Героїчна й звитяжна боротьба українців за свою державу у буремні 40-50-ті роки ХХ століття покликала у лави борців десятки повстанських родин на теренах Надвірнянщини, у т. ч. родини Свідруків із Надвірної, Бойчуків із Делятина, Романюків із Лоєвої, Поварчуків із Білих Ослав, Стефураків із Тисменичан, Цапеїв із Черника.
У пантеоні слави полеглих героїв достойне місце займає родина Борисюків із гуцульського села Зелена Надвірнянського району. Село з милозвучною назвою, край вічнозелених смерек, грайливих потоків і полонин, дало не один десяток патріотів буремному ХХ століттю. 82 жителі загинули у лавах УПА, 21 – на фронтах Другої світової війни, 112 – засуджено до різних термінів покарання за допомогу повстанцям, чимало з них загинули у концтаборах Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану. Саме завдяки таким людям маємо сьогодні відновлену Українську державу.
Представники родини Борисюків вписали яскраві і незабутні сторінки у літопис національно-визвольних змагань. Три хлопці Микола, 1892 р. н., Михайло, 1894 р. н., Іван 1896 р. н., та сестра Анна, 1897 р. н. – члени цієї родини. Михайло, закінчивши початкову школу у селі Зелена, навчався у Коломийській гімназії, учасник Першої світової війни, офіцер-фінансист Австро-Угорської армії, брав участь в італійській воєнній кампанії. Після війни повернувся у Зелену, вивчився на дяка, замінивши на цьому посту свого батька Андрія. Володів 5-ма іноземними мовами: німецькою, угорською, італійською, польською, чеською. Працював секретарем, далі бургомістром гміни, яка об`єднувала три села – Рафайлів (Бистриця), Зелена, Пасічна. 1936 року заарештований польською владою за антидержавну діяльність, але того ж року випустили із тюрми за недостатністю доказів. Мав високий авторитет і повагу односельчан. 1937-го обрали війтом села, 1938-го – депутатом Польського сейму. Війтом працював і в час німецької окупації, а секретарем – Лука Гринішак «Довбуш», пізніше командир куреня «Бескид», надрайонний референт СБ Надвірнянщини.
- Сім`я Борисюків у Зеленій перебувала у числі тих, яку поважали, бо вони – патріоти України, любили свій рідний край та працьовитих газдів. Син Михайла Борисюків Василь, 1922 р. н., псевдо «Орест», «Аркас», студент Львівського університету, член ОУН. Разом із батьком зустрічався з митрополитом Андреєм Шептицьким.
- В університеті Василь налагодив тісні стосунки з підпіллям ОУН, пізніше через репресії німецької влади вимушено залишив Львів і повернувся у Зелену, де організовував місцеву молодь і займався її вишколом. Далі перейшли на нелегальне становище, здобували зброю, навчалися військової справи. Це були ті, котрі проходили через гарт із німецькими, угорськими, а пізніше з більшовицькими загарбниками.
- Василь працював слідчим референтури СБ Надвірнянського повітового, згодом – надрайонного проводу ОУН (1944 – червень 1945 р.), референтом СБ Станіславського надрайонного проводу (червень 1945 – січень 1946 р.). 24 січня 1946-го у селі Підпечари біля Станіслава оточений військовиками НКВС, у нерівному бою загинув. Щоб не потрапити живим у руки ворога, тяжко поранений сам застрілився.
Дві дочки Борисюка Анна, 1927 р. н., та Настуня, 1930 р. н., – зв`язкові ОУН-УПА загинули героїчною смертю 3 січня 1946 року у бункері батька разом із мамою, бабусею та іншими повстанцями. Михайла Борисюка-«Пімсти» у бункері не було. Він 2 січня з повстанцями «Бурлакою», «Богуном», «Верещаком» пішли у село, щоб принести продуктів напередодні Різдвяних свят. До речі, Настуні вдалося вирватися з палаючого бункера і вже у лісі чекісти її тяжко поранили, а через деякий час вона померла.
