У теплий осінній день сонячні промінчики пробивалися всередину до церкви, де відправляли святкову літургію. Моє село Фитьків приймало багато гостей, бо день св. Параскеви – це наше храмове свято. З`їхалось чимало священників. Їх багатоголосий спів наповнював людські серця Божою благодаттю, а стоголосі дзвони розносилися до навколишніх сіл. Декотрі віряни пройшли пішки майже три десятки кілометрів, щоб потрапити на храм і віддати світлу пам`ять покійному, але живому у наших серцях, отцю Іванові Качанюку, який щирою усмішкою з портрета зустрічав кожного, хто прийшов помолитися у храм св. Параскеви.
Отець Іван був присутній з нами на храмовому святі, хоча його душа полинула на Небеса, де молиться за нас щоденно. Відчутно, що його немає з нами… Та село живе, вшановує традиції, започатковані о. Іваном, і продовжує їх його учень отець Микола Григорук.
Нещодавно вшанували пам`ять воїнів УПА, відправили панахиду біля Символічної могили. Провели у сільському клубі музично-літературну композицію «Зродились ми великої години…», підготовлену гуртами «Зернятко» (кер. О. Івасик) та «Первоцвіт» (кер. І. Саф`ян). Зі своїм віршем виступив наш односелець – 91-річний Іван Пилип`юк, один-єдиний, котрий залишився живим із підпільників повстанської боротьби. Завершив дійство о. Микола, звернувшись до присутніх із проханням ніколи не забувати історію нашої України, тих людей, котрі віддали своє життя за її майбутнє.
А 1 листопада гуртківці запалили свічки пам`яті на могилі Січових Стрільців, на цвинтарі, де поховані п`ять молодих хлопців-стрільців, серед них і наш односельчанин. Діти схвильовано слухали розповідь про цих юнаків.
Боляче… бо так хочеться уже чути щось радісне, щасливе, та, мабуть, цей рік для Фитькова трохи важкий, сумний: на днях провели в останню путь нашу вчительку-пенсіонерку, маму покійної поетеси Надії Попович Марію Михайлівну. Шкільний дзвінок востаннє пролунав для неї своєю піснею, коли проводжали її до храму, а живі квіти як пам`ять лягли на її могилу з рук школярів.
Та ласка Божа все одно з нами. Вона допомагає нам усім жити на цьому світі. Саме Бог поруч з нами кожної хвилини, і в біді, і в радості. Ще раз у цьому недавно переконалась.
Два місяці тому увечері поверталася з Івано-Франківська. Син після операції лежав у реанімації. Серце рвалося від болю: грошей мала лише на пів дороги, а на завтра ще треба на крапельниці. Де взяти? Ходила позичити на дорогу – не позичили. Водій згодився провести за половину ціни. Сіла в автобус і заплакала. Задзвонив телефон, це колега по роботі цікавилася здоров`ям сина. Розмовляли ми довго. Коли вже мала виходити, чоловік, який сидів поруч, дав щось мені в руку. Вийшла з автобуса, прийшла додому, а в руці – гроші. Великі гроші. На наступний день вистачило на крапельниці, на уколи і навіть на кефір, бо синові дозволили його пити. А тут, ще й пенсія «прийшла». Хіба це не Божа ласка допомогла мені?
Не знаю імені того чоловіка, але молюся за нього щодня та прошу для нього і родини здоров`я й щастя. А до вас, люди, звертаюся: моліться, вірте у Бога, тоді Божа ласка ніколи не облише Вас та Ваші родини.
Пишу ці рядки, не встаючи з лікарняного ліжка. Але мені і тут допомогла молитва і надія на Бога. Я виздоровлюю і скоро знову порину у роботу, та й не за горами чудові свята – Миколая, Різдво і Новий рік. Вірю, що зустрінемо всі їх у здоров`ї та в радості. А поки що дивлюся з лікарняної палати у вікно, де падає осінній листок, сміються промені сонця… І надіюся на краще.
Оксана ІВАСИК,
с. Фитьків.