Газета по-надвірнянськи
 

Польсько-українське збройне протистояння у 1942-1947 роках: правда і міфи

24 липня 2020, 11:35 | Рубрика: Історія і сучасність Версія для друку Версія для друку 23 переглядів

В історії розвитку світової цивілізації, європейської, зокрема, є періоди або період, які за своєю маштабністю, розвитком, значенням можуть мати вплив на певний відрізок часу. Ці періоди пов`язані із кровопролитними війнами, релігійними і національними протистояннями, стихійними лихами тощо.

Драматичне бурхливе ХХ століття, яке докорінно змінило хід розвитку людства, наочне підтвердження тому. Розпад Російської, Австро-Угорської, Турецької імперій після Першої світової війни сприяв утворенню нових незалежних держав. Не оминули ці процеси й Україну, яка перебувала під владою Росії й Австро-Угорщини. Проте у силу різних зовнішніх і внутрішніх чинників Україна так і не спромоглася відновити власну державу. Українські землі поділили між Радянським Союзом, Польщею, Румунією, Чехословаччиною, пізніше Угорщиною. Східна Галичина і західна Волинь згідно із Ризьким мирним договором у березні 1921-го увійшли у склад Польщі. Польсько-українські відносини протягом багатовікової історії завжди залишалися непростими. Ще у князівські часи поляки пробували завоювати землі Галицької держави Короля Данила, але, діставши рішучу відсіч, на деякий час притихли.

Монголо-татарська навала (ХІІІ ст.) на українські землі значно послабила українську націю, яка фактично врятувала від поневолення Європу. Коли помер останній правитель Галицько-Волинської держави Юрій ІІ, то Польща почала свою експансію, насамперед, на західно-українські землі. Польський король Казимир ІІІ захопив Львів, пограбував його, прихопивши при цьому корону Данила Галицького. Це привело до ще більшого накопичення потенціалу різкого протистояння між поляками й українцями. Ослабленням української держави вирішили скористатися її сусіди, зокрема, Польща і Московія. Польща у ХIV-XVI ст. захопила значну частину українських земель, Московія – Чернігово-Сіверщину.

Протистояння українців із поляками особливо загострилося у XVIІ ст., коли український народ під час визвольної війни 1648-1657 років під керівництвом Богдана Хмельницького боровся за відродження власної держави. Адже саме посилення національного, релігійного, соціального гніту стали головними причинами цієї війни. Справедливо відзначав Білоцерківський воєвода Адам Кисіль, що «ця війна ослабить і нас, і вас, виграє третя сторона». Польща втратила свою державність наприкінці XVIII ст. Її землі загарбала Росія, Австрія, Пруссія. Росія й Австрія захопили українські землі.

У листопаді 1918-го Польща відновила свою незалежність і зразу почала претендувати на українські землі – східну Галичину і західну Волинь.

Коли у 1923 році східна Галичина і Волинь остаточно відійшли до Польщі, то місцеве українське населення повністю відчуло на собі посилення національного, релігійного і соціального гніту. Тисячі вояків УГА та УНР інтернували у табори на території Польщі, чимало з них загинули. Пацифікація у Галичині у 1930-х роках полягала у варварському знищенні українських шкіл та церков.

Протягом 1938-1939 років на Холмщині, Підляшші, Волині зруйновано 190 православних церков, 150 – захоплено. Якщо за станом на 1914 рік у Волині перебували 389 православних храмів, то у 1939 – 51, шкіл – 514, де навчання вели українською мовою, то у 1939-му – 7. На етнічних українських землях – східна Галичина, західна Волинь, Полісся, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя – у 1920-х роках проводили тотальну полонізацію. Польські теоретики твердили, що саме через сильний вплив польськості, включаючи поліційний, військовий і податковий терор та римо-католицький клір, Волинь мала стати сповна польською. Для поляків існувала внутрішня заборона виїзду з Волині, саме без поляків вона не буде польською. У багатьох селах, де проживали поляки, створювали боївки, т. зв. «пляцуфки», які вчиняли збройні напади на українську людність, котра становила більшість на цих землях. Тому говорити про кривди лише з однієї сторони є фактично цинізмом.

