Газета по-надвірнянськи
 

Надвірнянський пластун Юрій Дунець і його родина у боротьбі за волю України

22 травня 2020, 11:04 | Рубрика: Новини Версія для друку Версія для друку 16 переглядів

«Юрій Дунець, син Онуфрія й Анни Срібних, народжений у Надвірні 15 червня 1910 року, греко-католик, нежонатий, несудимий, студент другого року права, член товариств «Луг» і «Просвіта», член комітету допомоги голодуючим на Радянській Україні, член товариства «Прихильників освіти» у Львові. Брав участь у засіданні «Сталого студентського гуртка». 15 жовтня 1933 року в читальні товариства «Просвіта» у місті Надвірна зачитав заяву товариства «Прихильників освіти». Вербував нових членів до товариства. Підтримував контакти з українськими націоналістичними організаціями Станіслава і Львова».

Таку характеристику Юрію Дунцю дала команда повітової польської поліції 29 жовтня 1933-го у справі щодо звинувачення Бачинського Костянтина Модестовича й інших за приналежність до ОУН. У справі затримані надвірнянці: помічник адвоката Микола Гринішак, член екзекутиви ОУН Степан Дунець, бухгалтер Союзу кооперації Юрій Дунець, торгівець Микола Костик, адвокат Роман Верес із села Парище і керівник гуртка товариства «Луг» із села Назавизів Микола Нищак.

1-копия

Юрій Дунець у травні 1929-го разом із надвірнянцем Олегом Гриневичем закінчив навчання у Станіславській українській гімназії, де вступив до молодіжного спортивного товариства «Пласт». Юрій належав до 5-го куреня старших пластунів «Довбушівці» і водночас став одним зі співорганізаторів «Пласту» у Надвірній, зокрема, зв’язковим юнацького 73-го куреня ім. Маркіяна Шашкевича. Пізніше поступив на юридичний факультет Львівського університету. Опікунство над ним узяв брат мами Федір Срібний – професор університету. У Надвірній пластуна Юрія обрали секретарем філії «Просвіта», а у 1930-му він вступив до товариства «ЛУГ» і став активним учасником Організації Українських Націоналістів (ОУН).

За завданням повітової філії «Просвіта» Юрій Дунець організував клуб-читальню товариства у Велесниці Надвірнянського повіту. 1 вересня 1939 р. польська поліція вдруге арештувала патріота Юрія Дунця на 15 днів за участь у студентських протестах. Його звинуватили за приналежність до партії ОУН, за те, що перевозив націоналістичну пошту до міста Дрогобича підпільникам, яких підозрювали в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у 1934-му.

2-копия_1

27 листопада 1939-го вже органи Міністерства державної безпеки СРСР арештували надвірнянця Юрія Дунця як активного члена ОУН. На допиті 4 грудня 1939 року слідчі вимагали від нього дати покази, хто керував партією ОУН на Надвірнянщині в останній період існування польської держави, а також яку роботу він проводив у читальні «Просвіти» на вул. Молодьківській (тепер вул. Володимира Великого) у м. Надвірна і селах повіту. Всі звинувачення пластун заперечував. Голова сільського комітету Велесниці Надвірнянського повіту 9 грудня 1939 року свідчив, що Дунець Юрій приїжджав до села, проводив бесіди націоналістичного характеру і говорив, що селяни повинні боротися за самостійну Україну, висловлював наклепи на Радянський Союз, а саме, що там український народ терпить нужду, голод, проводиться терор проти українців. Взимку 1937-го селяни Велесниці склались і купили революційну літературу – твори Маркса і Леніна. Ця література закликала народ до революції проти буржуазії. Приїхав Ю. Дунець і накинувся на активістів за те, що вони купили радянську літературу. Він захотів відібрати літературу, але комуністи її не віддали. Скоро про цю літературу дізналася польська поліція і хотіла її реквізувати, але селяни добре її заховали. Комуністи села Велесниці називали Юрія Дунця прислужником буржуазії. На запитання слідчого чи Ю. Дунець був членом ОУН, голова сільського комітету відповів, що не знає. Але за активну націоналістичну роботу він встановив, що Ю.Дунець примикав до цієї партії. Голова також повідомив, що до націоналістів належав учитель Іван Лилик, який був ініціатором націоналістичної пропаганди у Надвірнянському повіті. За приналежність до комуністичної партії Західної України (КПЗУ) він виключив із членів товариства «Просвіта» селян Прокопа Огерука й Івана Соколенка.

