Газета по-надвірнянськи
 

Микола Ерстенюк – незаслужено забута історична особистість

7 лютого 2020, 13:01 | Рубрика: Людина та її справа Версія для друку Версія для друку 19 переглядів

Вивчаючи на уроках історії України тему «Курс на українізацію» (10 клас), учні та й не всі вчителі цього предмету знають, що важливий вклад у втілення її ідей у життя вніс наш земляк, виходець із села Перерісль Ерстенюк Микола Васильович (1892-1937 рр.).

 У праці «Перерісль. Історичний нарис» її автор Євдокія Непеляк розповідає про дитячі та юнацькі роки Ерстенюка. Народився він у багатодітній родині, де виховувалось дев`ятеро дітей. Микола – найстарший. Коли йому виповнилося 12 років, померла мама. Хлопець ріс розумним, щирим, ніжним. Батько Василь одружився вдруге. Рідна сестра Марія пригадує, що він уміло доглядав за молодшими сестрами. Навчався у початковій сільській школі, де на становлення його характеру велику роль відіграли радикально налаштовані учитель і священник.

Гасло боротьби за соціальну справедливість Микола проніс через усе життя. Мав великі розумові здібності і тому продовжив навчання у Коломийській гімназії. Щоб мати кошти на навчання сина, батько змушений торгувати полотном. Селянський син у гімназії відчував себе приниженим поруч із багатими дітьми з польських та єврейських родин. Щоб покращити своє матеріальне становище, юний переріслянець давав приватні уроки відстаючим у навчанні гімназистам. Після її закінчення працював на нафтопромислах у Бориславі. Згодом навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Навчання перервали події Першої світової війни.

Австро-Угорщина зазнала у ній важкої поразки і розпалася. Лише вісім місяців проіснувала Західно-Українська Народна Республіка, бо стала жертвою нападу сусідньої Польщі. Країни Антанти (Франція, Англія, США, Італія) на Паризькій мирній конференції (1919 р.) не прислухались до прагнень українців Східної Галичини утворити власну державу і віддали її землі Польщі.

  • Польські лідери Р. Дмовський та Ю. Пілсудський обіцяли західним українцям широку автономію, розвиток демократичних інституцій, розширення мережі навчальних закладів, де викладати мали рідною для людей українською мовою. Але у самій Польщі встановився далеко недемократичний політичний режим, а після того, як у 1923 році Антанта остаточно визнала анексію Східної Галичини, ця держава розпочала політичні репресії, перешкоджала діяльності українських політичних партій, по селах масово закривала початкові школи.

У той час в Українській Соціалістичній Радянській Республіці більшовики проголосили українізаційний курс, а в Польщі Львівський університет фактично перетворили на польський. У 1919-му його ректор видав розпорядження, згідно з яким до вузу не приймали осіб непольської національності, котрі не служили у польському війську.

Саме з 1923-го збільшилася еміграція з Галичини до УСРР. Емігрувало понад 50 тисяч галичан. Серед них відомі літератори В. Гжицький, М. Ірчан, художник В. Касіян, історик М. Яворський, колишній старшина УГА Струхманчук та В. Сіяк. У 1924-1926 роках із таборів інтернованих у Чехословаччині бійців УГА прибуло понад 500 осіб. У 1925 році у Харкові створено Товариство політичних біженців Західної України, яке очолив знаний історик, уродженець Львівщини Матвій Яворський. Спілку революційних письменників Західної України очолив С. Семко-Казачук. Вони видавали альманах «Західна Україна».

В УСРР опинився і наш земляк Микола Ерстенюк. У роки Першої світової війни він пройшов шлях від рядового стрільця до поручника 87-го австрійського полку. У 1916-му після поранення служив у Військовому архіві у Відні. «Зазнайомившись із таємних актів Військового архіву з подіями пролетарської революції в Росії, я став симпатиком більшовизму», – засвідчив він у автобіографії. Опинившись у Чехословаччині, закінчив юридичний факультет Карлового університету у Празі. Вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, а згодом прийняв громадянство УСРР і з першим транспортом галичан-політемігрантів виїхав в Україну. Освічений юрист прибув до Харкова, де працював у Наркоматі (міністерстві) юстиції УСРР. У 1925-1927 роках – особистий секретар та прокурор для доручень при Наркомі юстиції та Генеральному прокурорі УСРР М. Скрипнику.

Історик І. Кошелівець відзначає:

«Скрипникові, очевидно, імпонувало розставляти у його величезному державному апараті галичан, які, як правило, здобули освіту на Заході і були так потрібні, як знавці чужих мов».

Микола Ерстенюк займався упорядкуванням особистого домашнього й наркомівського архівів М. Скрипника та підготовкою до друку його чернеток. З переходом М. Скрипника на роботу до Наркомату освіти УСРР він обійняв посаду помічника вченого секретаря й одночасно особистого секретаря Наркома освіти (1927-1933 рр.).

