Газета по-надвірнянськи
 

Смертельний тан Різдва 1945-го

11 січня 2020, 13:17 | Рубрика: краяни-повстанці Версія для друку Версія для друку 43 переглядів

Якраз на одне із найбільш шанованих християнських свят – Різдво Христове, 7 січня 1945 року, у селі Верхній Майдан тодішнього Ланчинського району у кривавій круговерті сотня УПА «Чайки» прийняла свій героїчний бій, захищаючи отчий край від знахабнілих московських опричників. Десятки молодих хлопців своєю кров`ю скропили рідну землю і навіки відійшли у Вічність.

Сотня «Чайки», основу якої складали вояки із Надвірнянського, Ланчинського, Яремчанського та Солотвинського районів, входила до куреня «Сивуля». Командир «Сивулі» – «Іскра» Ігор Дячишин восени 1944-го сформував цей курінь 22 ТВ «Чорний Ліс». (ГДА СБУ Ф 13. Справа 376. Том 62, аркуш 127). Він за бойові заслуги підвищений ГВШ УПА до хорунжого з датою старшинства від 15 квітня 1945 р., відзначений КВШ УПА Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги з дня 14 січня 1945 року. (ГДА СБУ Ф 13. Справа 376. Том 62. Аркуш 202). Наказом ГВШ УПА ч 3/45 від 10 жовтня 1945-го підвищений до звання поручника з дня 31 серпня 1945 р. (ГДА СБУ Ф 13. Справа 376. Том 62. Аркуш 144). Наказом ГВШ УПА ч. 1/46 від 15 лютого 1946-го підвищений до звання сотника з дня 22 січня 1946 р. (Літопис УПА. Нова серія. Том 10. Київ-Торонто. 2007 р. Стор. 274). Відзначений Срібним Хрестом Бойової Заслуги Другої Кляси за хоробрість та вміле командування куренем у боях. Загинув 8 жовтня 1946 року на хуторі Бойки села Манява Богородчанського району. (Стежками Української Повстанської Армії. Упорядники Р. Гандзюк, Г. Мельник, В. Федорак, З. Федунків. Івано-Франківськ. 2007. Стор. 79). Разом із сотнею «Чайки» у курінь «Іскри» входили сотні «Бобика» та «Дуденка». Сотня «Чайки» мала три чети: «Міська» (Михайло Уштан, с. Кейданч Коломийського району), «Зелений» (колишній командир Угорської армії) і «Крук» (Іван Федорак, с. Пнів). (І. Кметюк. Зродились ми великої години. Надвірна. 2012. Стор 103).

  • Восени-взимку 1944 року стрільці цієї сотні дислокувалися у районі Білих Ослав і Чорних Ослав, Чорного Потоку, Березовів, де вели запеклі бої з червонопогонниками. Наприкінці 1944-го енкаведисти замкнули кільце навколо повстанської столиці – гуцульського Космача зі сторони Косова, Жаб`є, Микуличина, Яблунова, Коломиї. У непростій ситуації, яка склалася, а до цього ще додалася нестача продовольства, командування УПА в особі командира 4-ї ВО «Говерля» «Грома» дала наказ сотням розосередитися і вирушати рейдами на інші терени. Сотня «Чайки» пішла рейдом у села Красна і Верхній Майдан Ланчинського району. Як згадував уже тепер покійний вояк сотні Олексій Янко («Білас») із села Добротів Ланчинського району, на початку січня 1945-го сотня попрямувала до с. Красна. Оскільки Олексій добре знав місцевість, то мав завдання провести бойових побратимів із двох чет. Чета «Крука» пішла рейдом на Білозорину, Пасічну. 6 січня 1945-го сотня прийшла у Красну, де відсвяткувала Свят-Вечір. 7 січня, на Різдво, перейшла у село Верхній Майдан, де продовжили святкування, виставивши стійкових. Якраз тоді районами нашої області рейдували спецгрупи енкаведистів, маючи на меті виявляти повстанців. Одна із таких груп із майже 200 чоловік на шести автомашинах під командуванням старшого лейтенанта Тришкіна попрямувала із Середнього Майдану до Верхнього Майдану.

Нові архівні матеріали дають можливість відтворити героїзм і незламність українських повстанців. Автомашини чекісти залишили під лісом, а самі пішли «розстрільною» на село. Вони були одягнуті у цивільне, що дало підставу сотенному думати, що то наші хлопці, і віддано наказ – не стріляти. Чекісти підійшли дуже близько і відкрили кинжальний (раптовий) вогонь. Бій почався у 3-й год. дня і тривав до 5-ї год. З обох сторін – великі втрати… З нашої сторони упало 30 стрільців, 10 ранених, 8 зловили живими. Спалили чекісти 3 хати, 3 стодоли, заарештували 4 цивільних людей. Так доповідав розвідник «Чорній» у своєму інформаційному звіті за період 1 січня по 10 січня 1945 р. (Надвірнянський надрайон. Літопис УПА. Нова серія. Том 22. Київ – Торонто. 2013 р. Стор. 810), відділ «Буруна» (прізвище якого невстановлене, народився 1920 р. у с. Старуні Богородчанського району. Загинув 2 січня 1946 р. біля села Зелена Надвірнянського району у бою з військовими НКВС. Член ОУН. Технічний референт СБ Надвірнянського повітового, після реорганізації – надрайонного проводу ОУН (1944-1945 рр.) (ГДА СБУ. Ф. 13. Справа 376. Том 82. Аркуш 51).

