- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Григорій Вацеба – нескорений провідник когорти залізних

Posted By Модератор On 31.01.2020 @ 12:32 In краяни-повстанці | No Comments

У послужному списку десятків тисяч національно свідомих українців – борців за волю України 1940-1950 років – достойне місце займає Григорій Вацеба (псевда «Сулима», «Бродич», «Варнак», «Орел», «Магура», «303», «5-47»). (Архів УСБУ. ІФО Ф. 4 Справа 32603. Том 11. Аркуш 427).

Григорій-Вацеба_1 [1]

Народився він 23 січня 1917 року у селі Радча Станиславівського повіту (тепер Тисменицький район Івано-Франківської області) у родині Василя та Ганни Вацеби, які були заможними за мірками того часу. Малого Гриця називали у селі Гриня, крім нього були ще брати Василь (загинув у рядах Легіону Українських Січових Стрільців), Микола, Панько і сестра Параска. Дитинство його минуло у рідному селі. Уже з малих років, коли між собою розмовляли старші, особливо що стосувалося героїчного минулого нашого народу, його боротьби з окупантами за волю і незалежність, ці розповіді не залишали байдужим хлопця. З того часу у дитячому серці зайнялася іскра любові до рідного народу, зародилась ненависть до його ворогів.

У 1924-му Гринь навчався у Радчанській 4-класній школі. Після її закінчення батьки віддали його до Станіславської української гімназії, оскільки вчився добре і мав потяг до знань. У 1932-му померла мати, через рік – батько. Юнак залишився круглим сиротою. Сам вів домашню господарку під опікою старшого брата Панька. Але юнака більше цікавило громадське життя, ніж господарка. Одночасно займався самоосвітою, брав активну участь у товаристві «Сокіл». У 1937-му Григорій Вацеба став членом сільського осередку ОУН у Радчі, а через рік очолив його. Під його керівництвом оунівці проводили роз`яснювальну роботу серед жителів, здійснювали антипольські акції: розповсюджували газету «Сурма», знімали вивіски, написані польською мовою, у дні національних свят вивішували синьо-жовті прапори. Восени 1937-го польський уряд призивав на службу в армію юнаків 20-річного віку. Разом з іншими юнаками призивався того року на комісію і Григорій Вацеба. Тоді існував такий звичай, що рекрути у неділю чи свято збиралися разом і співали пісень, зокрема рекрутських, вдень, ходячи по селі. Григорій запропонував співати своїм ровесникам патріотичні пісні. Рекрути на весь голос заспівали «Не пора, не пора…». Хтось із жителів доніс у поліцію. Всіх радчанських рекрутів заарештували. Хлопці просиділи під вартою 2-3 дні і всіх відпустили додому, крім Григорія Вацеби. Польські власті вважали його організатором акції і засудили на 6 місяців. З того часу Гринь зробив остаточний вибір у житті: вирішив присвятити своє життя ідеї боротьби за самостійну Україну.

Наприкінці 1930-х років неспокійно було у світі і в Європі. «Червонозоряна» Москва і «коричневий» Берлін заново ділили уже поділений світ. Так званий таємний пакт Ріббентропа-Молотова юридично оформив сфери впливу в Європі. Втілюючи у життя цей план, частини Червоної армії у вересні 1939-го почали так званий «визвольний похід по звільненню від польських окупантів Західної України і Західної Білорусії».

Колишній повстанець Антон Вацеба із боївки охорони «Сулими» розповідав секретар-друкарці надрайонного провідника «Променя» Бойчук Павліні «Орелі», коли вони відбували покарання на Воркуті, такий цікавий факт. Григорій Вацеба організував просвітян села Радче на зустріч із військовими. Хлопці перебували у вишиванках. Дівчата на вишитих рушниках несли портрет Шевченка та синьо-жовті прапори – так вони зустрічали визволителів. Неподалік обласного центру під`їхали червоноармійці на конях, напевно, розвідка, і поскакали далі. Один повернувся назад і сказав: «Люди, тікайте, ви не тих зустрічаєте». З приходом нової влади почалися репресії проти національно-свідомих українців, у першу чергу проти членів ОУН. Григорій Вацеба, щоб уникнути арешту, разом з Михайлом Остап`яком у вересні 1939-го нелегально переправився за кордон на територію Польщі, яку окупували німці. У 1940-му Григорій працював районним провідником ОУН Ярославського району Перемишлянського повіту, учасник Другого великого Збору ОУН у квітні 1941 р. у Кракові, який прийняв Постанову творити і розбудовувати власні військові сили, які мають бути готові до розгортання бойових дій.