Коли польська сторона мовить про Волинську трагедію, то ще задовго до неї, а саме у 1942-му, збройні відділи АК (Армія Крайова), БХ (Батальйони Хлопські), НСЗ (Народове Сіле Збройне) почали нищити українських жителів, зокрема, його патріотичних провідних очільників. У квітні-серпні 1942-го у селі Кониволе Люблінського повіту польські бойовики знищили провідних діячів місцевих українців – Миколу Недзялка, Матвія Савчука, Володимира Максимка, Антона Пуцяка, Гната Яртиха, Володимира Пуцяка, Олександра Яртиха, Марію, Ніну, Теодора Боршів. Влітку 1942-го у Білогоріщині загинули від рук поляків українські вчителі – Антон Шамала та Теодор Когут, війт села Рожанки Іван Спурба, Іван Габуда… У серпні того ж року у селі Дротова Люблінського повіту польські бойовики закатували священника Степана Мелєша, його доньку та сусідів.

На окраїнних українських землях, зокрема, у Грубешівському, Холмському, Володавському й інших повітах Лівого берега Бугу та Сяну польські бойовики убили у 1942-1943 роках понад дві тисячі осіб української національності. До квітня 1943-го, тобто до початку польсько-українського збройного протистояння на Волині, тільки у Грубешівському повіті вони знищили чотири десятки провідних українських діячів. Таким чином, незаперечним є той факт, що саме на Закерзонні польські збройні відділи почали нищити українців на їхніх прадідівських землях. У березні 1943-го українська допоміжна поліція (ДП) за наказом проводу ОУН залишила німецьку службу і зі зброєю в руках перейшла в УПА. Німці після цього використали поляків, які допомагали окупантам вивозити українських жителів на примусову роботу до Німеччини, збирали контингент, переслідували українських патріотів, відверто боролися проти українського визвольного руху, у т. ч. разом із радянськими партизанами боролися проти УПА. Неодноразові звернення командування УПА до поляків про припинення таких дій позитивної реакції не дали, оскільки вони вважали територію Волині своєю.

Як стверджує знаний дослідник визвольної боротьби українців ХХ ст. Володимир В`ятрович, намагання польських дослідників, у т. ч. політиків представити польську сторону виключно як жертву, а українців як ініціаторів і організаторів, не знаходять документального підтвердження. Серед тих, котрі першими оголосили про «успіх» у дослідженні волинської проблеми, став Владислав Філяр. Він наводить цитату з наказу Дмитра Клячківського («Клим Савур»), командира УПА на Волині, «Про ліквідацію польського елементу на Волині». Проте посилання його на документи Волинського УСБУ вказує на кримінальну справу проти поліцаїв, які брали участь в акціях проти комуністичного підпілля. Та у справі немає жодної інформації про польсько-український конфлікт чи про УПА.

Надто примітивним виглядає твердження про існування наказу №1 Миколи Лебедя («Рубан») «Про масову ліквідацію поляків на західній Україні» автора Збігнєва Камінського, який займав незначну роль в українському підпіллі і не міг бути ознайомлений з наказами такого рівня, якби вони й існували. Так зване «викриття» Лебедя Камінським полягає у тому, що він належав до діячів закордонних частин ОУН, котрі саме конкурували з групою Лебедя. Є й інші цікавий факт щодо Лебедя, а саме: свідчення члена проводу ОУН Михайла Степаняка, захопленого чекістами, який твердив, що на Третьому Великому зборі ОУН у серпні 1943-го Лебідь виступив із критикою дій Клячківського стосовно поляків. Навіть у липні 1944 року на Зборі УГВР остаточно не погодили концепцію щодо них: силовий варіант чи спроба налагодження співпраці. У даний час, нібито, найвагомішим аргументом на існування наказу ОУН про знищення поляків є свідчення на допиті у НКВС Юрія Стельмащука («Рудий») поручника, командира ВО «Завихост», УПА-Північ, члена КВШ УПА-Північ. Проте протокол допиту від 28 лютого 1945 року, на який посилаються деякі дослідники, відсутній. Більше того, «секретні директиви» могли з`явитися десь у 1960-х роках. «Брак нових злочинів ОУН» компенсували підробкою, яка, на думку чекістів, повинна була стати головним аргументом у політичних іграх. Зі справи Стельмащука взяли вибірково, щоб підтвердити те, що потрібно: «зізнання про вбивство 29-30 серпня 1943 року 15 тисяч поляків». Інші свідки дають цифри у кілька тисяч. У серпні 1945-го Стельмащук визнав цифру 5 тисяч, а не 15 тисяч – це ціла Волинь. І то ця цифра є наслідком «ефективної роботи» слідчих НКВС і хворого на тиф командира.