Можна уявити собі душевний стан Михайла Борисюка, коли протягом трьох тижнів він втратив майже всіх найдорожчих йому людей. Не зломився, переживши важку втрату, будучи у 1945-1947 роках субреферентом, а в 1947-1951 роках – референтом господарчого проводу Надвірнянщини, продовжував боротися проти червоних наїзників. Важлива ділянка роботи покладала на Михайла високу відповідальність щодо забезпечення продуктами, одягом вояків і підпільників ОУН. Надвірнянський надрайон – терен, на якому перебували і вели бойові дії курені «Іскри» та «Довбуша». Тут переходили інші повстанські відділи рейдами та боївки. Неодноразово надавав притулок і захисток бійцям, дбав про тих, котрі перебували на лікуванні.
Сім`я Борисюків належала до духовних просвітителів села. У 1942-му саме завдяки їй збудували нову читальню, в якій ставили вистави, збиралися жителі, які обговорювали події, ділилися думками про наболіле. Люди, які мали честь бути знайомими з Михайлом Борисюком, розповідали, що це дійсно щирий патріот свого краю, переймався болем за своє рідне, глибоко-релігійна людина. Навіть, будучи депутатом Польського сейму, носив гуцульський одяг, дбав про духовний розвиток горян. Як згадував Дмитро Максимчук із с. Зелена присілку Хрипелів-звір, у 1933-му Борисюк запросив його у гміну і вручив запрошення на Христове свято української молоді до Львова. Тисячі молодих людей приїхало з усього краю. Їм почепили на рукави зображення лева на голубому тлі з хрестом. Колони йшли попри собор Святого Юра. Усіх учасників вітали й благословили митрополит Андрей Шептицький і владика Іван Бучко. Закликали любити Бога й Україну. Вселяли в душі патріотичний дух. На цьому дійстві задіяно майже 35 тисяч українців.
У 1934-му Борисюк дав безплатну путівку Максимчуку у Польщу, який разом із зеленським солтисом Миколою Смеречуком відвідав Варшаву, Краків, Мостиську, Ченстохів, де побачили європейську культуру. У 1938-му Дмитро Максимчук за дорученням Борисюка, коли повстала Закарпатська Україна, переводив загони добровольців через Карпати на допомогу січовикам у боротьбі проти угорських загарбників. У травні 1938 року у Роттердамі (Голландія) від рук радянського диверсанта Судоплатова загинув керівник ОУН Євген Коновалець. Борисюк на знак протесту дав команду запалити велику ватру на горі Пік-Максимецький, щоб її стало видно аж до Станіслава. Її учасники співали патріотичних пісень і були впевнені, що «від Чорного моря за верхи Карпат – одна незалежна країна: без панства, без рабства, насильства і зрад, одна незалежна Вкраїна». У роки німецької окупації Михайло Борисюк разом із Лукою Гринішаком, Іваном Цапеєм організовували жителів краю на супротив загарбникам. Навесні-влітку 1944-го вони очолили роззброєння німецьких і мадярських військових частин, здобуту зброю переправляли на полонину Малиновище (Богородчанський район), де формувалися повстанські сотні.
Михайло Борисюк влітку 1944-го мав можливість виїхати з родиною на Захід Європи, проте він цього не зробив, прекрасно усвідомлюючи те, що його чекало з приходом червоних «визволителів».
- Борисюк постійно піклувався про соціально-економічний розвиток села. Він разом з адвокатом із Надвірної Валерієм Банахом, надлісничим Зіславом Романовським писали листи до варшавських урядовців із проханням побудувати нову дорогу до Зеленої і Рафайлова, бо тоді вона проходила через присілок Межибрицю, була вузькою, вимагала двох нових мостів через річку Бистрицю. Ці мости через часті повені руйнувалися. Нову дорогу побудували попід Облаз, що тепер називають «Прощай, молодість».
