Газета по-надвірнянськи
 

Урок від Ліни Костенко: поезія чину й свободи

20 березня 2020, 12:06 | Рубрика: Людина та її справа, Творчість Версія для друку Версія для друку 22 переглядів

Молюся нашій пресвятій Покрові –

Бо лиш народи, явлені у Слові,

Достойно жити можуть на землі.

Ліна Костенко.

1_kostenko3

Мандрівний дяк із «Марусі Чурай» дуже стурбований, що життя українського народу слабко зафіксоване у Слові. Чому греки й римляни так добре знають свою історію, а ми – ні? Тому, що в них були Гомер і Геракліт. Богдан Хмельницький у «Берестечку» шкодує, що про переможні битви нічого не написано, гостро відчуває потребу народу мати своїх мислителів і поетів:

Були полки. І зброя розмаїта.

Форпости, страж – над Бугом і Дніпром.

А нам би ще мислителя, піїта,

щоб володів – як шаблею – пером!

Як бачимо, Ліна Костенко добре розуміє значущість образного слова у формуванні історичної й національної свідомості народу. Воно стає для неї справжньою таїною, вищим покликанням, яке зве за собою, завдаючи страждань, даруючи радість, наповнюючи глибиною, спонукаючи до відповідальності за все сказане.

Кажуть, що все талановите міцно тримається національного, як свого порятунку. Так і Ліна Костенко:

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

Мабуть, тому в ліричній мініатюрі «Яка різниця – хто куди пішов?»поетеса своє мистецьке кредо визначає так:«Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу». Разом з цим тонко відчуває красу світу й радість існування і в тому теж бачить своє поетичне самовираження:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

У віршах Ліна Костенко розмірковує про час і вічність, про невмируще в людській душі, непроминальні цінності життя. В епіцентрі її художніх роздумів завжди перебуває людина як найвища цінність нашого буття. Якось так терпко й ніжно зворушують, зокрема, і ці рядки:

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

і руки матері, що яблука внесли?!

На перший погляд, буденно звичні, як земля чи вода, слова, прості тією особливою простотою, яка споконвіку була сестрою справжнього таланту.

І творчість, і саме життя письменниці – це планета правди й любові. Усі її слова пронизані сильними почуттями до рідного краю, народу і просто до людини, а більшої сили за любов немає. Згадаймо хоча б такий етап з нашої історії, що став для Ліни Костенко рубіконом. Це Чорнобиль – межа, трагічний знак, фатум. Людство з того часу стало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти. Попри всі попередження про ризики, їздити у зону відчуження Ліна Василівна почала ще з дев’яностих. На думку цієї великої жінки, справжні патріоти – не ті, які в столиці співають «Ще не вмерла», а ті, котрі їдуть туди, де вмерла, і прагнуть відшукати хоча б якусь згадку. Коли ж її питали, чи не страшно там бувати, письменниця відповідала: «Ні, це моя добровільна еміграція!». Вона пішла туди, щоб рятувати праслов’янську культуру, захищати тих, котрі там залишилися.

У її «Летючих катренах» переплелося особисте світовідчуття із загальнонародним, розуміння важливості збереження моральності, щоб не спустошив наші душі духовний Чорнобиль:

Дозиметром не виміряєш дози

Тотального спустошення душі.

Історія лягає під бульдозери,

Сучасний світ штампує фетиші.

Ліна Костенко прийшла у літературу тоді, коли навіть мовчати було небезпечно. І в добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, наражаючи авторку на дамоклів меч радянської системи:«А я не хочу пошепки. //А я не хочу крізь ґрати!». Її голосом промовляє совість. Паролем поезії стають безкомпромісність і свобода: «Як жити, зачепившись на мілкому, //то краще потонуть на глибині».

Ліна Василівна вважає, що письменник повинен мати долю, а не кар’єру, тому й віддає перевагу невторованим дорогам, хоч добре знає:

Воно як маєш серце не з льодини,

розп’яття – доля кожної людини.

Недарма вже в першій збірці наче напророкувала собі:

Щастя треба – на всякий випадок.

Сили треба – на цілий вік.

І вона ніколи не виявляла слабкості, сила духу її вражає: і коли пише листи-протести проти постійних арештів української інтелігенції, зокрема, на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп про нього; і коли сама потрапляє у так званий чорний список інтелігентів; коли бере участь у суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові; коли під час суду над братами Горинями кидає їм квіти; коли у Спілці письменників України відстоює свої позиції і захищає І. Світличного, О. Заливаху, М. Косіва і Б. Гориня; коли протестує проти вторгнення радянських військ у Чехословаччину; коли «розсипали» дві збірки її творів. У неї абсолютний слух на правду, її неможливо зігнути:

Якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова…

Коли «хрущовська відлига» стала «підмерзати», у час суцільної русифікації, Ліна Костенко у збірці «Зоряний інтеграл» заявляє: «А де ж те Слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі!». У романі «Маруся Чурай» запитує:«Де юрба? А де народ?!». Пізніше твердо констатує: «Нації вмирають не від інфаркту. //Спочатку їм відбирає мову». Це вже до нас, українців вільної держави.