В іншому інформаційному донесенні з терену Станиславівської округи ОУН за період від 1грудня 1944 до 14 січня 1945 років, від 16 січня 1946 р. дізнаємося, що 7 січня 1945 року більшовики наскочили на Середній Майдан, де повстанці Самооборонного кущового відділу (СКВ) під керівництвом Брунька Іллі «Ореста» (родом із Ланчина) святкували Різдво. Забили більшовики майже 20 повстанців, 6 захопили живими, одному вдалося втекти. Спалили 2 хати. Із Майдану Середнього перейшли на Майдан Горішній і зненацька напали на сотню «Чайки», яка перебувала там на постою. У рукопашному бою впало багато людей по одній і другій стороні, спалено 7 хат. У бою загинув смертю героя сотенний «Чайка» (Надвірнянський надрайон. Літопис УПА. Нова серія. Том 22. Київ – Торонто. 2013 р. Стор. 51).

Краєзнавець Ярослав Свідрак (Історичний нарис села Верхній Майдан. Івано-Франківськ. 2008 рік) стверджував, що 7 січня 1945 року у селі Горішній Майдан у нерівнім бою загинуло 75 молодих українських хлопців, яких поховано у чотирьох могилах край дороги на старому цвинтарі… На свято Збора, 8 січня того ж року, жителі села Свідрук Михайло Васильович, Свідрук Юрій Дмитрович, Глинчак Василь Федорович, Ковалюк Василь, Ментинський Михайло, Ковалюк Дмитро Онуфрійович убитих вояків трьома фірами перевезли з лісу до цвинтаря і похоронили. (Іван Гриджук. Життя за волю віддали. «Народна Воля» 13.02.2015 р.).

Той же Олексій Янко зазначав, що у Горішньому Майдані на цвинтарі у спільній могилі поховано 48 хлопців сотні «Чайки», загинув також чотовий «Місько», другий чотовий «Зелений» поранений… (Надвірнянщина. Хресна дорога народного болю. Упорядник О. Зварчук. Івано-Франківськ. 2008, стор. 137). Інший учасник бою Іван Гнатюк «Дунай» із Красної, тепер уже покійний, згадував: «Мене підвели до убитого, який виявився сотенним «Чайкою». Енкаведист зняв з нього бінокль, хромові чоботи і плащ-накидку. Тришкін випустив чергу з автомата по ньому. Ті, котрі проривалися до лісу з боєм, загинули. Ті, котрі перечекали у селі, уночі попрямували додому». (І. Кметюк. Із гір Карпат несеться гомін волі. Надвірна. 2018. Стор. 254).

Події, пов`язані з героїчною боротьбою сотні «Чайки» на Різдво, доповнює Петро Мельник «Хмара», командир 21-ї ТВ «Гуцульщина» 1946-1949 роки. Він вказує, що 7 січня 1945-го у с. Середній Майдан кущова боївка під командуванням «Ореста» Брунька Іллі святкувала Різдво. У результаті зради і легковажності, оскільки виставили лише одного стійкового, загинули понад 20 бойовиків, лише одному вдалося вибратися живим. Опісля ця опергрупа вирушила на село Верхній Майдан. (П. Мельник. В огні повстання. УПА на відтинку Чорного Лісу. 1943-1945 рр. Упорядники С. Лесів, Я. Коретчук. Калуш. 2014. Стор. 99).

До цього часу залишається невідомим справжнє ім`я сотенного «Чайки». Існують різні версії і здогадки, інакше бути не може, адже Українська Повстанська Армія – це армія безіменних… (П. Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952 рр. Мюнхен. 1953. Стор. 7). Кожний бієць УПА – від Головного Командира до звичайного рядовика (саме так іменує автор П. Мірчук) – закритий для посторонніх глядачів і навіть для своїх приятелів, псевдо, прибраним іменем… Розкриття псевдо дозволене тільки після смерті даного революціонера і лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (П. Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952 рр. Мюнхен. 1953. Стор. 11).

