Газета по-надвірнянськи
 

Марія СТЕФУРАК: «Прагну гармонії Людини і Природи»

22 листопада 2019, 12:18 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 19 переглядів

Якби мені крила – облітала б я пташиною безмеж простору, соколом злетіла б увись… Принесла б людям радісну звістку про невимовно красививй Все­світ, його чистоту насамперед. А що ми живемо на землі, ми взяли в борг від дідів-прадідів і неодмінно збережімо її для прийдешніх поколінь. Збережімо! А не спустошуймо!

Придивімося уважніше дбайливим оком, що маємо довкруж: у сміттєзвалищах рідні гори, луки, річки… Це наші могили… Порятувати може лише велика віра в те, що спільно зможемо повернути природі первозданну чисту красу. У цьому нам допоможе Творець!

Стефурак-Марія

Адже кожен листочок на дереві, травинка волають: «Люди! Спиніться! Інакше ми загинемо». Життя, крім, як на Землі, ніде не зафіксоване. Творець терпить довго, але і його терпіння уриваються. Єдине, чого прагну – це гармонії Людини і Природи. У цьому є найвища суть.

Сміття не сипте, люди, на історію.

Вона повинна пережити нас!

І свято бережіть усе сотворене,

Як мрію в найсолодших Ваших снах.

***

Пташечка змерзла,

Зігріймо її.

Крихт же чимало

На нашім столі.

Влітку дзьобастик

Віддячить всім нам

Співом, теплом

Ще й маленьким пташам.

***

Биймо на сполох, люди землі!

Сміттям закидали нашу історію.

Биймо на сполох, великі й малі,

Як ми красиве життя спотворили.

***

Удень продаю я розлуку,

Вночі пригортаю самотність.

Хтось добре нагрів на тім руки,

Мене запросивши у гості.

Удень владарюю у світі,

Вночі лиш ридаю безсило.

За спиною жадібний вітер,

Як час престарезний лиш квилить

***

Сіє січень в душу сніг,

А сузір’я сяють понад світом.

Вже розвіялось кохання вітром,

Як червоні маки навесні.

Сіє січень в душу лід,

Серце зрозуміти теж не хоче,

Що були часи палкі, дівочі,

З чистими джерельцями услід.

Сіє січень в душу сум.

Почуттів моїх ріка не скресне.

Полумінь вчорашній, не прийдешній

За серпанок щастя віднесу.

***

Сьогодні світ не любить тиші.

Від тиші світ би занімів,

А я в цій тиші вірші пишу,

Знаходжу в серці піснеспів.

І не моя у тім провина,

Що світ сьогодні – немовля,

Втікає з тиші безневинно –

З життєвим возом аж закляк.

***

Я не аналітик,

Вірю в небо й синь.

І було б ще літо,

Щоб косар косив.

Я не аналітик,

Хоч срібляться дні.

Менше зір на небі.

Ніж думок в мені.

Як скує льодами

Землю й небеса.

Кожному воздається

Від Творця краса.

Заворкують весни…

У полоні літ

Візьму в руки весла

Й буду аналіт…

Величальна

Де Карпати гордо обнялись

І стоять, мов легіні, на чатах.

Битків наш із вранішньої мли

День новий виходить зустрічати.

Крізь століття не сивієш ти,

Коси гір любов’ю молодіють.

Храм душі своєї охрести,

Щоб збулися мрії і надії.

Лагідне у подиху весни,

Багрянисте в пізній час осінній.

У колоссі сонячних зернин

Люблять всі село під небом синім.

В Биткові завжди сади цвітуть,

Колискова понад світом лине.

Ми повік залишимося тут

Рідна, найчарівніша перлино.

Зернини благодаті

Пренепорочная Діво Маріє!

Линуть про Тебе всі мої співи.

Преблагодатная Божая Мати,

Бо благодать Ти із благодаті.

Лоно Твоє на весь світ засіяло,

Як народила Ісуса Дитятко.

Троє Царів у поклоні і славі

Несли Дитяткові Дар благодаті.

Я б на стерні босі ноги колола,

Лиш би зернини усі позбирати,

Щоби до Бога душа не схолола.

Мудрості дай нам, Пречистая Мати.

