Дебальцеве: зрада чи перемога?

«Дебальцеве здавали, називаючи це перемогою…» – боєць 128-ї ОГПБ Борис Гошко

Минає 5 років боїв за Дебальцівський плацдарм – одне з найбільших зіткнень на Донбасі. У ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й важкої артилерії. Напередодні річниці Дебальцівської операції свідченнями про тогочасні події поділилися захисники з Надвірнянщини. Як і коли відходили військові з «нуля» під час перебігу однієї з наймаштабніших операцій російсько-української війни – читайте в інтерв’ю з бійцем 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади (ОГПБ) Борисом ГОШКОМ.

Борис Гошко народився у с. Лоєва Надвірнянського району Івано-Франківської области. У віці 22 років добровільно під час 3-ї хвилі мобілізації відправився у зону бойових дій на сході України у складі 128-ї ОГПБ. До кінця лютого 2015-го тримав оборону спершу на позиціях у Золотому Луганської области, Бахмуті (кол. Артемівськ), а потім на передовій лінії оборони м. Дебальцеве на Донеччині. Взвод 128-ї ОГПБ, в якому перебував Борис, одним з останніх відходив після захоплення міста Дебальцеве російськими військами. Борис Гошко наразі реалізувався як письменник. Видано дві його книги «Люди війни» і «Тил» про російсько-українську війну.

«З дитинства не люблю москалів. Батько змалку вчив мене не любити москаля!»

– Коли почалась війна – окупація Криму, ми разом із другом Русланом у березні 2014 року написали заяви у військкоматі як добровольці. Нам сказали «чекати дзвінка». Я не можу сказати, що це був прояв сильного патріотизму, та й навіть зараз не вважаю себе великим патріотом. Скоріш за все, це якесь внутрішнє почуття – сумління, мабуть. Взагалі я з дитинства не люблю москалів, батько змалку вчив мене не любити москаля. І водночас гору взяла банальна цікавість, от з юних літ мріяв побувати на війні. Навіть після служби в армії планував взяти участь у миротворчих військах. Замість Лівії поїхав на український Донбас.

30 липня 2014-го зателефонували з військкомату на мамин мобільний. Я повернувся з роботи, саме з нічної зміни, а мама вже занепокоєно тремтіла від страху. Заспокоїв її, поставив перед фактом, що їду на схід. Ніхто мене не відмовляв, бо в нашій родині це не прийнято. На ранок, нас мобілізованих (3 хвиля мобілізації), чекав великий комфортний автобус, щоб доправити до обласного військкомату. На мить подумав : «Ого… Як нас багато буде, автобус же великий…» Однак у підсумку нас їхало двоє: я і Василь Джигринюк із с. Саджавка нашого району. Після вже у складі 128-ї ОГПБ ми відправилися на полігон на навчання у м. Мукачеве Закарпатської области.

«Перша наша бойова позиція була у Золотому… На цвинтарі… Ми, по суті, самі її відкрили, до нас там не було нікого…»

– На полігоні спершу, як на курорті: їсти дають, спиш і щось вчишся. Виготовили картки для заробітної плати. Я навіть не знав, що в нас буде ще якась зарплата… Першу – отримав трохи більше 2 тисяч, а на передовій, як гранатометник, мав більше 5. В основному, пробули два тижні тактичних навчань для перебування на блокпостах 3-ї лінії. Проте, ми приїхали на «нуль»…

У нашому взводі не було жодного бойового офіцера, і тим паче ніхто з солдатів не мав військового досвіду. Перша наша бойова позиція розмістилася у Золотому… На цвинтарі… Ми, по суті, самі її відкрили, до нас там не було нікого. У цивільному житті спати на цвинтарі, то, звісно, ненормально, але нам там довелося більш, ніж нормально. Перше бойове хрещення під шквалом обстрілів пройшло саме на цвинтарі. Я пригадую звук від свисту 82-міліметрової міни і те, як прикривав голову лопатою, бо саме копав у той час. Без «броніка» і каски. Стало дуже страшно. Після обстрілу чомусь раділи, бо всі – живі і неушкоджені.