Підтримка Скрипником Миколи Ерстенюка грунтувалася на високопрофесійних якостях його як стенографа, який досконало володів українською мовою. Ці чинники стали великим плюсом і вирізняли його з-посеред зросійщеного апарату тодішніх наркоматів, укомплектованого переважно за партійними, а не діловими якостями. Але українцям-галичанам не особливо довіряли. Микола Ерстенюк був членом Чехословацької компартії, та з приїздом до Харкова його не перереєстрували у члени КП(б)У і він фактично став позапартійним. Одного разу на відкриті партійні збори партосередку Наркомату освіти з`явився секретар партапарату В. Неживий. Він побачив, що протокол цих зборів веде Ерстенюк. В. Неживий відразу став вимагати видалення «цього шпигуна». Але Скрипник заявив, що він як член Політбюро особисто довіряє Миколі Васильовичу.

Ті галичани, яких М. Скрипник рекомендував на високі посади у розгалуженій мережі керованого ним Наркомату, користувались цілковитою довірою і всебічною підтримкою наркома освіти УСРР.

Як справедливо зауважив І. Кошелівець:

«Якщо йдеться про приїжджих з Галичини, то це були щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибули на Україну, повіривши, що тут будується, хай і комуністична, але українська держава. Часто причиною переїзду їх в УСРР стало переслідування українців у Польщі Пілсудського».

Проте взаємини галицької еміграції в УСРР із партійно-державною адміністрацією республіки складалися доволі непросто і далеко неоднозначно. Ще в 1927-му в Західну Україну дійшли перші звістки про таємні репресії щодо галичан в УСРР. Генеральний секретар Центрального Комітету КП(б)У Л. Каганович звинуватив «братню» Компартію Західної України, що вона, начебто, вийшла не з пролетарського, а з націоналістичного середо­вища, а тому її більшість наполягала на поглибленні й прискоренні українізаційного курсу. Відомо, що помічники Наркома освіти М. Скрипника О. Бадан-Яворенко та М. Ерстенюк неодноразово домагались аудієнції у голови Державного політичного управління (ДПУ) УСРР А. Балицького і «витягували» з його катівень вихідців із Галичини. Але справжні лиховісні хмари нависли над вихідцями із Галичини у 1929-му.

Новий керманич ЦК КП(б)У П. Постишев був противником українізації, не довіряв емігрантам-галичанам. Під час поїздки у поїзді Постишев, звернувшись до Скрипника, сказав:

«Ты нередко загибаешь в сторону шумскизма, они (націоналісти – Авт.) если возьмут верх – повесят тебя на первом, а меня на втором столбе».

Творці політики українізації О. Шумський, М. Скрипник, О. Бадан-Яворенко, М. Ерстенюк встигли зробити багато добрих справ. Українізація мала найбільший вплив на освіту. Уже у 1929 році більше як у 80-ти відсотках загальноосвітніх шкіл і 30-ти відсотках вищих навчальних закладів предмети викладали українською мовою. У вищих навчальних закладах у 1933 р. стало 55 відсотків студентів-українців (у 1923 – лише 30 відсотків). Українізація торкнулася і преси. Упродовж 1924-1927 рр. наклад українських газет збільшився у 5 разів. Якщо у 1923-му українською мовою випущено 27 відс. книжок, то у 1931 – уже 77 відс. Державні службовці зобов`язані скласти іспит на знаня з української мови.

На Кубані і в Казахстані, де компактно проживали українці, відкривали національні школи, видавали газети.

Перша спроба розвінчати М. Скрипника та інших творців політики українізації зроблена П. Постишевим у 1933-му на червневому Пленумі ЦК КП(б)У. Він заявив, що на культурній ділянці роботи комуністів УСРР «засіло чимало петлюрівців, махновців, агентів іноземних контррозвідок, що пустили глибоке коріння». Поряд з іменами Шумського, Максимовича, Яворського він назвав і прізвище Ерстенюка. Новий керівник ДПУ Балицький, який мав два класи початкової школи, штучно створив міфічну Українську Військову Організацію (УВО). Її членів звинуватили у «проведенні контрреволюційної діяльності». Під час обшуку на квартирі Миколи Васильовича знайшли документи з грифом «таємно», які через великий обсяг роботи він змушений брати додому для опрацювання. Миколу Ерстенюка суд визнав «агентом польської, чеської і німецької розвідок», котрий передавав секретні документи ворогам Радянської влади. Шляхом тортур його змусили визнати свою належність до УВО. 23 вересня 1933-го судова «трійка» при Колегії ГПУ УСРР засудила до 10 років таборів. Відбував покарання на Соловках. Особливою «трійкою» Управління НКВД СРСР по Ленінградській області 14 жовтня 1937 р. засуджений до розстрілу. Страчений 1 листопада 1937-го в урочищі Сандармох поблизу м. Медвежегорськ (Карелія, РФ). Реабілітований Прокуратурою України 3 серпня 1989 року.

P. S. Автор висловлює подяку за допомогу у підготовці статті лікарю Михайлові Бурдилюку і директору Переріслянського ліцею Богданові Сорочинському.

Михайло СЕМКІЯШ,

краєзнавець.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!