Є свідчення іншого чільного діяча ОУН Олександра Луцького («Андрієнко»), командира УПА-Захід, якого у червні 1943-го керівництво проводу ОУН скерувало на Волинь. Він стверджує, що центральний провід ОУН був проти масового знищення польського населення, у той час вели переговори про спільні дії проти окупантів… Це – «місцева» ініціатива Клячківського. На Третьому Великому Зборі ОУН у серпні 1943-го його усунули від командування УПА. Таким чином, аналіз документів, які є в наявності, дає підставу твердити, що не існувало жодного наказу вищого керівництва ОУН стосовно «масового знищення польського населення у західній Україні» і логічно виходить, з юридичної точки зору, – немає підстав твердити про так званий геноцид щодо поляків. Непереконливим є прагнення у 2013 році польської сторони, яка намагається польсько-український конфлікт кваліфікувати ОУН-УПА як злочинні формації, а кількість населених пунктів, де відбувалися події, коливається у межах 96-167.

Українські краєзнавці, зокрема, Ярослав Царук, Іван Пущук, Іван Ольховський, із тих самих місць дали протилежну картину подій. Історик Роман Кутовий провів порівняння подружжя Семашків із польського боку й українських пошуковців – 607 населених пунктів 11 районів сучасної Волинської області. Кількість жертв, наведена польськими й українськими дослідниками, збігаються – 20 відсотків, 60 відсотків – розходження. Надто велика стосовно українських жертв різниця – у 50 разів, польських – у 150 разів. Свідчення, записані через десятки років, є непевним джерелом, їх треба обов`язково зіставляти з іншими джерелами, зокрема, з документами того часу.

Згідно з документами польського підпілля про події на Волині немає даних за 11 липня 1943 року про масові вбивства і скоординовану акцію, а саме про події 13-18 липня, проте пізніше звіти будуть датовані 11-12 липня. У звіті від 19 серпня того ж року командира АК Комаровського вказано, що 11-12 липня 1943-го знищено 60 польських сіл на Володимирщині та Гороховщині. 20 серпня міністр внутрішніх справ уряду Миколайчика у Лондоні Баначик вмістив інформацію про літо 1943-го, а не конкретно 11 липня. У грудні він написав про 77 населених пунктів, знищених бандерівцями, спираючись на свідчення біженців із Волині, які опинилися у Галичині (але це липень – серпень 1943-го). Є свідчення про 11 липня про село Порицьк – Польська колонія, де поряд із підрозділами УПА брали участь селяни з навколишніх сіл, включаючи жінок і підлітків, озброєні гранатами, карабінами, а також лопатами і вилами. Ні в одному з польських документів немає підтвердження про 150 атакованих сіл протягом однієї ночі. Якби було навіть втричі менше населених пунктів, то треба було б цілком скоординувати дії. Та й документи про те у звітах територіальних УПА обов`язково залишилися б. Щоправда, є 2 документи української сторони, які стосуються «акції» 11 липня. Це намагання загону «Січ» у Володимирському повіті на Волині встановити домовленості між українським підпіллям й польським партизанським загоном. Ці домовленості зірвані атакою поляків на український штаб 11 липня, українці її відбили та покарали польських вояків, у т. ч. і населення, де знаходився цей штаб.

Згадуваний дослідник Іван Ольховський подає цікавий матеріал про події 11 липня стосовно польського села Домінополь, де поляки спільно з українцями створили загін проти німців. Поляки почали передавати інформацію німцям про повстанський штаб і розташування. 11 липня зробили спробу захопити сам штаб. У відповідь українські повстанці знищили польський відділ та село Домінополь, що стало базою. Українці виправдовувалися за вбивство цивільного польського населення, що не мали наміру ліквідувати його, а те, що сталося, стало конечним у власній обороні. Покров мирного польського населення «непосягаємий».