3-копия

Свідок із Гаврилівки стверджував, що Юрій Дунець заохочував селян надавати допомогу українцям, які проживали у Радянській Україні, бо вони терплять голодомор. Дунець підтримував Німеччину і вважав, що вона допоможе українцям у визволенні. На запитання, чи був Юрій Дунець членом ОУН, свідок відповів, що по роботі, яку проводив пі­дозрюваний, видно, що він примикав до ОУН і перебував у її керівництві. Член КПЗУ, єврей – свідок із м. Надвірна, котрий проживав на вулиці Ринковій, твердив, що підсудного знає, що у 1933-му разом із ним перебував у тюрмі у м. Станіслав і що Юрій їздив по селах Надвірнянського повіту та у читальнях «Просвіти» провадив проукраїнську агітацію, називав Сталіна «червоним катом», «він сидів за націоналізм, а я – за комунізм» [1,ст.18].

У січні 1940-го справу Ю. Дунця направили до Військового трибуналу військ МВС Станіславської області. На засідання 17 лютого 1940 р. свідки не з’явилися. Суд прийняв рішення про розгляд справи у закритому судовому засіданні. 14 березня 1940 року суд у присутності свідків постановив, що Дунець Ю. О. до приходу Червоної Армії на територію Західної України провадив таємну контрреволюційну агітацію і наклеп на радянську владу, комуністичну партію та її вождя Сталіна перед членами «Просвіти» і що в Радянській Україні існував голод, заохочував людей повставати проти радянської влади, повалити останню і відірвати територію Радянської України від великого Радянського Союзу і створити буржуазну Українську національну експлуататорську державу. А також ще один свідок із Надвірної акцентував, що патріот говорив: «Радянська Росія гнобить Україну».

Суд постановив Ю. Дунця позбавити волі на 8 років і відбувати покарання у далеких таборах СРСР та 5 років позбавлення прав, конфіскувати все належне йому майно на користь держави за статтею 54-10 УК УРСР. За дорученням патріота адвокат Галуза 19.03.1940 р. подав касаційну скаргу до Верховного Суду УРСР, але її не задовольнили. 17.05.1940 р. Юрія етапували до тюрми у м. Коломию, а пізніше – до таборів ГУЛАГу.

Після німецького нападу на СРСР радянські дипломати домовилися з польським урядом в еміграції про створення польської армії для спільної з червоноармійцями та союзними військами протидії вермахту. На засланні у Поволжі у 1942-му Юрій Дунець добровільно вступив до Польського корпусу генерала Владислава Андерса. Згодом корпус переїхав до Ірану і Палестини. Близько трьох тисяч українців воювали у польській армії у той час.У складі корпусу Юрій воював проти німців у Північній Африці, Південній Італії, брав участь у битві під Монте Касіно (Італія). У 1946-му переїхав до Англії й одружився з учителькою Ольвен. В Англії зустрівся з братом матері суддею доктором Юрієм Срібним. У 1952-му Юрій із сім’єю переїхав до Канади, отримав диплом інженера-електрика і став урядником на хімічному заводі. У його сім’ї народилися син Степан і дочка Анна. Через Червоний Хрест у Німеччині знайшов свого брата Миколу, полоненого німцями під час контузії на фронті. У Канаді Юрій став активним українським громадським діячем. Помер 29 липня 1996 року в Торонто. Реабілітований 28 січня 1993 р.

Мати Юрія Дунця Анна Срібна вийшла заміж за Онуфрія Дунця, народила семеро дітей, але вижили лише шестеро: Дмитро (1908-1973), Юрій (1910-1996), Магдалина (1912-1990), Микола (1920-1985), Роман (1924-1987), Ірина (1927-1993). Анна відійшла у Вічність у 41-річному віці. Брати Срібні – Федір, Микола та Юрій, у той час доктори наук, допомогли виховати дітей, які стали українськими патріотами і присвятили життя боротьбі за свою державу. Дмитро після закінчення Станіславської гімназії поступив у промислову школу у Станіславі. У гімназії поступив до молодіжного спортивного товариства «Пласт», належав до гуртка «Лев» 16 куреня ім. Короля Данила, пізніше навчався у Дрогобичі. Працював на Дрогобицькому нафтопереробному заводі, де зайняв керівну посаду.

Через переслідування радянською владою Дмитро у 1945 році переїхав до Польщі, влаштувався на роботу на металургійний комбінат і став комерційним директором. Помер у 1973 році і похований у м. Катовіце.

