Газета по-надвірнянськи
 

Недописані рядки осені 1989-го у Білих Ославах

22 листопада 2019, 12:20 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 15 переглядів

В останню холодну неділю осені, 26 листопада 1989-го, зранку припорошену молодим снігом, у гірському селі Білі Ослави сталася вікопомна подія. Тоді, у самому центрі великого населеного пункту Надвірнянщини, у фруктовому саду, що в захистку алеї столітніх лип Зарічанського лісництва Делятинського лісокомбінату, святково зібралися білоославчани, щоб уперше на районному рівні вшанувати славетну односельчанку, народну вчительку й поетесу Марійку Підгірянку.

На фасаді новозбудованого двоповерхового будинку-контори лісництва встановили художньо-меморіальну дошку (скульптор О. Железняк) незабутній краянці, дочці батька-лісника Омеляна Ленерта, яка своє багатолітнє шкільниче і літературне життя посвятила в ім`я соборної й незалежної України. Вона ще 19-літньою дівчиною, як мужня горянка, написала вірш «Ой не нам в кайданах ходити», який надрукувала у 1902 році львівська газета «Діло», а у 1903-му вийшов буклетик вірша-пісні з нотами композитора Й. Кишакевича з благословення Станіславівського музичного товариства «Боян». І довгий період слугувала гімном галицьких радикалів.

Підгірянка_дошка

Про цю доленосну українську подію автор цих слів відразу висвітлив у районній газеті «Радянська Верховина» першогрудневого тижня під заголовком «Писала, бо чула душевну потребу…» зі світлиною місцевого фотолюбителя Василя Лейбюка, нині члена НСЖУ. Його об`єктив миттєво вловив історичну картину – виступ учительського фольклорного ансамблю місцевої десятирічки у гуцульських одностроях, над якими розвівалися синьо-жовті полотнища, омріяні колоритні барви Української держави. На жаль, чорно-білий газетний друк не міг яскраво засвідчити барвисті кольори національного прапора, як і не могло компартійне видання широко подати правдивий репортажно-текстовий матеріал. Адже то – бурхливі 1980-ті, ще радянсько-союзівські тоталітарні роки. І так добре, скориставшись «горбачовською перебудовою», Надвірнянська районна організація Українського товариства охорони пам`яток історії та культури з легкої руки її тодішнього обласного керівника Юрія Угорчака, нині директора Музею освіти Прикарпаття, пішла на такий патріотичний почин – вшанування велетів духу нашого народу. Кинулись згадати про життєвий і творчий шлях Марійки Підгірянки, а під руками нема її віршів на релігійно-патріотичну тематику, які ще залишались під семи замками, як і біографія поетеси у «білих плямах». Виручив наш колишній учитель історії Василь Слезінський, один із перших дослідників життєпису Марійки Підгірянки, приславши із Калущини її вірш «Наш привіт Батькові Тарасові» на 12 сторінок, який гарно декламувала третьокласниця Наталія Лейбюк (у заміжжі Струк), тепер кандидат економічних наук, викладач Івано-Франківського технічного університету нафти й газу.

На свято до горян від районної влади прибули О. Фединяк і М. Тарас. Миколу Тараса, секретаря райвиконкому, відразу почали впізнавати люди, хоч і ходив, насунувши на очі зимову шапку. Виростав у Білих Ославах, коли тата Василя направили до нас дільничним інспектором міліції, а мама Марія завідувала сільською бібліотекою. Мабуть, молодий чиновник червонів від сорому перед знайомим селянами, що прибув, мов наглядач на віче, бо, навіть, не виступав. І, зрештою, що він міг доброго сказати про радянську імперію, яка вже давала непоправні тріщини, почала розвалюватися. Та все-таки другого дня приїхали до Білих Ослав переполохані з`явою на вічі чотирьох синьо-жовтих прапорів працівники райвідділу КДБ з надією, щоб ще якось підперти падаючу прогнилу імперсько-совітську вежу. Нишпорили повсюди селом, вишукуючи ворогів «непорушного» Радянського Союзу.

Білоославці також виявилися готовими до всього. Багато з них уже брали участь у заборонених антирадянських мітингах-вічах у селах і містах національної повсталої Західної України. Особливо поверталися з піднесеними ідеями українського національного відродження у березні ювілейного для закарпатців 1989-го, із кровоокропленого півстоліття назад Красного Поля, що біля Хуста, а 24 вересня – з багатолюдного віча на Пнівському замку. Сходило сонце свободи на заході України, наближалося відродження української державності.

Пригадуючи історичні миті осені тридцятилітньої давності, як горами й долами опришківсько-бандерівських Білих Ослав бурлили національно-патріотичні хвилі, доповненими сільськими активістами й учасниками, саме на часі дописати на шпальтах газети «Народна Воля», третьої демократичної районки на Прикарпатті.

Найперше передати неймовірно щасливі усмішки молоді та сльози радості у старших від вперше побачених на багатолюдді за радянської епохи аж чотирьох синьо-жовтих прапорів, знаних ще з давньої доби України. Їх міцно й високо тримали на древках свої смільчаки хлопці-газди Василь Грещук, Микола Щербюк, Василь Поварчук і Дмитро Струк. Микола Щербюк, тоді – студент Української сільськогосподарської академії у Києві, а нині вже третю каденцію очолює сільську управу. Дмитро Струк – очільник сільського осередку Конгресу Українських Націоналістів, також обирався сільським головою та районним депутатом. Та не всі знали, що крадькома дістала синю і жовту тканину та пошила стяги свідома родина Панівників з кутка Печеніжин. Це Марія Панівник (Слезінська) – учасник національно-визвольних змагань 1950-х років, котра відбула покарання у радянських таборах, чоловік якої Андрій Слезінський – воїн Української Дивізії «Галичина», її братова Анна – рідна сестра підпільного греко-католицького священника Михайла Косила із Дори.