У районі дій загону УПА «Січ» протягом 11-12 липня 1943 року у результаті антипольських операцій жертвами стали майже 3 тисячі чоловік переважно цивільного населення. У свідченнях того ж Стельмащука у протоколах знаходимо дані про маштабні антипольські акції, проведені повстанськими відділами ВО «Тури», але у серпні 1943-го. Про загальний «антипольський наступ» 11-12 липня нічого не сказано. Не виявлено документальних даних про широкомаштабні акції у німецьких документах. Якби це було, то німецька окупаційна адміністрація не могла б такого не помітити. Не прояснює ситуацію і донесення червоних партизанських командирів, зокрема, Шукова та Бегми. Там є події, що 10 – 20 липня 1943-го убили 420 чоловік, зокрема, 18 липня у Володимир-Волинському знищено до півтора тисячі поляків і 18 ксьондзів. Викликає і сам сумнів у спроможності українських повстанців здійснити таку широкомаштабну акцію за один день, не маючи при цьому ні сил, ні засобів. Найбільш вірогідним міг стати напад одночасно на 20-25 населених пунктів.

У польсько-українській війні перебувала й третя сторона. Це – нацистська Німеччина і більшовицький СРСР. Адже і в Москві, і в Берліні прекрасно усвідомлювали, що протистояння поляків та українців вигідне, оскільки їм обидвом зменшиться кількість противників окупаційного режиму. Стосовно радянських партизанів, то вони, як правило, перебували на боці поляків. Загін командира Дорошенка, котрий прийшов із Рівненщини на Волинь, приміром, знищив разом із поляками майже сотню українських повстанців, захопив 6 кулеметів. Далі прибули ще три червоні партизанські загони. Німці у цій акцій нічого не протидіяли, лише через декілька днів виступили зі зверненням до поляків йти на службу в поліцію та жандармерію для боротьби проти бандерівців.

Стосовно поляків, то на Волині одна їх частина співпрацювала з німцями в окупаційній адміністрації «Фольксдойче» шуцманшафт. Ще одні творили групи самооборони «пляцуфки» буцімто для боротьби з німцями, а в дійсності у союзі з червоними партизанами проти українського самостійницького руху. Місцеві польські колоністи знали українське населення і стали інформаторами для червоних партизанів зі знищення свідомого українського елементу. «Фолксдольчі» спрямовували німецькі відплатні акції за діяння радянських партизанів проти українського населення. «Пляцуфки» перебували міцні у населених пунктах Іванова Долина, Степанська Гута, Пшебраже, Засмики, Антонівка. Зброю, яку давали німці для боротьби проти партизанів, поляки використовували її для бандитських нападів на українські села. Таким чином, багато українських сіл знищили червоні партизани та польські боївкарі. Цілком зрозуміло, що підтримка червоних партизан і співпраця з німцями привела до конфлікту з польським населенням. У такій ситуації провід ОУН давав вказівки крайовим проводам у виборі форм боротьби відповідно до ситуації, яка склалася.

Командування АК на Волині у 1942-1943 роках створило свої власні збройні відділи та сільські бази самооборони, зокрема, у поселеннях Пшебраже (тепер село Гайове Ківерцівського району), Гута Степанська, Стара Гута (столиці червоного партизанського загону Дмитра Мєдвєдєва, полковника НКВС, де в березні 1943-го залишили ці села перед німецькою каральною експедицією і були знищені). Панська Долина, Засмики (тепер у складі села Грушівка Ковельського району), Білин (Володимир-Волинський район). На початок літа 1943-го року польські партизанські загони на Волині нараховували 1300 вояків, 3600 – бази самооборони, польська поліція – майже 2000 чоловік, 202-й шуцманшафт-батальйон польської поліції – 360 чоловік. Знищували українські села. Загальна чисельність – 7260. Сили УПА на Волині – 5 тисяч чоловіків. За даними Клима Савура, крайового командира УПА-Північ, у січні-лютому 1944-го налічувалося 6920 вояків. Загинув Клим Савур 12 лютого 1945-го біля села Суськ Костопильського району Рівненської області у бою з підрозділом 233-го окремого стрілецького батальйону ВВ НКВС.