Оскільки місцина на цвинтарі виявилась не з кращих, ми все ж пересунулися далі у посадку. Нас, 33 бійці і два БМП, тримали оборону два тижні. Навіть після обстрілу змусити копати окопи було неможливо. Ми страшно лінивими були, хоч і адаптувалися доволі швидко. Я не можу пояснити цього. Пізніше на всю позицію з нами перебували ще танкісти і мінометники. Від ворога нас розділяли менше як 10 кілометрів. Командир наш виявився доволі компетентним у військовій справі, хоч і не бойовий, а от комбатом за іронією долі призначили комбата з військової частини, в якій я служив.

Цивільні люди у Золотому проживали за кілька сотень метрів від наших позицій. Вони розуміли, що ми приїхали їх захищати, але відкриття нами бойової позиції спричинило постійні обстріли з боку бойовиків і від цього страждали цивільні. Пригадую, як вперше пішов у поселення і побачив великий пам’ятник. Спершу обурився, бо з вигляду – це був пам’ятник Сталіну, але мені пояснили, що то шахтар і напис знизу свідчив про шахтаря. Взагалі під час проведення референдуму місцеві все-таки розділилися на тих, котрі підтримували бойовиків. Тому значна частина жителів на той час виїхала.

Варто віддати належне волонтерам. Вони привозили все і на всі позиції, навіть на «нуль».

«Дебальцеве як Нью-Йорк: чисте, гарне, розташоване квадратами і …світилось від обстрілів «градами»…»

– У Дебальцеве ми приїхали у жовтні. Я був вражений кількістю зброї, яка там знаходилися. У той момент наші «крили сепарів» стабільно і чомусь був цілком впевнений, що це місто у нас не відбити. Дебальцеве – дуже красиве місто, як Нью-Йорк: чисте, гарне, розташоване квадратами і …світилось від обстрілів «градами». Не можу зрозуміти, що пішло не так при обороні Дебальцеве… Військо й техніка, важка зброя – у місті мали все. Всі були налаштованими на перемогу. Думаю, нас таки десь «кинули».

Мій взвод тримав оборону на самому «нулю», перед нами розташовувалася «сепарська*» Санжарівка, позаду ще кілька ліній оборони, зокрема, артилерія. Якщо я скажу, що тільки на нашу позицію у день могло прилетіти більше 500 снарядів, то не збрешу. Ми вже так звикли до обстрілів, що й «градів» не боялися. Я не знаю, як бойовики у нас не влучали, жодна міна навіть у бліндаж не влучила. Зате, одного разу наші позиції обстріляв наш же військовий вертоліт із кулемета, та й артилерія, траплялося, «помилялася» і нам «прилітало»… Хоча на позиціях майорів український синьо-жовтий прапор.

Пригадую, як ми, бачачи у бінокль базу бойовиків, передавали артилерії чіткі координати, натомість вони у ціль не влучали. Траплялися різні моменти й часом настільки очевидні, щодо зрадників. Хто наш, а хто – ні, на війні стає очевидним одразу, але реальних доказів проти «зрадників» у лавах ЗСУ ми не мали. Та й не до того було… В армії і досі серед командування є такі собі «сноби», котрі вважають себе кращими за інших і хочуть прислужитись, міряючись зірками й орденами.

«У січні 2015 року Дебальцеве було найгарячішою точкою у світі і ми пишалася тим, що ми там знаходимося…»

– Перед Новим роком я поїхав на 10 днів відпустки додому. Важко довелось їхати, залишати всіх там. Вдома мене зустріли і навіть квіти дарували. Я поважаю тих, котрі не пішли на війну і кажуть відверто чому. Як зізнався мій знайомий : «Я дуже боюся, тому не йду». Але не йдуть не тільки через страх, а й тому, що не хочуть.