Бабинчук-Марія-до-матеріалу [2]

  • У 1942-му Григорій повернувся у рідне село Радчу, де пробув вдома всього декілька днів, оскільки його розшукували уже гестапівці. Його попередив брат Панько, який працював сільським старостою, через брата Михайла, котрий випадково опинився в управі. З того часу Григорій перейшов на нелегальне становище. З початку 1943-го Григорій Вацеба «Сулима» – провідник Станіславівського повітового проводу ОУН, а пізніше, після реорганізації – Станіславівського надрайонного. Відважний провідник, добре володіючи німецькою мовою, не раз переодягався у форму німецького офіцера-гестапівця. У 1943-му у Станіславській лікарні (тепер лікарня на вул. Г. Мазепи) перебував під вартою повітовий господарчий «Гайворон» із села Ляхівці (тепер с. Підгір`я Богородчанського району). Під проводом «Сулими» провели сміливу операцію зі звільнення цього підпільника. Будучи у формі офіцера-есесівця, разом із переодягненими повстанцями «Сулима» наказав німецьким вартовим доставити пораненого на підводу, що стояла на вулиці. Після цього підпільники поїхали у напрямі с. Лисця. Коли німці зрозуміли, що їх обдурили, підняли тривогу, але пошуки відважних партизанів не дали бажаного результату.

Навесні-влітку 1944-го частини Червоної армії вступили на територію нашої області, де діяли значні частини повстанських відділів. Постали нові завдання у нових умовах боротьби з новими окупантами. Довелось діяти стосовно обстановки, яка постійно змінювалася, приймати відповідальні рішення.

«Сулима» користувався великим авторитетом з часу очолювання ним Станіславівського проводу. Як згадував колишній повстанець із боївки провідника Василь Долішній (псевда «Василько» і «Яструб») у розмові з донькою провідника Ганусею Марійчин, жителі сіл часто приходили до її батька за різними порадами, шукаючи захисту, і він нікому та ні в чому не відмовляв. Як неповнолітній Василь Долішній засуджений за участь у повстанському русі. Житель Надвірної Микола Барчук-«Дуб», колишній вояк сотні «Вихора», з любовю згадує як, перебуваючи у концтаборі, Василь допоміг йому вижити, коли він хворів, бо працював на кухні і приносив йому їжу та необхідні ліки. В. Долішний у 1972-му, працюючи головним інженером Надвірнянського управління газового господарства, фактично врятував Миколу Барчука та Миколу Сіщука від арешту. Усю вину він взяв на себе за т. зв. «націоналістичну діяльність», зокрема, що стосувалися брошури І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Загалом Долішний за свою любов до України відсидів у радянських тюрмах 26 років. Був одним із засновників і головою Української Республіканської партії, головою партії – Левко Лук’яненко, головою ревізійної комісії. (М. Сіщук «Неначе писанка село Зелеена». Дрогобич 2014. стор 333).

  • 13 листопада того ж року у селі Тязів провідник Станіславівського надрайонного проводу «Сулима» провів конференцію, на якій розповів присутнім про зміни у структурі і діяльності ОУН. Підрайонні проводи як такі ліквідували. Замість них створили кущі, які мали від 15 до 35 повстанців. Для керівного складу змінювали псевда. При кущах організовували жандармерію у числі рою, яка охороняла від зовнішньої і внутрішньої небезпеки. У травні 1945-го цю функцію передали СБ. Надрайонний провідник постійно перебував у русі, оскільки цього вимагали обставини, які склалися. Радянські каральні органи почали наводнювати у повстанські відділи своїх агентів, які взялися за свою юдину роботу зі знищення і компрометації повстанського руху. Тому повстанським керівникам разом із побратимами доводилося постійно перебувати у русі, змінюючи один за одним терени.

Як довідуємося із доповіді агента «Сокола» від 17 липня 1945 р. на ім`я начальника першого відділу УНКДБ по Станіславській області майора Макарова, зокрема, у с. Гринівці в лютому 1945-го перебували повстанські керівники, у т. ч. «Всеволод» – окружний провідник ОУН Станіславівщини, «Сулима» – провідник ОУН Станіславського надрайонного проводу, «Яр» – керівник Станіславської окружної СБ, «Петров» – слідчий окружної СБ і керівник агентурної роботи в окрузі; слідчі окружної СБ «Нижчий», «Шах» та «Клинець». Пізніше повстанські керівники відійшли на Росільну. (Том 85. Фонд 13. Справа 372. Стор. 350-359).