Радянські партизани вміло скористались польсько-українським протистоянням. Про це доповідав своїм кремлівським керівникам командир партизанської бригади спецпризначення полковник Антон Бринський, де він відверто писав: «Шляхом провокації мені вдалося призвести у чотирьох районах до того, що німці почали арештувати польських поліціянтів і їх розстрілювати. Тоді поліціянти втекли до лісу…». До речі, у боротьбі з українським національним рухом спільно з радянськими військовослужбовцями брали участь прокомуністично налаштовані групи, зокрема, загін «Єще полска не згінела» під командуванням Роберта Сатановського, поліцаї та націоналісти із 27-ї Волинської дивізії АК.

У 1990-му в одній із польських газет опублікувано лист ветерана АК, який розповідає про моральні муки, які він відчуває на старості літ. Згадує воєнні роки, коли їхній відділ співпрацював із більшовицькими комісарами, які натравлювали польських вояків на українські села. «Мені досі сняться очі переляканих українських дітей і їхнє благання: «Дядечку, не вбивайте мене!». А ми вбивали, бо так нам казали», – стверджував цей «аковець», якому на схилі років вистачило сили духу визнати свою провину.

Як стверджують фахівці з робочої групи істориків під керівництвом доктора історичних наук професора С. Кульчицького, волинські події беруть свій відлік у квітні 1943-го. А саме 21-22 квітня збройні відділи 1-ї ВО УПА-Північ групи «Заграва» під командуванням Івана Литвинчука («Дубовий») знищила жителів польського села Іванова Долина Костопільського району Рівненської області. У травні – ще 6 акцій проти поляків. У звітах українського підпілля вказувалось, що ліквідували польські колонії, які співпрацювали з німцями й більшовиками. Іван Литвинчук загинув 19 січня 1952 року у криївці, оточеній спецгрупою МДБ (Горохівський район Волинської області).

Стосовно самого початку польсько-українського протистояння на Волині у 1943-му, то не можна однобічно звинувачувати український визвольний рух. Володимир В`ятрович стверджує, що саме поляки у союзі із червоними партизанами 7 квітня 1943-го напали у селі Бутейки Степанського району на українські повстанські відділи. Обидві сторони зазнали відчутних втрат. У відповідь 22 квітня того ж року три сотні УПА під командуванням Івана Литвинчука («Дубовий») провели наступ на німецький опорний пункт у селі Іванова Долина Костопільського району, в якому поляки співпрацювали з німцями. Повстанці розбили німецький гарнізон, захопивши близько 2 тонни вибухівки. Частина польських жителів загинула під час наступу повстанців.

16 липня того ж року повстанські відділи вдарили на польську колонію у Гуті, звідки польські боївки нападали на українські села. Поляків у союзі із червоними розгромлено. Далі українські повстанці знищили польські колонії Вирки і Вирубок. Німці прибули на допомогу полякам, але під натиском повстанців відступили: загинули 6 німців, захопили 1 кулемет, 1 міномет, 14 крісів, 13 гранат, 400 амуніцій. 18 липня захоплено ворожий табір у Гуті, у т. ч. 150 фір із майном, втрати ворога – більше 300 вбитими. У результаті повстанських відплатних акцій на цьому терені розбито польських бойовиків, усунута загроза, яка панувала над українцями.

Польські збройні сили у травні-червні 1943-го у складі німецької допоміжної поліції спільно з німцями знищили майже чверть українського населення Людвипільського району Рівненської області. У радянських документах відповідальність за «Волинську трагедію» покладається на «бульбівців» (збройні формування «Поліська Січ» Тараса Боровця-«Бульба»; польських – на бандерівців, зокрема, на Лебедя. У польських документах фігурує волинська ОУН, яку пов`язують з іменем провідника ОУН (б) на Волині командира Дмитра Клячківського-«Клима Савура» – видатного діяча українського повстанського руху у роки Другої світової війни проти окупантів української землі.

Аналізуючи польсько-українське протистояння у роки війни, не потрібно виокремлювати Волинь із регіону, на якому розгорівся конфлікт, адже поляки там постраждали найбільше, на Холмщині – українці. Цілком зрозуміло, що відповідальність за події несе керівництво тих політичних сил, котрі протистояли одна одній. І одні й другі прагнули відродити власну національну державу. Якщо українські чільники прагнули відродити в її етнічних українських землях, то польські – включаючи землі, не лише Польщі, але й України до 1939 року. Ось, де головний камінь спотикання, ось, де криється головна причина наших протистоянь ще з князівських часів.