Повернувся на схід, заступив на позицію і ще сміявся: «ото обстріл завтра буде, бо ми повернулись з відпустки». Найгостріша фаза тривала більше місяця – з 15 січня до 18 лютого 2015-го й включала як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і танкові бої. Саме 25 січня 5 років тому одного дня на позиції ВОП «ВАЛЄРА» загинули 7 військовослужбовців. Вони тримали оборону на нашій лінії. По всьому «нулю» поранених виявилося багато. Серед загиблих і мій друг Анатолій Слонський. Йому пізніше я присвятив свою книгу…

Паралельно тривав переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого перемир’я. Із 15 лютого мало настати повне припинення вогню і ми цього чекали півночі, хоч ніхто не вірив у перемир’я, але все одно надіялись. Пробило північ і посипались обстріли. Дехто все ж жартував, а може, за московським часом, але ні, обстріли продовжувались. Свою «колотівку» (гранатомет) я не випускав із рук. Ми зрозуміли, що оборони не буде. Першим із міста відступив штаб командування, а 17 лютого нам передали неофіційну команду – наступного ж дня відступати. Як виявилося ті, котрі тримали оборону на лініях після нас, уже відступили. Ми зраділи, бо тримати позицію ставало чим раз тяжче, дров нема, води нема, сніг топили, щоб пити, все замерзає.

«В Артемівську веселилися, називаючи здачу міста Дебальцеве – перемогою»

– Зранку 18 лютого ми зібралися відступати до Бахмута (колишній Артемівськ), але нам сказали, що не відступаємо. Складність ситуації розуміли всі: прикрити нас – нікому, артилерія вже відступила. Ворожі позиції знаходилися на відстані 1350 метрів і нас обстрілювали з танків. У той час у Бахмуті нашому командиру 128-ї ОГПБ Шапталу тодішній президент вручав нагороду «Герой України» за успішну Дебальцівську операцію, а ми перебували на «нулю». Згідно з солдатською розвідкою на той час лінія фронту мала 6 кілометрів, десь 150 людей, 2 БМП і 1 танк залишалися на позиціях. Не виключно, що командування хотіло прислужитися перед президентом і про нас не сказали. У Бахмуті веселилися, називаючи здачу Дебальцеве – перемогою. Дебальцеве і прилеглі населені пункти згідно з тодішніми Мінськими перемовинами мали залишитися українськими, тому багато хто не очікував такого розвитку подій…

Вночі з 18 на 19 лютого до нас на позиції групами від 5 до 20 чоловік почали приходити наші військові з Дебальцевого, яке на той час уже взяли бойовики. На ранок таким чином до нас дісталися близько 60 осіб. Насправді їм дуже пощастило, адже довелося пройти через ворожі позиції, щоб дістатися нашої. Мабуть, бойовики так святкували взяття Дебальцеве, що частково втратили пильність, а нашим хлопцям це виявилося на руку. Крім того ми і не знали, хто до нас наближається, цілком могли подумати, що не наші і застосувати вогонь, але якось вчасно перегукнулися. Після вже чекали приходу інших груп військових. З нашої позиції світили ліхтарем, як знак, де знаходимося, бо вийшли по рації на зв’язок з нашими групами військових.

19 лютого до нас приїхав один з офіцерів командування і сказав відступати, при чому зауважив, що він нам цього не говорив. Ми покинули позиції і відступили у село Луганське. Не можу сказати, що ми були останніми на виході з оборони Дебальцеве. Можливо, був ще хтось, ми цього не знали. Та й про нас теж, по суті, забули.

«По ту сторону воювали кадрові російські військові… »

– Одного разу вночі до нас на позиції випадково під’їхала колона бойовиків, яка складалася з двох «УРАЛів» та «мотолиги*». Вони підвозили боєприпаси своїм. Спочатку ми подумали, що це наші хлопці. Замполіт роти присвітив на них ліхтарем і запитав, хто такі та який підрозділ. А вони відповіли російською мовою: «А Санжаровка здєсь?»… Серед нас на декілька хвилин запанувала тиша: Санжарівку окупували сепари…

Ми відкрили вогонь. Стріляли у темряву на звук, але все-таки знищили їх. Якимось чином через мінне поле сепарська «мотолига» зуміла втекти.

