. Словесно вибудовану ілюзію перетворення починаємо легко сприймати. І чудо відбулося. То чи не у цьому особливість і непересічність таланту письменника Василя Левицького, котрий пером переданий його нащадкам.

Легко читати твори Василя. Прості слова, що йдуть із глибини його душі, влучно описують тогочасний побут селян. Кожне оповідання та новела по-своєму привабливі, а тематика – суцільне розмаїття побуту і розмовного колориту, що підкреслює велич та об’ємність української мови, її прикарпатську особливість. Як ласкаво звучать жіночі імена, як ото ім’я нанашки Параньки з однойменного оповідання «Параньчина біда». Описана тут подія про придуману «ґаву», яка руками маленького сина міліціонера сперла з паркана Параньчиного триметровий шмат полотна, змальована так натурально, що ти ніби свідок скоєного.

Жити без зла та ненависті – чи не ключова ідея творчості Василя Левицького. В оповіданні «Сироти» автор словами баби Явдохи наставляє читача на те, що «… Нам аби розуму більше, а гонору менше… Як ми вміємо ненавидіти один одного! Кілько з тої ненависті людей вмерло! А в худоби нема тої ненависті». Показово та актуально. Нам із Вами, читачі, варто усвідомити сутність написаного та для себе запозичити. Кожну новелу й оповідання, не за роками сповнений досвідом письменник передає читачеві із закінченим сюжетом, що наповнений добротою, посилом до нащадків залишатися мудрими.

Похідним від мудрості є добро, яке дістає свій розвиток завдяки потраплянню у благодатний грунт людського сприйняття. Отож твори Василя Левицького мають перспективу поселитися в умах теперішнього та прийдешніх поколінь. Це засвідчують відгуки на цю працю відомих в Україні, у Прикарпатті, у Надвірнянщині майстрів слова та поціновувачів великого і прекрасного. Упорядник другого видання Іван Гриджук сформував із них окремий третій розділ під назвою «Слово про Василя». Ревно опікуючи та леліючи видання, як щирий шанувальник творчості Василя Левицького, він акумулював три десятки оцінок-відгуків про велич письменника. Мовою узагальнення зазначу, що книга «Великий день. Пізнє літо» – доробок чималий. У всіх 34-х Василевих творах, надані читачеві як оповідання та новели, авторами відгуків у третьому розділі констатовано унікальну майстерність описів. Особливо виділено глибінь застосування словесної палітри, почерпнутої з мови односельців Василя – Краснівчан. Передана у творах колоритність хоч і невеликих подій, а таких, що аж від них щемить, відшукані у минулому власні назви майже забутих предметів, побутових речей у творах оживають, легко сприймаються, бентежать самобутністю, розбурхують уяву.

Відомий письменник Роман Іваничук, згадуючи свої зустрічі з Василем, дав йому влучну назву «Карпатський характерник». Літературознавця Євгена Барана у новелах і оповіданнях підкорили слова мудрості й добра. Василь Рябий – член Національної спілки письменників України – зазначає, що автор творів, об’єднаних під назвою «Великий день. Пізнє літо», був «наполегливий, ба, навіть упертий» пізнавач світу. Сприймав критику, прислухався до неї та не відкладав удосконалення текстів на пізніше.

У своєму відгуку на видання Федір Кухарчук – тодішній заступник директора Краснянської ЗОШ І-ІІІ ст., депутат Надвірнянської районної ради 4-6-го демократичних скликань – пише, що «у Красній люди шанують своїх вихідців, котрі уславили рідне село добрими справами» та називає Василя Левицького «Красний письменник із Красної». Красний, за нашим місцевим розумінням, це – не червоний, а добрий, такий, що виділяється з-поміж інших, яскравий. Ігор Коваль – доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника у своїй статті «Такий великий, такий короткий день…» написав, «ЩОБ СТАТИ ПИСЬМЕННИКОМ, замало тільки обрати письменницьке ремесло. Навіть замало володіти психологічним аналізом, умінням вести оповідь, будувати сюжет. Найголовніше – знайти своїх героїв». Автор статті підтвердив, що Василь Левицький їх знайшов. За день до смерті, як пише Ігор Коваль, Василь написав рядки: «Найбільше людину талановиту вбиває втручання чи то меценатів, чи то посередностей, а чи й просто людей, далеченьких од літератури. А чи талант сам по собі потребує «прищеплення любові»? Він, тобто талант, як продовжує автор статті, «…і є квітенсенція згустку любові, закладеної в ньому самою природою».

Автори відгуків у третьому розділі відзначають також, що твори письменника із Красної наповнені християнськими цінностями та промовлянням творити добро.

Високий творчий злет письменника Василя Левицького відбувся, але тривав недовго. Очевидно, природа сама вибирає тривалість буття людини на світі. Жорстока буденність створює такі умови, при яких талант через матеріальні нестатки приречений на жалюгідне існування. Такою була радянська дійсність зі своїм несприйняттям творчих особистостей, які її не прославляли. Опинившись у фінансовій скруті, Василь вимушено здобував «хліб насущний» важкою працею на «шабашній» будові (у даному випадку глибоко символічно: реставрували церковний храм на півдні України), що для нього трагічно закінчилася. Та творчий політ, як своєрідний політ над дійсністю, письменника Василя Левицького, котрий надто чутливо знався і вболівав за справу українства, не закінчився. Для шанувальників Василевої творчості й української літератури цей політ – яскравий та значимий.

Степан СОЛОМОН,

житель Івано-Франківська, уродженець Надвірнянщини.

Післяслово упорядника

Автор пропонованого відгуку попри свою приналежність до технічної інтелігенції, виявляється, має тонке відчуття слова літературного. Перевидані дві книги новел та оповідань Василя Левицького у 2010 році із солідним розділом «Слово про Василя» знайшли і продовжують знаходити свого читача і поціновувача не лише у нашому краї, а й в Україні і за її межами. Думається, що й відгук «Незакінчений політ…» Степана Соломона гармонійно доповнює згаданий розділ відгуків у книжці про Василя Левицького. І при умові нововидання згаданих книг цей відгук обов`язково увійде у третій розділ.

У черговий раз привертаємо увагу краян і шанувальників його письма до потреби вшанування творчого внеску нашого краянина із Красної чи то меморіальною дошкою в його родинному селі, чи то проведенням щорічних «Василевих читань» у березневі дні його народин, чи то ще маштабнішим просуванням-поширенням його творчого доробку серед українства.

Іван ГРИДЖУК.