Дочка Анни Срібної Магдалина закінчила гімназію, поступила до Станіславської промислової школи, але через те, що померла мама у 1931-му, не змогла закінчити навчання. Вона доглядала молодшого брата Романа і сестру Ірину, допомагала вести батькові господарство, стала членом товариства «Просвіта». Роман Дунець народився у 1924 році, закінчив початкову школу у м. Надвірна. На його виховання мав великий вплив брат Юрій. У 1943-му Роман добровільно вступив до дивізії «Галичина», пройшов вишкіл у Польщі і Голландії, отримав офіцерське звання. Після розгрому дивізії під Бродами повернувся до Надвірної, працював бухгалтером автобази, одночасно перебуваючи в ОУН на посаді продовольчого референта. У 1946-му каральні органи арештували Романа, не повідомляючи сім’ю про його затримання на півроку. Перебував під слідством у казематах органів КДБ у м. Надвірна. Сестра Магдалина, йдучи у неділю з церви, побачила, що у підвалі КДБ хтось махає рукою і зрозуміла, що це її брат Роман. Жорстокі катування не зламали патріота і він не видав побратимів з ОУН-УПА. Суд позбавив Романа волі на 10 років й обмеження у правах на 5 років. У 1947 році його відправили до таборів Норильська. На засланні він одружився із підпільницею Катериною, яка родом зі Львівщини. Повернувся з таборів до Надвірної у 1959-му. Помер у 1987 році, похований у Надвірні.

Брат Микола мобілізований у 1940 році до радянської армії. У 1943-му прийшла похоронна картка про його загибель під Сталінградом. Але фактично його контузили і забрали у полон до Німеччини. Працював у господарстві бауера, який загинув у Росії. У 1950-му одружився із господинею, в якої працював. У 1985 р. у 65-річному віці Микола загинув в автокатастрофі. Похований у Німеччині.

Чоловіка Анни Дунця Онуфрія і дочку Ірину, 1927 р. н., у 1949-му виселили у Хабаровський край на лісорозробки. Під час обшуку обійстя Дунців каральними органами Онуфрій показав «похоронку» на сина Миколу. Карателі її порвали і сказали «Николай хароший сын, а Роман – плохой».

Ірина – член ОУН, заготовляла харчі й одяг для УПА.У Сибіру в 1954-му не стало батька Ірини Онуфрій. Сестра Магдалина підтримувала Ірину матеріально, посилаючи їй гроші і продукти. У 1958 році Ірина повернулася до Надвірної, живе у сестри, а потім у брата мами адвоката доктора Миколи Срібного, якого доглядає до його смерті. Вийшла заміж за політв’язня Томашика Миколу Васильовича, 1923 р. н., родом із селища Битків Надвірнянського району, члена ОУН, псевдо «Скорий», заарештованого 30 січня 1948 і 3 серпня 1948 року засудженого на 10 років позбавлення волі. Реабілітований 6 вересня 1991 р. (6013 П).

За волю України боролися і такі надвірнянські Дунці.

ДУНЕЦЬ Марія Іванівна, 1925 р. н., м. Надвірна, українка, освіта середня. Проживала у Надвірній нелегально. Заарештована 15 серпня 1946-го. Звинувачення: воячка УПА (курінь «Іскри»), псевдо «Вишня», санітарка. Військовий трибунал військ МВС Станіславської області 19 жовтня 1946 р. засудив на 10 років позбавлення волі та 5 років обмеження в правах із конфіскацією майна. Реабілітована 17 жовтня 1991 р. (6343 П).

ДУНЕЦЬ Михайло Михайлович, 1905 р. н., м. Надвірна, українець. Проживав у м. Надвірна, селянин. Заарештований 28 квітня 1941-го. Звинувачення: член ОУН. Перебував у Станіславській тюрмі. Подальша доля невідома. 5 листопада 1964 р. справу припинено (2969 П).

ДУНЕЦЬ Степан Іванович, 1909 р. н., м. Надвірна, українець, освіта незакінчена вища. Проживав у м. Надвірна, касир райфінвідділу. Заарештований 6 листопада 1940-го. Звинувачення: член ОУН. Особлива нарада при НКВС СРСР 3 червня 1941 р. засудила його на 8 років позбавлення волі. Реабілітований 5 серпня 1989 р. (4628 П).

ДУНЕЦЬ Андрій Михайлович, 1914 р. н., м.Надвірна, член ОУН-УПА, страчений у Станіславській тюрмі у 1946 році.

ДУНЕЦЬ Василь, 1903 р. н., розстріляний німцями 1944-го.

ДУНЕЦЬ Роман, 1921 р. н., розстріляний німцями 1943-го.

ДУНЕЦЬ Ярослав, 1921 р. н., розстріляний німцями 1943-го.

Патріотична родина Дунців із Надвірної є прикладом для громадян України як жертовно потрібно боротися за волю і свою Українську Державу.

Джерела:

1. ДАІФО, слідчий фонд Центрального архіву МДБ СРСР (10574 П).

2. Реабілітовані історією Івано-Франківська область, Книга перша, Івано-Франківськ, Місто НВ, 2004.

3. Матеріали і світлини із родинного архіву Богдана Іроденка, онука Анни Срібної. м. Надвірна.

 

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної спілки

краєзнавців України.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!