У полон живим потрапив один 25-річний місцевий бойовик, звали його Вася. Він розповів про інших знищених бойовиків, серед яких і російський розвідник. На жаль, при ньому не виявилося документів. Із полоненим ми повелися по-людяному, нагодували і не прив’язували, бо й так тремтів від страху. Через кілька годин його забрали у штаб.

«Я проти жінок на передовій…»

– У нашій бригаді перебувало мало жінок-військових, я їх рідко бачив. Пам’ятаю, якось у штабі побачив одну жінку з таким екіпіруванням: ножі у берцях, пістолети. Досі, не розумію для чого то все.

Назвіть мене сексистом, але я проти жінок на війні, точніше, на передовій. У ЗСУ є багато посад, які можуть обіймати жінки, тільки не на фронті. Не уявляю, якби з нами у взводі служила дівчина. Траплялося, що місяцями не милися, а якби поруч дівчина з нами була б?.. Та й під час обстрілу, думалось би, щоб її, а не себе, десь сховати, вберегти. У чоловікові прокидається інстинкт захисника і все-таки ми дещо різні, від природи не втечеш.

«Одним з найгірших випробувань для мене став місяць на полігоні після виходу з Дебальцевого… Від пережитого на війні хлопці втрачали розум на очах…»

– Після виходу з Дебальцевого нас відправили на полігон. Було багато військових з інших підрозділів. Той місяць виявився для мене найгіршим. Від пережитого на війні хлопці втрачали розум на очах. Траплялося, ще вчора ти сидів із побратимом, розмовляв, усе ніби добре, а наступного дня – зовсім по-іншому. Кожен переживав війну по-своєму. Приїжджали волонтери, але мало хто з ними хотів спілкуватись. Із нами не працювали психологи, тому посттравматичний синдром, чи як це називають, ставав справою кожного особисто. Хтось справлявся, а хтось ні.

«Чомусь мені здається, що це – найкращий рік у моєму житті – рік на війні…»

– Я не шкодую у жодному разі, що був на війні. Чомусь мені здається, що це – найкращий рік у моєму житті – рік на війні… Багато друзів, знайомих … Війна має різні причини, на релігійному підґрунті чи територія. Причини російсько-української війни я не знаю, можливо, їм потрібна наша територія.

Вірю в українську перемогу і всім українцям бажаю просвітлення розуму!

***

Дехто називає виведення підрозділів «однією з найуспішніших операцій української армії», а самі військові, яким довелось прориватися з міста, описуючи ті події, нерідко вживають словосполучення «Дебальцевський котел». За офіційними даними, тільки у період з 15 січня по 18 лютого 2015 року в боях у районі Дебальцевого загинули 110 бійців, 270 отримали поранення, 18 зниклих безвісти, 7 потрапили у полон. Для когось бої за Дебальцеве – це зрада, для когось – перемога. Однак, до сьогодні місто Дебальцеве є частиною так званої ДНР, а хочеться, щоб стало українським «Нью-Йорком», гарним, чистим і світилося від сотні вуличних ліхтарів…

Спілкувалася

Вікторія ТОРЕС,

член НСЖУ.

Слова для довідок:

*Мотолига-БТЛБи – легкі броньовані багатоцільові тягачі.

*Сепар, від слова сепаратизм – це політика і практика відокремлення, відділення частини території держави з метою створення суверенної держави, спрямоване на дезінтеграцію країни, переходу до складу іншої держави чи набуття статусу дуже широкої автономії. Загальне визначення сепаратизму є те, що це пропаганда стану культурного, етнічного, племінного, релігійного, расового, національного або гендерного відділення від ширшої групи.