Постає питання: чи мав право Клячківський ставити полякам ультиматум про покинення ними Волині, чи ні? Професор Ігор Ільюшин дає таку оцінку: «На нашу думку, відповідальність, яка була покладена на всю місцеву польську людність, за службу її окремих представників у допоміжній поліції (шуцманшафтах) об`єктивно була подібна до тої, що приписували в СРСР прибалтам, татарам, калмикам, чеченцям та іншим народам, яких звинувачували у масовій колоборації з німцями».

Але тут ситуація дещо інша: справа не тільки у допоміжній її поліції – 202-ого шуцманшафт-батальйону, але й у тому, що в радянських партизанських загонах, Ковпака, Сабурова, Федорова, диверсійно-розвідувального загону Мєдвєдєва перебували не менше 5 тисяч чоловік із числа місцевих поляків. Крім того, 27-а Волинська дивізія АК, польські боївки «пляцуфки», прокомуністичне підпілля. Невідомо звідки у членів робочої групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА проходять дані, що 11 липня 1943 р. повстанські підрозділи ОУН здійснили скоординований напад на 167 польських поселень. Хоча жодних документальних даних про це немає ані в українських, польських джерелах, а також німецьких. Що це – професійна недбалість , упередженість чи політична доцільність?

Польські збройні формування у травні 1943 – березні 1944 рр. знищили 52 села, 11-14 березня 1944 р. знищено 12 сіл Забужжя, загинуло більше 1300 чоловік. Причому із 5 сіл даних про загиблих немає. Як свідчення співпраці радянських партизан і поляків: під час спільного нападу 2 жовтні 1943 року на село Омелько Ковельського району замордували 10 селян, забрали 300 голів худоби, 10 підвід із кіньми та всіляким добром і відійшли до польської колонії Пшебраже.

Провід ОУН неодноразово звертався до поляків з відозвами щодо припинення польсько-українського протистояння. Друга конференція ОУН (1942 р.) наголосила на самостійній незалежності держав Польщі та України, включаючи при цьому права українців на західно-українські землі. У листівці до поляків на польській мові у липні 1943-го вказувалося на взаємне порозуміння взаємної пошани, і що ворогами є Москва і Берлін; українці не мають ворожих намірів проти польського народу, не претендують на польські землі; нехай будуть вільні національні держави українців та поляків на їх етнографічних землях.

Із комунікату ОУН (звернення) – від жовтня 1943-го довідуємося про причини польсько-українського збройного протистояння. Поляки трактують визвольні змагання українців за власну державу, як загрозу для створення незалежної Польщі, але саме це протистояння – в інтересах Німеччини та СРСР, щоб українці і поляки знищували один одного, а потім їх поневолювати. Провід ОУН засуджує акти взаємних масових убивств, закликає поляків утримуватись від протиукраїнських виступів.

Як правило, польські офіційні чинники залишали без відповіді ці друковані чинники. Хіба у відозві від 30 липня 1943-го «До українського народу від імені «крайова репрезентація політична» між іншим сказано, що поляки розуміють намагання українців мати власну Державу, але «заявляємо, що не зречемося східних земель Речі Посполитої». Коментарі, як кажуть, зайві.

Дивне твердження висувають автори робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, що вчені діаспори теж вважали, що «в історії ОУН (б) й УПА «Волинська трагедія» – це важка темна пляма, її не можна було ані виправдати, ані пояснити». Та «Волинська трагедія» – це не одна українська сторона, вона не обмежується Волинню, охоплює Закерзоння, починаючи з 1942 року; ми не мали ніяких територіальних претензій на відміну від польської сторони.

Збройне протистояння у роки війни і до сьогодні має різне бачення як в українських, так і польських істориків та політиків. Протягом 1996-2006 років вчені Польщі й України ініціювали семінари та зустрічі на теми: «Україна – Польща: важкі питання». Проте й дотепер нема відповіді на причини і хід складних стосунків у роки війни. Наприклад, у 1993-му міністр закордонних справ Ганна Сухацька вимагала, щоб Україна переглянула дії українців на Волині та Галичині так, як і Варшава переглянула історію Другої світової війни. Український професор Володимир Сергійчук вважає, що у загостренні стосунків між обидвома народами винна довоєнна Польща, яка не визнавала права волинян на господарське життя, не кажучи вже про незалежність.