Своєю поезією за часів безмовності й сірого стандарту вона рятувала честь української літератури:

Не так страшна та річка Лета,

Не так цензура та гірка,

Як самознищення поета

Брехнею власного рядка.

Стала символом нескореності, живим утіленням недремного духу слова, що «пробиває зеленим списом асфальти байдужості, зневіри, рабського безмов’я і несе до сонця свою глибинну свіжість і неповторність». В. Базилевський так сказав про Ліну: «Відмінна риса таланту – високий рівень думання. Долання висоти, що стало нормою. Для неталанту вона недосяжна».

Коли говорять про Ліну Костенко та її творчість, то наголошують на силі характеру поетеси, а поезію вважають сплавом темпераменту та інтелекту. Справді, вражає потужна громадянська лірика Ліни Костенко, сила духу цієї жінки, котра вистояла у часи тотального духовного запустіння і страху:

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

Поетеса ніколи не опускає рук: «Гей писарю, неси мою печатку!// Життя пропало, – почнемо спочатку».

У тріскучі брежнєвські заморозки поетеса береться за найтрагічнішу сторінку в історії України – Берестечко. Роман про цю подію створений ще у 1966-1967 роках «у шухляду»: «Піїти всіх земель говорять всі до світу. А наші все до себе гомонять». Авторка порушує питання про те, чому українці не можуть збудувати держави навіть при найсприятливіших умовах, намагається сформулювати своєрідну філософію поразки:

Якби не ті заклепані гусари…

якби не зрадив хаповитий хан…

якби ж він був ощадніший на вдари,

мій кривдами рокований талан!

Якби не дощ… якби не ремст і розбрат,

якби хоч трохи глузду під чуби..

Якби старшини не пішли урозбрід…

якби, якби, якби, якби, якби!

Ліричний герой, гетьман Богдан Хмельницький, спочатку вважає: «Оце і все. Одна така поразка //закреслює стонадцять перемог!». А потім доходить висновку, що лише через поразки можна прийти до успіху: «І це ж поразка у житті не перша! //Було всього – поломів і облог. //А я вставав, на шаблю руку сперши. І крізь поразки йшов до перемог». Після глибоких роздумів за всі промахи Хмельницький усе-таки бере відповідальність на себе, а не перекладає на інших: «В мені було зерно поразки». Справді, «поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить».

Ліна Костенко, як пише Іван Дзюба, бере з історії не минуще, а вічне. Поетеса спонукає замислитися над проблемами української минувшини й сьогодення, що є дуже актуальним для нас на сучасному етапі державотворення. Прагне, щоб ми нарешті зрозуміли: «Є боротьба за долю України. //Все інше – то велике мискоборство». Звертається до нас сучасних, бо й тепер «одні гризуться за корону», інші – за миски, хіба лише розміри цих мисок відрізняються:

Скликаю вас, над цим не владен ворог.

Почуйте слово з-під мого пера.

Простіть мені, що знову б’ю на сполох,

На Благовіст ще, люди, не пора.

Ліна Костенко не може змиритися з нашим невмінням вивищитися над власними амбіціями заради спільної мети, з нашою байдужістю до долі власної і долі України. Саме тому все пристрасніше звучить її слово – правдиве й щире, глибинне й зболене, мужнє й жіночне водночас.

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить:

від кайданів, що волю сковують,

від копит, що у душу б’ють,

від чужих, що тебе скуповують,

і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись

українського пекла гримаси

упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,

і віки безголів’я вдогонь, –

хай він спалить усе це нікчемство,

українського пекла вогонь!

Якби ж то ми тільки читали своїх поетів! Пам’ятаймо: у нас «немає часу на поразку».

Як говорив Роман Корогодський, «Ліна – це тримальна конструкція моральної неушкодженості, духовна потуга й духовна висота сьогоднішнього й завтрашнього дня України»:

На світі можна жить без еталонів,

по-різному дивитися на світ:

широкими очима,

з-під долоні,

крізь пальці,

у кватирку,

з-за воріт.

Від того світ не зміниться нітрохи.

А все залежить від людських зіниць –

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених – збіговисько дрібниць.

«Поезія Ліни Костенко – це поезія чину, чесна й незалежна у своїй поставі, відверта у самовияві, національно гідна, безкомпромісна за громадянською позицією, поезія як учинок, як виклик тих, чий дух і розум не ув’язнили, виклик од імені народу, який ще не вмер. І водночас справді Поезія, органічна, прозора, як глибока вода, афористично ущільнена, несентиментально емоційна. Поезія як дія і як краса», – резюмує письменник Віталій Дончик.

Ліна Костенко у кожного своя. Та доки є такі люди, як вона, над нами є небо нашої духовності. Її слово завжди буде затребуваним, бо «народ шукає в геніях себе». Кожне спілкування з її творчістю– це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речей простих і мудрих. Будьмо на цьому уроці старанними учнями.

Марія Візінська,

методист районного

інформаційно-методичного

центру відділу освіти РДА.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!