У червні 1945-го «Сулима» очолив Тлумацький надрайонний провід. Перебував на цій посаді до серпня 1948 року. Коли у липня 1948-го загинув Надвірнянський надрайонний провідник «Богдан-Діброва», то керівництво Карпатського крайового проводу доручило Вацебі під псевдом «Варнак» очолити цей провід до серпня 1950 року. Це період, коли сотні УПА як такі перестали існувати, а боротьбу вели на рівні боївок СБ. Тут «Варнаку» вдалося багато зробити, щоб зберегти боєздатність поріділих боївок. Внаслідок його діяльності зменшилася кількість зрад і доносів. Часто жителі гірських сіл та присілків звертались до провідника, щоб захистив їх від місцевих посіпак та псевдобоївок, серед яких виявилися зрадники і запроданці, й завжди «Варнак» допомагав їм, за що заслужив авторитет і повагу. Про все це багато розповідали місцеві жителі дочці «Сулими»-«Варнака» – Ганні. Адже за 4 роки нерівної боротьби чимало повстанців полягло від рук червоних окупантів. Ворог докладав усіх зусиль, щоб знищити рештки партизанів, на кожному кроці на них чекала смертельна небезпека, доводилось переживати втрату вірних друзів, постійні облави, переслідування. Особливо боляче переживали підступи і зраду тих, котрі ще донедавна в одному ряду боролися проти окупантів.

  • Восени 1948-го повстанці «Довбуш», «Голуб», «Горліс», «Орест», «Явір», «Богдан», «Тихий» напали на продовольчий магазин у с. Бистриця (Рафайлів), де запаслися продуктами й одягом. Наприклад, «Довбушу» «Сулима» вділив 25 кілограмів цукру та декілька пар білизни, а решту забрав для своїх повстанців, які мали зимувати з ним у районі полонини Плоска. (Архів СБУ ІФО. Справа 32603. Стор 145-146).

Отаборившись на зиму далеко у горах, «Варнак»-«Сулима» за зимовий період 1948-1949 років вів щоденник, який пізніше вилучено і зберігся у тайниках КДБ у Києві. Запис вівся з 1 грудня 1948-го по 2 квітня 1949-го років. Зимували повстанці далеко у горах у хаті-лісничівці, яку вони перенесли на власних плечах на відстані 3-х кілометрів вглиб лісу на нове місце. У щоденнику описано партизанські будні суворої зими. Щодня нескорені борці за вільну Україну зранку займалися фізичними вправами, слухали лекції на суспільно-політичні та історичні теми, які проводив для своїх побратимів «Варнак», а також слухали передачі по радіоприймачу, що працював на батареях, детально вивчали історію України. Часто доводилося спускатися з гір у села за харчами. Вони з нетерпінням чекали весни, аби далі продовжити боротьбу з червоними окупантами. Зі слів «Варнака», період цієї зимівлі був найщасливішим у його повстанському житті.

На цій полонині взимку 1948-1949-х зимували 7 повстанців у лісничівці. Серед них «Тугар» (Костик Антон), «Деркач», «Орест», «0-30» (Онуфрій Онуфрак), «Явір» (Михайло Палагняк), «Горліс» (Іван Онуфрак), «Дорошенко» (Петро Білусяк), «Варнак» (Григорій Вацеба), «Ксеня» (Марійка Бабінчук).

  • У підпіллі залишилися найвідданіші українській ідеї революціонери. Через територію Надвірнянського надрайонного проводу проходили пункти зв`язку: Карпатського крайового проводу у районі гір Хом`яка, Сивулі, Станимира; Північний зв`язок (Станіславська округа) – полонина Станимир; Східний – Коломийська округа; Західний – з Калуською округою на полонині Щавна, на полонині Плоска – зв`язок із зв`язківцями з крайовим пропагандистом «Гомоном»; Північний – зв`язківці «Зуб» та «Остап»; Західний – «Харитон» і «Карий»; полонина «Плоска – «Горліс», «Мартин». Часто приходили й забирали пошту у надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини «Варнака». (Дмитро Проданик «Шлях боротьби Василя Сенчака «Ворона»». Львів 2011. Стор 81-82).

По різному склалися долі тих, котрі зимували із «Варнаком».