Велику роль у примиренні наших народів відіграли Президенти України Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Польщі – Олександр Квасневський та Лєх Качинський. Саме Леонід Кучма запропонував діалог на найвищому рівні створенням комісії з істориків з вивчення діяльності ОУН-УПА, відкриттям пам`ятників жертвам трагічних подій.

13 травня 2006 року Віктор Ющенко і Лєх Качинський поклали квіти до пам`ятника у селі Павлокомі (тепер Польща), де збройні формування убили 366 українців, помстившись за знищення 11 поляків. Але яка інтересна деталь впадає у вічі: на пам`ятнику українцям оригінальний нейтральний напис: «Вічна пам`ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1-3 березня 1945 року». А на польському хресті чіткий напис: «Пам`яті поляків – мешканців села Павлокома, котрі у 1939-1945 роках загинули від рук українських націоналістів та померли на «нелюдській землі» – Сибір і Далекий Схід». Хоча достеменно невідомо, про сімох поляків, яких викрило підпілля ОУН (б), а, можливо, це були червоні. Польський історик Є. Місило стверджує, що у знищенні українців брав участь загін Армії Крайової у кількості 60 осіб.

Збройне протистояння вели з особливою жорстокістю, обидві сторони не гребували ніякими методами, включаючи вогонь, мотузку, поліно, сокиру, кулю, навіть саджали на палю. Це нагадувало епоху середньовіччя, період релігійних воєн, де головними ідеологами перебували священники та ксьондзи. Досліджуючи проблеми українського національного руху у 1940-1950 роках, львівський історик Юрій Киричук справедливо відзначав, що «спроба вияснити, хто перший на Волині почав збройну боротьбу, як правило, безнадійна. Відповіді ніхто не дасть навіть у Судний день».

Сучасні дослідники вважають, що під час збройного протистояння загинули не менше 40-50 тисяч людей з обох боків. Стосовно до українського населення окупаційні режими Варшави і Москви проводили політику етноциду проти українців. Виселяючи поляків із західної України, сталінське керівництво заповнювало вакуум, переселяючи сюди, насамперед, росіян та представників інших народів з метою русифікації краю. У 1946-1949 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя насильницьки переселили 482 тисячі українців. У Польщу виїхало 800 тисяч поляків. Суттєва різниця: українців переселяли з рідних земель, поляки повертали на батьківщину.

Не відповідає дійсності думка, що акція «Вісла» пов`язана з убивством 28 березня 1947 року заступника міністра оборони Польщі генерала Карела Сварчевського («Вальтер»). Це був лише привід, а не причина. Як зауважує польський історик українського походження Є. Місімо, «Аналіз акції «Вісла» з перспективи років підтверджує, що, крім розгромлення УПА, вона мала за мету, перш за все, остаточне розв`язання української проблеми у Польщі у плані етнічнім і територіальнім». Акція «Вісла» тривала із 27 квітня по 12 серпня 1947 року. Виселено 140 тисяч 575 осіб української національності та членів змішаних сімей. Таким чином, по своїй суті, ця акція означає геноцид українського населення.

…На порозі ХХІ століття, яке докорінно змінює світ буквально на очах. Мислячи категоріями минулого – означає рух назад, особливо у таких болючих питаннях, як події Другої світової війни. Правий був Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч, який у 19-му столітті писав: «На просторі між двома морями живуть поруч – впертий русин і його невблаганний ворог поляк, лях. Запеклість, плекана віками фальшивих уявлень, довела обох до шаленства». Це, приміром, прекрасно розуміли та усвідомлювали, зокрема, Президенти України та Польщі Л. Кучма і Л. Квасневський, саме вони у травні 1997-го підписали Заяву до порозуміння та єднання.

Цілком стає зрозумілим, напевно, те, що несприйняття польсько-українських відносин, зокрема, подій Другої світової війни і збройного протистояння 1942-1947 років, треба оцінювати й робити висновки крізь призму історичної об`єктивності та науковості. Дуже прикро, коли у ці процеси намагаються втілювати тези політиків, здебільшого, крайніх поглядів, яку сторону вони б не представляли.