Краєзнавець Петро Михальчук із Середнього Майдану (нині покійний) стверджував, що «Чайка» – Триняк Петро Лук`янович, народився у с. Середній Майдан у 1920 році у селянській сім`ї. Крім нього у сім`ї були Іван, котрий учителював у Косові (викладав англійську і німецьку мови), Михайло служив в українській поліції. Охороняючи міст через річку Бистрицю біля Станіслава, пропустив повстанський обоз зі зброєю, за що розстріляний гестапо у 1943 році. Сестри Анна, Марія, Гафія, Зоня були зв`язковими УПА. Петро закінчив сільську школу і чотири класи польської школи. Пізніше навчався у Станіславській гімназії. У 1940-му Петро вступив до Станіславського педінституту. Член ОУН. За завданням проводу залишив навчання і вирушив на вишкіл у Чорний Ліс, де закінчив підстаршинську школу. Взимку 1944-го призначений ройовим, а пізніше – чотовим куреня «Сивуля». Восени призначений командиром сотні у цьому курені. (Надвірнянщина. Хресна дорога народного болю. Стор. 381-382). Наказом ГВШ УПА підвищений до звання хорунжого з дня 15 жовтня 1944 р. (ГДА СБУ. Ф. 13. Справа 376. Том 62. Аркуш 216).

Знаний у діаспорі та в Україні дослідник повстанської доби Петро Содоль писав, що «Чайка» – сотенний куреня командира Довбуша. (Надвірна. ВО 4. 1945 р.). (П. Содоль. Українська Повстанча Армія. 1943-1949 рр. Довідник. Нью-Йорк. 1994 р. Стор. 182). Виходить логічно, що сотня «Чайки» входила у склад куреня Довбуша «Бескид». У той же час інші дослідники повстанської доби, зокрема, Ярослав Коретчук, директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери та провідний науковий працівник цього Музею Петро Ганцюк відносять сотню «Чайки» до куреня «Сивуля», командир «Іскра» 22 ТВ «Чорний Ліс». (Я. Коретчук, П. Ганцюк. Командири відділів ТВ 22 УПА «Чорний Ліс». Львів. 2014. Стор. 57).

Але найголовнішим і найсокровеннішим беззаперечно залишається той факт, що сотенний «Чайка» зі своїми стрільцями залишився вірним Україні. Ціною власного життя повстанці загинули з вірою, що незалежна Україна таки повстане, бо, як відзначав один із керівників Української революції, Голова Директорії УНР, Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров`ю, нашої так само. Кров`ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. (М. Андрусяк. Залізо у вогні. Коломия. 2014 р. Стор. 7).

Подвигу героїв жити у віках. Людська пам`ять – нетлінна. Вдячні нащадки через багато десятиліть брехні й обману, дезінформації, належно оцінили подвиг когорти залізних із сотні «Чайки». З ініціативи зв`язкової повстанців, жительки Верхнього Майдану Катерини Василівни Ковалюк, (Архітектурний план архітектора Богдана Фаб`яка) 16 листопада 1994 року на місці бою у Верхньому Майдані закладено меморіальний парк Повстанської слави. 1993-го насипано Символічну стрілецьку могилу. 14 жовтня 1999-го освячено капличку Різдва Христового біля могили. І знову, як у роки молодості, Катерина Ковалюк ініціювала збір коштів на капличку разом із небайдужими земляками Токарук Надією Іванівною, Дуткою Михайлом Михайловичем, Лозинською Ганною Іванівною, Дуткою Марією Юріївною, Лозинським Миколою Івановичем. Пізніше, у 2001-ому, споруджено тут першу у районі Хресну Дорогу завдяки активній життєвій позиції отця-пароха Михайла Федоріва та справжніх патріотів рідного краю, жителів вулиць Лісової та Юрія Дутки, які виготовили 14 дубових хрестів і гробницю. Микола Сіщук та Іван Дузінкевич виготовили брами до Гробу Ісуса Христа, а Ярослав Карманський – вхідну браму до Хресної Дороги. (Іван Гриджук. Життя за волю віддали. «Народна Воля». 13.02.2015 р. № 13-15).

Хай же вічною буде слава загиблим героям, які склали своє життя на жертівнику нації. («З Деклярації проводу ОУН». П. Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952 рр. Мюнхен. 1953. Стор. 7).

Непрості драматичні і тривожні часи переживає Україна. Як справедливо відзначив останній Головний Командир Армії Нескорених Василь Кук («Леміш», «Коваль»), звертаючись у 2005-му на одній із конференцій у Києві, «І зараз нам потрібно вірити у свої сили, бо ніхто України не хоче, нікому вона не потрібна, крім нас, українців, – ми повинні зробити все, щоби Україна була. ОУН охоплювала півмільйона активних людей, які працювали у ній. І коли нині того нема, це тому, що нема тої віри у ту роботу, яку ми нині робимо, а буде віра – буде поширення цих ідей. Націоналізм – це процес в інтересах української нації». (М. Андрусяк. Залізо в огні. Коломия 2014. Стор 7-8).

Щороку члени районної організації ВО «Свобода» на чолі з її головою, депутатом обласної ради Михайлом Іваночком приїжджають на місце загибелі відважних повстанців, віддаючи данину поваги тим, котрі у буремні роки боротьби за Українську Державу віддали за неї найдорожче – своє життя.

 Іван КМЕТЮК,

заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!