Нелюдський інстинкт закладений у москальську душу. Недарма Іван Франко називав Росію «багно гнелеє». Михайло Булгаков про російський народ писав: «Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв». Якраз ці слова підтверджують трагічну долю мільйони українців.
У цьому трагічному коловороті доля члена Організації Українських Націоналістів Янцюк Євдокії Павлівни. Народилася далекого 1927 року в с. Молодків, тоді Солотвинського району Станіславської області. У сім’ї панував націоналістичний дух. І вона осягнула ці принципи любові до України. У 1943-му юною дівчиною зрозуміла, що її місце у лавах національно-визвольного руху. Вступила у члени ОУН. Наставники її – брати, освічені просвітяни Дмитро і Федір. У їх домівці – велика приватна бібліотека, з якої черпала знання. Закінчилася війна, але не закінчилась екзекуція над українським народом.
Як згадувала пані Євдокія: «У 1945 році у середлітті у село увірвалася зграя більшовиків. Із лайкою і нецензурщиною заходилися нишпорити по всіх закутинах нашої оселі, шукаючи бодай якусь зачіпку для влаштування терору в родині. Спільниками москалів були селяни-донощики, які спрямували окупантів до обійстя Янцюків. Обшук завершився палаючим багаттям українських книжок». Із сумом згадувала пані Євдокія про цей неоціненний скарб, який окупанти перетворили у попіл. Як вона написала: «Це була перша сімейна трагедія».
У члени ОУН приймала її станична Шибіста Євдокія Василівна, вчителька сільської школи, яка при складних умовах більшовицької окупації організовувала сільську молодь до боротьби за національну свободу. Старалися впливати на молодь, щоб вони вступали в ОУН. Національна ідея – основа її діяльності. У складні часи, які потребували цілковитої консолідації, підтримки підпільників, повстанців, забезпечення їх одягом та їжею, перенесення зброї.
Уночі провідники проводили сотню повстанців у потрібні терени. У цій надто важливій справі потрібно сміливих, патріотичних людей, щоб виконувати свої завдання добровільно, з любов’ю, відповідальністю і пошаною до своєї Держави.
Вона була зв’язковою, а пізніше у повстанській сотні розповсюджувала літературу. Насамкінець – станична і виконувала інформаційну місію. 13 березня 1946 року її арештували і під конвоєм доправили у Надвірнянський райвідділ НКВД. Тиждень перебувала у в’язниці. Більшовицький кат-слідчий Хамінкін день і ніч катував її. Зціпивши зуби, вона ні в чому не зізналася. Гордо трималася перед ворогом. Це її загартувало перед подальшими випробуваннями. Згодом її перевели у Солотвинську в’язницю. Там упродовж трьох місяців енкаведисти Панасенко, Кисельов, Пономаренко допитували, психологічно тиснули, щоб видобути бодай якусь інформацію. «Ці кати нікого не жаліли, але мені Бог дав силу і терпіння, я не зізналася і нікого не видала, лише молила Бога, щоб мене вислали», – писала Євдокія Янцюк.
23 червня 1946 року Станіславівський військовий трибунал засудив її на 10 років каторжних робіт за ст. 54/1«а»/11. Відправили у Кіровську область у В’ятлаг – у трудовий виправний табір. З нею каралися Параска Василівна Худецька з Молодкова, сестри Ірина і Галина Мартинюки з Надвірної. Працювали на лісоповалі – це надто тяжка каторжна праця.
Із Божою допомогою все витримала і вижила. 21 жовтня 1947-го вивезли із села три родини, у т. ч. і мою. Їм дали годину на збір. Із плачем та сумом залишали рідне село. Завантажили їх у товарні вагони, як худобу, і повезли в Омськ. В Омську їх загнали у відкриті вантажні машини і повезли на північ, 450 км від Омська. Лісовими дорогами етапували їх до міста Тара. Наполовину замерзлих людей поселили у холодну церкву, ціпеніли, змовкала українська мова, бо спадали сили. За дві доби навіки зупинилось серце 280-м українцям. У числі померлих – мама Янцюк Євдокії. Живими залишилося тільки 20. Тіла померлих ніхто не хоронив, їх викинули в Іртиш-ріку.
На початку 1949-го разом з іншими політв’язнями її відправили у концтабір строгого режиму «Актас» у Казахстан, де в’язні мали тільки номерні знаки, ніхто нікого за прізвищем не звав. Тяжкі роки каторжного життя не зламали її. Вона працювала на великому Білоглинянському цегельному заводі по 12-16 годин і тільки у нічну зміну. Тут перебувала до кінця свого терміну. У листопаді 1955 р. її звільнили. Поїхала в Омську область, де на той час проживали батьки і брат Дмитро. За 10 років каторги, влаштовані московською ордою, пройшла 8 пересилок, терпіла знущання, приниження, дикунські погляди і мову катів.
Батько помер у 1958-ому і похований на російській землі. Брат Дмитро із сім`єю у 1960-ому повернувся в Україну. Помер у 1996-ому розчарований, бо не побачив таку самостійну Україну, про яку мріяв і за яку опинився у Сибіру з родиною.
Євдокія Янцюк за енкаведистським приписом повинна була жити у сибірському місті Тара, довічно не повертаючись в Україну. Вона день і ніч мріяла повернутись на рідну землю. Там вийшла заміж і чоловік взяв її на поруки, а це дало їй можливість повернутися на Батьківщину.
«Вразило те, що мене не хотіли приписувати. Три місяці перебувала без житла і роботи». Тоді ж звернулася до Молодківського сільського голови Михайла Юрчила. Він вислухав і пішов на ризик, приписав її до рідної сестри. Допоміг «ворогові народу», за що міг утримати ув’язнення 3-5 років. Це – надзвичайно сміливий вчинок, який допоміг Євдокії Янцюк оселитися назавжди у рідному селі. Вона була йому вдячна.
Ярослав ЛАЗОРКО,
член Організації
Українських Націоналістів.