Костик Антон народився 1921 р. у смт. Делятин Надвірнянського району, вояк УПА, чотовий сотні куреня «Смертоносці», ТВ 22 «Чорний ліс» 1944-1947 рр., референт пропаганди Надвірнянського районного проводу 1948-1949 рр., провідник цього проводу. Загинув разом із Костиком Йосипом «Дзюнь» (референт пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу) у сутичці з опергрупою Надвірнянського райвідділу УМДБ 14 грудня 1949 року у районі гори Довбушанка. (Архів УСБ ІФО. Фонд 4. Справа № 32603. Том 11. Аркуш 442).

Онуфрій Онуфрак народився 1927 р. у селі Зелена, член ОУН, керівник кущової ОУН, охоронець Надвірнянського надрайонного проводу ОУН 1948 р. та крайового референта пропаганди КК «Гомона» 1949-06.1951 р., провідник Солотвинського районного проводу 06.1951-02.1952 рр. Загинув у бункері Чорна печера у бою з опергрупою 2-Н УМДБ в урочищі Хубена (ГДА СБУ. Фонд 13. Справа № 372. Том 56, Аркуш 276).

Михайло Палагняк народився 1923 р. у с. Залуква Галицького району, вояк сотні «Іскри», охоронець Надвірнянського надрайонного проводу ОУН, районний референт пропаганди ОУН Яремчанщини 1950-1951 рр., захоплений у полон АБГ УМДБ 15 вересня 1951 р. на пункті зв`язку, погодився на співпрацю з ворогом. Подальша доля невідома. (Дмитро Проданик. Там же. Стор 59).

Іван Онуфрак народився 1923 р. у с. Зелена Надвірнянського району, в УПА із 1944-го, вояк сотні «Гуцули» куреня «Бескид» 22 ТВ «Чорний ліс» 1944-1946 рр., охоронець Надвірнянського провідника «Мороза» 1947-1948 рр., охоронець крайового провідника «Гомона» та його зв`язківець у 1950-1952 рр. Захоплений опергрупою УМДБ Станіславської області у травні 1955-го у полон у результаті зради. Дожив до Дня проголошення незалежності України, за яку боровся протягом 11 років. Помер у 2002 році.(Дмитро Проданик. Там же. Стор 81.; М. Сіщук «Неначе писанка село Зелена». Дрогобич 2014. Стор. 331).

Петро Білусяк народився у 1922 р. у с. Манява Богородчанського району, стрілець сотні «Вихора», охоронець кущового рівня та надрайонного проводу ОУН Надвірнянщини у 1948-1951 рр., 14 серпня 1951 р. захоплений у полон АБГ УМДБ. 16 вересня втік і повернувся у підпілля. Загинув у сутичці з опергрупою УМДБ 25 січня 1952 року разом із Петром Романівим «Гриць» (1931 року народження, с. Саджавка Ланчинського району) біля села Поляниця Яремчанського району. (М. Андрусяк «Останні з когорти залізних». Коломия 2012. Стор 312.). Ці повстанці залишені Варнаком, що допомагали опікуватися дитиною провідника. У листопаді 1992 р. з допомогою небайдужих людей Гануся Марійчин на місці загибелі повстанців поставила хрест. У цих заходах взяли участь учні Яблуницької Зош І-ІІІ ст. і колектив учителів на чолі з директором Марією Молдавчук. (І. Кметюк. З гір карпат несеться гомін волі». Стор 180)

Марія Бабинчук (на фото) народилася у 1924 р. у с. Лисець Богородчанського району, медсестра УПА, секретар-друкарка надрайонного провідника «Варнака». 7 липня 1950-го у лісі біля полонини Плоска Григорій Вацеба і Марійка Бабінчук одружилися. 28 серпня того ж року у них народилася дочка Мотря-Гануся. Оскільки Григорія («Орла», «Магура») призначили організаційним референтом Калуського окружного проводу ОУН, це примусило їх віддати дитину під опіку чужим людям у село Яблуниця Яремчанського району. Опікункою Ганусі Щербатюк стала жителька цього села Гафія Манівчук, яку вона називала своє матір`ю. Тільки у 16 років Гануся довідалася всю правду про себе і своїх батьків. Тоді вона ознайомилася із прощальними листами батька і матері від 25 вересня 1950 року, які вони залишили для дочки, коли прийшли відвідати її востаннє, бо переходили на терен Калущини. Їх дочка зберігає і до сьогодні як священні реліквії.

1 липня 1951-го «Орел», його дружина Ксеня та три охоронці «Дуб», «Тарас» і «Голуб», перебуваючи на хуторі Ловаги Перегінського району, загинули у нерівному бою.

