Відчуття причетності до справжнього, як крила

«Велике щастя – стрічати

теплоту молодих сердець…»

Усе, що з’являється у нашому житті, так чи інакше змінює його. А надто важливим є перше враження: те, як саме будь-яке явище закарбовується у наших серцях. В особливій мірі це стосується мистецтва і поезії, зокрема. Когось із майстрів слова ми не сприймаємо одразу і назавжди. Когось пропускаємо повз. А потім знаходимо, як дивовижне одкровення. А хтось уже з першого рядка стає великим та сильним захопленням, і вже одна лише мимовільна згадка про творчість чи самого автора дає відчуття причетності до вічності, до чогось великого і справжнього. Справжнього, як крила.

Саме таким було моє перше знайомство з поезією Ліни Костенко. Ще у школі. Це – поезія «Мати». І для мене досі залишається великою загадкою яким чином ця геніальна майстриня слова змогла вгадати оту сокровенну ноту високої нездійсненної мрії і так органічно і зворушливо примусити її зазвучати. Бо й слова прості – звичайні, і героїня – така собі сільська жінка, яких всюди зустрінеш… А от вразило у самісіньке серце. І вже ніколи не затьмариться цей яскравий образ у моїй уяві. Адже насправді і слова Ліни Костенко це завжди неповторність, і жінка-мати надзвичайно особлива. Бо мала ту мрію гарну і чудну.

І що ж. Запам’ятала ім’я авторки, таке вже особливе. І вже вишукую інші твори. І вже читаю захоплено. Блукаю мандрівками серця. А що не поезія – то нове одкровення і новий щем. Чого тільки вартувало пережити усю ту драму разом із Марусею Чураївною… А всі ті епізоди кохання, взаємин, вчинків, мовчань і пісень, зворушливих картинок природи і милих та чудернацьких героїв віршиків для дітей. Пам`ятаєте Бузинового царя? А тих бідних горобчиків?

«Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…».

Ось так з кожною наступною хвилею мене обіймав і гойдав на тремких хвилях незбагненно прекрасних поезій той вир творчості поетеси Ліни Костенко. І несе вас той вир ген-ген туди, де все, що ви відчували з такою силою та не в змозі були висловити, у світ поезій із несподівано близькими і рідними образами. І захоплює вас цей океан тепла. Мудрості і щирості. І вже велика Ліна Костенко стає такою близькою і рідною…

Я більш ніж впевнена, що моє захоплення поділяють майже всі читачі. Бо переважна більшість із нас небайдужі до того світу образів, до тої глибини, яку являє собою творчість Ліни Костенко. Це і є справжня популярність. Не той новомодний хайп, чи низькопробне чтиво для масовості:

«Демократично. Звично. Зрозуміло.

Щоб як взялося, то вже зразу вміло.

Приємно. Зручно. В синтетичній тарі.

Дається в руки кожному нездарі».

Це Справжня Поезія – витвір геніального автора, наче скрипка Страдіварі. Завжди така шанована, така впізнавана.

І не тому, що твори Ліни Василівни внесено до шкільної програми. Не тому, що наші можновладці полюбляють цитувати цю авторку. Не тому, що відзначена численними високими нагородами і преміями. Лише тому, що у кожен свій рядок вкладає високе прагнення, вкладає всю свою душу. Воістину «душа понад межею витривалості».

Ліна Костенко – це Справжня Письменниця: мудра, відверта, самобутня, яскрава, направду геніальна. І ось цю геніальність, що вилилася натхненним словом, поетеса переплавляє у непохитну віру в людину й ідеали гуманізму. Але віра без дії мертва. Чи не так? Ось це і є розгадкою шаленої популярності письменниці. Протягом усього свого життя вона не зоставалася бездіяльною. Гігантський пласт роботи та боротьби підніс Ліну Костенко в іпостась Громадянки, Борця й Українки з великої букви.

«Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі…»

Тому то ця постать завше буде для нас усіх прикладом для наслідування. Бо все життя Ліни Костенко наче промовляє до нас: маєш талант – живи ним. Отримав за це визнання – скористайся високою сходинкою свого п’єдесталу, щоб голосно говорити Правду. Вистояв у нерівній боротьбі за свої ідеали – не спочивай на лаврах, а продовжуй творити! І ще одне, як керівництво до дії, як лайфхак від великих: не бійтеся!

«Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки».

Богдана ДЕДЕРЧУК,

членкиня літстудії «Бистрінь» ім. Н. Чира,

с. Микуличин.