Злочинна комуністична система не тільки фізично знищувала борців за волю України, калічила їхні долі, але й роз`єднувала цілі родини, цькувала й паплюжила своєю брехнею весь національно-визвольний рух. Могили українських патріотів знаходять у багатьох країнах Європи, включаючи Американські та Австралійський континенти. Вони вже ніколи не повернуться до отчого порогу, краю дитинства та юності, вічнозелених смерек, високих полонин, золота жнивних полів та ланів. Доля родини Борисюків віддзеркалює героїко-трагічну історію 1940-1950 років. Під приводом боротьби з українським буржуазним націоналізмом у часи існування так званого єдиного і неділимого Союзу почали з`являтися публікації і дослідження «злочинної ролі українського буржуазного націоналізму проти власного народу», служінню німецькому фашизму, а пізніше міжнародному імперіалізму, американському, зокрема.
Не оминула ця лиха доля і славну родину Борисюків. Ленінградський журналіст Георгій Холопов у своїй повісті «Достоїнство», маніпулюючи фактами і подіями, розрекламував зеленське комсомольське підпілля, доносить до читача брехливу інформацію, а саме: Михайло Борисюк був демобілізований з австрійської армії офіцером, а не єфрейтором. Начальника поліції у селі Зелена на прізвище Ференцюк взагалі не було. Михайло мав одного сина, а не трьох, як пише цей «дослідник». Саме він приписав Борисюкові тваринну жорстокість. Коли його запитували з інших сіл, що робити з дітьми знищених батьків, то Борисюк відповідав: «рубайте їх та заповнюйте кар`єри», а також «нехай із сорока мільйонів українців в живих залишиться половина, нічого в цьому страшного немає. Наша влада повинна бути страшною». Йдучи далі дорогою брехні, цей журналіст запевняв у своїй статті, що загинули сотні жителів Зеленої, Пасічної, Бистриці від рук своїх земляків-націоналістів. «Де націоналізм, там завжди ллється кров, море крові. Націоналізм – синонім смерті». Методологія правильна, та тільки навпаки: там, де комунізм і російський великодержавний шовінізм – там нищення церков, переслідування за віру у Бога, зневажені людські права, нищення культури, мови, традицій, сіяння ворожнечі між українцями. Не зміг передбачити цей «правдолюбець», що мине небагато часу і безбожницька злочинна «імперія зла» впаде, як колос на глиняних ногах, а брехливу псевдоісторію викинуть на смітник історії.
З великої родини Борисюків на сьогодні залишилася живою єдина племінниця Анна Москальова (Кубриш), 1939 р. н. Зустрічаючись із нею у Надвірній, я почув багато цікавого з її розповіді, що доповнює картину боротьби нескореної родини. У жовтні 1947-го їхню сім`ю (мама рідна сестра Борисюка) вислали в Омську область – батька, маму, дві сестри Марійку та Анну. Брат Василь, 1931 р. н., утік – це його врятувало від вивезення. Чекісти дали на збори дві години. Взяли в дорогу трохи бобу і сушениці, все це зав`язали у верету. У товарному вагоні – два яруси, у підлозі зробили отвір для туалету, годували так, щоб не вмерли. Приїхали в необжитий край – Теврізький район Омської області, 6-й квартал, далі 17-й. Маму били за брата, втратила здоров`я, щомісяця відмічалися у комендатурі. Батько працював приймальником деревини. Влітку збирали брусницю, гриби. Анна закінчила школу у 1957-му, часто ходила пішки до 30 кілометрів. Пізніше працювала на лісорозробках. На засланні перебували земляки, наприклад, із Лоєвої родина Туранських, Гладишів, Лесь Штогрин та інші. Анна виховувалася у дитячому будинку «Білий яр» у дусі комунізму. «Ти – Нюра, а не Анна Кубриш, ти – русская», говорила їй вихователька, на що дівчинка гордо відповідала «Я не русская – я украинка». Мала Анна пам`ятала слова, що їй говорила мама: «Хто ти, дівчинко така – україночка мала, а який твій герб рідненький – лев і тризуб золотенький». Не пройшла за конкурсом у вуз, як «дочь врага народа». Працювала на будівництві Братської ГЕС. 1959-го вийшла заміж. Мама у 1961-му повернулася у Зелену, коли важко захворіла, то Анна через рік приїхала у село. Мама її розповіла, що в неї є старший брат Микола, який проживає у Києві, дала адресу, але казала нікому не розповідати. Мама того ж року померла.