Як і важко словами передати ще одну велич торжества – кілометрову ходу після віча з розвіяними прапорами із січовими та бандерівськими піснями, від лісництва до клубу, що тоді містився у священничій резиденції, на якій червоний радянський прапор замінили на український синьо-жовтий. Під вечір у клубі (він ще протримався до 1992 року, а через 4 роки в лівому крилі цього будинку відкрили Музей Марійки Підгірянки) шкільний бібліотекар Марія Боднарук зі своїми читачами ще вище піднесли повернене ім`я своєї талановитої землячки, інсценізувавши її прекрасну поему «Мати-страдниця», видану 1922 року у Філадельфії, а 1929-го – у Львові. За місяць до пам`ятних заходів у Білих Ославах та ж газета «Радянська Верховина» таки спромоглася у п`ятьох подачах подарувати своїм читачам цю визнану поему Марійки Підгірянки. Як дізнався пізніше, вона надрукована не без втручання молодого журналіста Івана Гриджука, нині багаторічного редактора «Народної Волі», заслуженого журналіста України, а з цьогорічного ХХVІ Міжнародного Гуцульського фестивалю у Вижниці він повернувся із найвищою відзнакою Всеукраїнського об`єднання товариства «Гуцульщина» – «За заслуги перед Гуцульщиною».

Надовго запам`яталися зворушливі виступи-привітання слюсаря експериментальної групи відділу нової техніки Надвірнянського лісокомбінату, колишнього коломийського гімназиста Івана Тирського, парафіяльного священника о. Василя Бойчука, а відтак – владики Коломийсько-Косівської Єпархії УПЦ КП.

Якось ніяково взяв слово заступник директора школи Дмитро Грещук, при якому толокою села збудовано другий навчальний корпус. Та чи й міг передбачити, що рідна школа носитиме ім`я Марійки Підгірянки. У згаданому вище моєму газетному дописі не було й такого пропонованого тут абзацу.

…Мороз пішов по шкірі, коли до мікрофона підійшов гість із Калуша, голова тутешнього товариства «Відродження»-Рух, білоославчанин Василь Івасюк, закликаючи своїм ораторським голосом всіляко «валити» радянську тоталітарну систему. Найперше, відстоювати повсюди право користування українською мовою, щоб хлопці служили у війську у межах України… Аж через 20 років із Івасюкового листа від 25 жовтня 2010 року я дізнався, що він у квітні 1972-го мав поїздку у Москву до Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва з вимогою: «Забезпечити згідно з Конституцією СРСР всебічне практичне, суспільно-політичне функціонування української мови в Україні». На знак протесту у Кремлі залишив свій червоний партквиток. При поверненні з білокамінної невгамовного гуцула-бунтаря відразу відрахували з 4-го курсу історичного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту, а спец­органи безпеки окупаційної наддержави взяли його на свій спецоблік.

Скоро-скоро читачі більше про запального борця за права людини при загарбницькій радянській владі, будівельника за професією, про закладання підвалин незалежної України прочитають у його доповненій другій книжці спогадів «Калуське товариство «Відродження»-Рух».

Після виходу у світ давно зниклої газети з матеріалом про необморожені перші паростки молодої України пізньої осені 1989-го у пробуджених Білих Ославах я дізнався, що на адресу школи надійшла вітальна телеграма від знаного письменника й громадського діяча, нині Героя України Дмитра Павличка. На той час наш земляк у своїй передвиборній кампанії у депутати до Верховної Ради СРСР перебував на Прикарпатті, до якого потрапило наше запрошення, які я надсилав по всій області, виконуючи почесне завдання від останнього голови сільради неіснуючої тепер держави Івана Щерб`юка. Правда, телетайп з міста нафтовиків Долини вчасно відстукав на стрічці Павличкові слова: «Вітаю Музей Марійки Підгірянки слово поетеси серед чесних людей не пропаде ніколи». Хоча на той час не існувало музею у Білих Ославах. Та Дмитро Павличко, знаючи, що така велика постать, неперевершений співець української дітвори народилася за два десятки кілометрів від його родинного Стопчатова на Косівщині, був упевнений, що Марійка Підгірянка належно пошанована. Так склалося згодом, збулися пророчі слова патріарха української літератури Дмитра Павличка, який дотепер дарує свої твори у книгозбірню Музею Марійки Підгірянки, завідувач його переписується і веде телефонні розмови зі своїм великим сусідом-українцем.

У нещодавньому листі із київського Хрещатика від 11 листопада 2019 р. пише, що хоче мати побільше інформації про Марійку Підгірянку, яку намагалися зломити, зробити її радянською письменницею, якою вона ніколи не стала. У телефонній розмові Дмитро Павличко підтвердив, що хоче щось своє написати про про неї у 6-ому томі своїх «Спогадів», які випускає столичне видавництво «Ярославів Вал». І має намір, як тільки перебуватиме у Стопчатові над річкою Лючка, навідатися до Білих Ослав над Ославкою, що беруть початок з-під карпатської красуні вершини – гори-тисячника Рокити, оповитої піснями й легендами.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,

член НСЖУ,

завідувач Музею

Марійки Підгірянки

у Білих Ославах.

На світлині Василя Лейбюка: до учасників торжества промовляє отець-парох Василь Бойчук

(праворуч – Василь Івасюк, ліворуч – Іван Щерб`юк).

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!