Дай нам Любові, спокою та Віри,

Щоб ми могли всі Тебе прославляти.

Линь же до нас. В непохитній надії

Віримо в Тебе, Божая Мати.

НАЙНАДІЙНІША РОМАНТИКА

– Жінко, збирайся на сіно.

– Коли, мій газдоньку? Така спека. Дякувати Богу й Тобі, що с покосив. У валках довгеньких, гарно висохне. Ади, яку Бог дав спеку, ніс би згорів, якби виставив на сонце. Млість паде на людину. Ну, то на коли? Дітей би м замовила: доньок, зятів. Всі би ся позбігали, швидше би скидали в копиці. Самим трохи затяжко, валків багато.

Ще би м сусіда покликала (на нього час не має впливу), що не день Божий, та все догори пупцем під вишнею, і на моє вікно заглядає… Боже, жени від мене таку думку, бо якби чоловік довідався… Хоч і немалий шмат віку прожили разом, а ревнувати не перестав.

– Та коли, коли, завтра по полудню, як сонечко скотиться до заходу, абисмо не повмлівали на тому сіні. Не лишень про худібку треба дбати.

А Ти щось наготуй – рибки насмаж, борщику з фасолькою навари, зрештою, не мені Тебе вчити, піввіку пораєшся вправно на кухні.

Жінка заходилася смажити, пражити, ще й пісеньку намугикує:

– Та ж на сіно йдемо, так багато нас буде. Ану, чи не заглядає сусід із-під вишні. Ото буде романтика!

Вранці лиш зазоріло, а чоловік:

– Жінко, на сіно, та швидше ходи, знову сонце буде смажити нестерпно. Раніше пі­демо, менше впріємо.

Жінка ще й очі добре не пролупила, язик прилип до піднебіння…

(– А зяті, доньки! – пробігла думка).

Що було робити? Як встала, так і побігла доганяти чоловіка, що з вилами, граблями широким кроком подався за село на своє поле.

… Щиро попрацювали вдвох.

Жінка гребла і за себе, й за доньок, чоловік пласти вправно кидав на копицю без зятів.

– Ану, жінко, швиденько потанцюй навкруг острови, аби копичка була файна, як лялька.

– Та я гребу, чоловіче!

– Не сліпий, кинь на трохи граблі, зараз догребеш!

– Ніц не вдієш, чоловік сказав – мушу слухати: так танцюю, немовби з сусідом, що ще спить солодким сном.

Добре намучилися обоє, але сіно скидали, їсти не було коли, зате на копиці таки посиділи плече до плеча, відпочили. І таки скажу всім жінкам Святу правду, не втаю:

– Найнадійніша романтика з рідним чоловіком. Навіть їсти забудеш!

Блакитноокий

жовтий день

Отак вишикувались у колі, мовби до танцю, високі, стрункі, вимиті літніми зливами, вибілені. Нині осінь вишиває узори, як ніколи, жовтогарячими барвами. Верхів`я одні перед одними вивищуються, тягнуться до небесної блакиті. Синє-синє… Жодної хмаринки. А ті, що його сягають, дозволили осені зодягнути себе в гаряче-гаряче листя. Зачарована цим золотисто- блакитним стягом. Це верхи гір зростають до неба красунями-берізками.

Поринаю поглядом до іще зеленого листя – отам холоднішає небокрай. Вітер, легенький вітерець, додає шарму в цей німий живопис. Зелень не чіпає, ще встигне. Теплим подихом здуває сонячну палітру, а сонечко наводить дрімоту. Килимом накриває схили гір.

Любі берізки! Ви цього не помічаєте, бо линете до неба. В цьому є щось велично-сумовите, але аж ніяк не гордовите.

Вдивляюся у вашу досконалість – якнайдовше зберегти сонячну блакить, допомогти Сонцю досхочу нагрітися, насолодитися власним промінням, що врізнобіч спадає додолу.

Лину, спішу всім серцем, усією душею, розумом до вашої незбагненної сутності в любові до краю, гірських хребтів, що бережуть нас у люту годину, до життя!

– Тримайтеся! Бо хмари над небосхилом згущуються, перешіптуються у зловісній змові.

– Живіть попри все! Запрошуйте в гості!

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!