Ось суворі і страшні рядки емгебістського донесення мовою оригіналу про це: «По данным агентуры Перегинским райотделом МГБ 1 июля 1951 года проводилась чекистско-войсковая операция силами 5 СР 215 СП ВВ МТБ в количестве 25 человек солдат, 7 оперативных работников под руководством заместителя начальника РО МГБ капитана СЕНЬКИНА и командира роты старшего лейтенанта КРИВЦОВА.

“В результате этой операции в 15.00 указанного числа на чердаке нежилого дома хутора Ловаги Небыловского сельсовета Перегинского района были обнаружены и при вооруженном сопротивлении убиты пять бандитов, трупы которых опознаются.

У убитых бандитов изьято: два автомата, две винтовки, пять пистолетов, 250 штук боепатронов и разные оуновские документы. (ГДА СБУ. Ф. 2. Справа. №1764. Арк. 137).

Среди убитых опознан заместитель руководителя Калушского окружного «провода» ОУН – ВАЦЕБА Григорий Васильевич, 1916 года рождения, уроженец села Радче Лисецкого района Станиславской области, из семьи кулаков, на нелегальном положении с 1942 года, по кличке «СУЛИМА», он же «ВЕРГУН» и «ВАРНАК». До 1947 года «СУЛИМА» являлся одним из главарей Станиславского ПОВИТОВОГО «провода» ОУН, а затем возглавлял Тлумачский надрайонный «провод» ОУН.

В 1948 году после ликвидации руководителя Надворнянского надрайонного «провода» ОУН «ДОКТОРА», он же «ДИБРОВА», «СУЛИМА» подпольем был назначен руководителем этого «провода».

В 1950 году, как один из наиболее видных оуновских главарей, «Сулима» подпольем ОУН был назначен заместителем руководителя Калушского окружного «провода».

Кроме того, среди убитых опознала жена «Сулимы» – МАЦИШИНА Мария* Владимировна, 1928 года рождения, уроженка гор. Самбор Дрогобычской области, нелегалка с 1945 года по кличке «ОКСАНА», которая в Калушском окружном «проводе» ОУН являлась машинисткой. Трупы остальных трех убитых бандитов опознаются». (ГДА СБУ. Ф. 2. Справа № 1764. Арк. 143).

(*Мабуть, влітку 1948-го Марію перевели на роботу машиністки у технічній ланці окружного осередку пропаганди Дрогобиччини, який був під керівництвом «Владана». А коли влітку 1950-го «Владан» перейшов на Калущину перебирати функцію окружного провідника ОУН, то взяв її із собою як друкарку.

Марія загинула 1 липня 1951 року за невідомих обставин у Перегінських лісах. У жовтні 1951 р. Українська Головна Визвольна Рада посмертно відзначила її Срібним Хрестом Заслуги УПА за особливо активну діяльність у збройному підпіллі ОУН).

Завдяки небайдужості і патріотизму Василя Кочержука, жителя с. Хотіні Калуської міської ради вдалося встановити ім`я повстанців «Голуба» – Михайло Мельник, село Рівня Рожнятівського району, «Дуб» – Ярослав Белейович, хутір Ловаги.

Хрест-на-місці-загибелі-Гри [3]

Розвивається славний рід Вацеби Марії у сьогоденні. Саме Гануся зі своїми дітьми гідно продовжує справу, за яку віддали своє життя батько й мати в утвердженні національної свідомості: у Помаранчевій революції на Майдані у Києві, Революції Гідності, допомога її учасникам, волонтерська допомога на схід України нашим бійцям, відкриття пам’ятників Борцям за волю України. Сім`я щороку у липневі дні у церкві Різдва Івана Хрестителя с. Ловаги молиться за упокій душ героїв повстанської доби. Їхніми стараннями на місці останнього бою групи «Сулими» встановлено Пам’ятний хрест, де щорічно відправляють панахиду. Старша Марійка з чоловіком Богданом заснували своє підприємство з обслуговування туристів, підприємцями є й сини Андрій (депутат обласної ради) і Тарас (учасник російсько-української війни).

Подвиг героїв житиме у віках. Безсмертна слава повстанців «Сулими» і десятки тисяч патріотів назавжди залишаться у пам`яті вдячних нащадків.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської

районної організації Всеукраїнського

товариства «Меморіал»

ім. В. Стуса.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2020/01/hryhorij-vatseba-neskorenyj-providnyk-kohorty-zaliznyh/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2020/01/Григорій-Вацеба_1.jpg

[2] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2020/01/Бабинчук-Марія-до-матеріалу.jpg

[3] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2020/01/Хрест-на-місці-загибелі-Гри.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.