- Анна 1964-го прибула у Київ за вказаною адресою, відвідала вуйка, але його вже не було в живих. Його дружина Наталія Федорівна виявилася чуйною і добродушною людиною. Часто висилала пакунки у Сибір, розповідала, що вуйко був прекрасною людиною, працював в одному з наукових сільськогосподарських інститутів, мав учений ступінь. Він мріяв приїхати разом із дружиною у Карпатський край, показати їй красу і неповторність Гуцульського краю, але прекрасно розумів, які панували часи, тому мрія так залишилася і нездійсненою.
- Тепер важко встановити його життєвий шлях. Відомо, що він перебував у лавах січового стрілецтва, як і брат Іван. Після поразки національно-визвольних змагань, знаючи про репресії польської влади до січових стрільців і вояків УГА, залишився на Наддніпрянській Україні… Брат Іван також перебував у полоні у Омській області, будучи січовим стрільцем. Пізніше вступив у ряди УГА. Загинув у листопаді 1918-го під Броварами. Вуйко Іван любив говорити, продовжує пані Анна, що був там, де з одного боку пече, а з другого – примерзає, маючи на увазі важкі умови перебування у полоні, коли пічка-«буржуйка» рятувала життя. Пані Анна все своє життя є національно-свідомою українкою, дух Борисюків живе у неї понині.
Довший час залишалися невідомими дата і місце загибелі відважного провідника. Називалися дати загибелі: 1947-й, 1950-й; місце загибелі: Зелена, Пасічна. І тільки завдяки невтомній пошуковій роботі знаного краєзнавця Прикарпаття, директора Музею Степана Бандери с. Угринів Калуського району Степана Лесіва та його однодумців вдалося встановити, що Михайло Борисюк загинув у сутичці з опергрупою відділу 2-Н УМДБ 12 березня 1951 року біля села Поляниця Яремчанського району.
Михайло Борисюк та його родина назавжди залишиться у пам`яті вдячних нащадків, як взірець мужності, патріотизму, самопожертви у боротьбі за незалежну Українську Державу. У цій родині, як у краплі води, віддзеркалена історія нашого краю з її героїзмом і трагізмом…
Сьогоднішнє покоління жителів Зеленої, Черника, Максимця залишається відданим ідеям національно-державницьких традицій. 72200 гривень склали пожертв односельчани на потреби Революції Гідності й АТО, більше півсотні жителів на чолі із сільським головою Віталієм Хоптою стали учасниками Революції Гідності. 17 жителів пройшли через горнило бойових дій на сході України. Вчительські й учнівські колективи під керівництвом директора Зеленської ЗОШ І-ІІІ ст. Тараса Дем`янчука та його заступника з виховної роботи Ірини Дронів зібрали на потреби Майдану 10 тис. грн.., 20 тис. грн.. – у зону АТО, учні писали листи бійцям на бойові позиції. Часто відбуваються зустрічі з учасниками бойових дій, приміром, у квітні 2017 року, на яку завітали Михайло Дирда, Степан Косюк, Тарас Косюк, Святослав Пінах, Микола Токарук.
Людська пам`ять – нетлінна, подвигу героїв – жити у віках. Приклад родини Борисюків у жертовній боротьбі за Українську Державу є надихаючим для нового покоління українців, яким розбудовувати і творити сучасну українську державу.
Автор висловлює щиру подяку за допомогу у написанні статті знаному краєзнавцю Миколі Сіщуку із Надвірної.
Іван КМЕТЮК,
заступник голови районної організації Всеукраїнського
товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.
Версія для друку
14,123 переглядів