Дослідники тієї доби називають різні цифри, що стосуються польсько-українського протистояння. На Волині Іван Пущук нарахував лише за прізвищами близько вісім з половиною тисяч жертв українських жителів від польських збройних відділів. Олександр Денищук із Рівненщини зібрав списки двох тисяч загиблих. Як стверджує кандидат історичних наук Микола Посівнич, українське підпілля не вело повної документації злочинів. Український Центральний Комітет на Закерзонні робив цю роботу. Відомо, що від рук польських бойовиків загинули 12 – 20 тисяч осіб.

Січень 1944 року. 27-а Волинська дивізія АК воювала не тільки проти німців, але й розчищала терен від українського населення, грабувала і нищила українців, особливо у селах Ковельського, Турійського, Володимир-Волинського, Любомильського районів. У перших числах лютого 1944-го батальйони 27-ї дивізії АК «Сокола», «Яструба», «Луни», «Сивого» разом із 107-м шуцманшафт-батальйоном знищували українських селян-біженців. Лише у Турійському районі на Волині «аківці» вбили майже 200 осіб. Жертви нападів – служителі греко-католицької церкви. У Перемишльській єпархії Підкарпатського воєводства у 1943-1947 роках знищено 84 священників разом із родинами.

Як стверджує В. В`ятрович, польсько-українське протистояння у роки Другої світової війни було закономірним результатом тих стосунків, які перебували між українцями і поляками упродовж віків, особливо у 20 ст. У час «Волинської трагедії» відбувалися стихійні акції проти цивільних жителів, які були основною жертвою у цьому конфлікті, але й були деколи й ініціаторами цього протистояння. І українські, і польські визвольні рухи ставили перед собою протилежні цілі. Польський рух – головний автор АК – відновлення Польщі у кордонах 1939 року, включаючи західну Україну. Український повстанський рух найбільше був розвинутим на теренах Галичини й Волині, які Польща вважала своїми східними територіями («східні креси Малопольщі»). Ні за яких обставин ОУН не могла відмовитись від цих територій. Саме на цих територіях, на думку провідників ОУН, мала бути відновлена Українська Держава. Логічно ця територія стала ареною запеклої боротьби, а 1943-й рік – переломним у ході цієї боротьби. Стало зрозуміло, що німці програють, це лише питання часу. Таким чином, постало питання: кому належатимуть західноукраїнські землі? Поляки – за відновлення кордонів 1939-го. Українці ж сподівалися, що саме на Волині і Галичині виникне повстання, яке пізніше охопить решту українських територій.

Плин часу бере своє. Майже 80 років минуло з часу збройного польсько-українського протистояння. Взаємні втрати з обох сторін – величезні. Можна й далі виставляти суперечливі рахунки і претензії один одному, поглиблюючи при цьому ворожнечу двох народів. Але, напевно, й конструктивнішим буде такий варіант – схилити голови перед пам`яттю загиблих у тій бойні – перед поляками та українцями за християнським звичаєм «прощаємо, просимо вибачення». Цій тезі альтернативи немає.

З висоти пройденого часу розумно, виважено, а не засліплено у національному егоїзмі варто розглянути події 1942-1947 років. Щоб, бува, вшановуючи роковини тих трагедій, не породжувати інші або закладати міну сповільненої дії, яка може вибухнути будь-коли. Конфлікти мають поступово відходити в історію.

Кожен народ має своїх героїв. Герої Польщі – не завжди є героями України і навпаки. Кожна нація, у т. ч. українська, має свої цінності , за якими і живе. Якщо жити за старою історією Польщі, то це – шлях у безвихідь стосовно імперських амбіцій. Треба залишити у минулому застаріле мислення і брехливі комуністичні міфи. Наші взаємини із поляками були різними: мирна співпраця, траплялися часи, коли нас розсуджувало залізо і кров, але й було диво на Віслі у серпні 1920 року, коли завдяки героїзму і жертовності український вояків УНР і УГА під командування Удовиченка та Безручка зупинили червону кінну армію Будьонного під Замостям. Уроки історії треба засвоювати, щоб вони у майбутньому не повторювалися, щоб криваві сторінки наших протистоянь відійшли у минуле, стали надбанням істориків та дослідників.

 Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської районної організації

Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!