Минуло 13 років з дня відходу у Вічність самобутнього таланту України, тернопільчанина Івана Мацялка

Михайло Мацялко: «Він мав своє призначення на землі, як і свій хрест. Йому вдалося реалізуватися на всі сто відсотків. Усe заспіване пасувало його душі, його серцю. Так, як Іванові личила вишиванка у «Соколах» до тих пісень Січових стрільців та УПА, навіть складно назвати ще когось подібного в українській естраді».

Іван Мацялко відійшов у вічність 28 липня 2007-го як великий мученик: жодного разу (!?) біля його будинку не стояла машина «швидкої допомоги», він не прийняв жодної знеболювальної пігулки… Якими ж людськими зусиллями і як він це робив, зціпивши зуби, лише одному Господу відомо.

Разом із гуртом «Соколи» Іван Мацялко першим у державі реанімував пісні Січових стрільців і воїнів УПА, надав їм державної ваги. Як і колись, тепер вони звучать з Іванового голосу. І так буде завжди. Брати Мацялки (Михайло був керівником і натхненником колективу) несли у народ добру і вічну пісню, гарну пісню якраз у той час, коли у зародку національної демократії видавалося, що сатанинські і бузувірські ритми назавжди заполонять душі української молоді. Високопатріотична і високоморальна пісня Івана спочатку звучала у кожній галицькій родині, а потім перелетіла кордони і гордо виконувалася у світах. Його тембр впізнавався вже з перших акордів.

• «Соколи» підняли і понесли у світи цілий пласт, який виявився не під силу іншим, – твердить славнозвісний Валерій Маренич: «Кому, як не їм, свідомим українцям, які народилися в серці патріотичного краю з незабутніми піснями Українського січового стрілецтва та Української повстанської армії, було нести у світи їх духовну красу!
• Тембр голосу Івана, його впізнаванність стали візиткою гурту.
• Це були пісні для мільйонів українців – невинно убієнних і нині сущих в Україні, Америці, Канаді, Австралії, Сибіру, всюди… Іванова диво-подача, чиста, як джерельна вода, без фальшу, щиро лилася з нього. Настала їхня пора – ера «Соколів».

«Був у Івана момент у житті, коли хотів піти у монастир. Частенько їздив до Почаєва, у Гошів, спілкувався із ченцями. Та й батьки дуже хотіли, щоб Іван став священником, – каже Михайло Цимбалюк, хресний Батько Ганнусі, кум Івана. – Таким щирим і добрим був він на сцені та поза нею. З його уст ніколи ніхто не чув жодної лайки. Якщо Ігор Білозір мав свій перл «куртка на ваті», то в Івана він звучав просто: «кУрча!». Не любив він тих, котрі у товариствах вживали бруд і засмічували мову. Міг поставити неука та безбожника на місце, або встати і піти. Умів прощати. Не тримав зла й образ ні на кого. Завжди критично оцінював результати своєї роботи. А зробив багато!

Без віри у Бога, без доброти та милосердя себе не уявляв. Жив, творив, любив, боровся за Україну й українську пісню. І за неї згорів. Так хочеться, щоб його улюблениця Ганнуся, як дві краплі води вилита Татова донечка, мала на своєму життєвому шляху не тільки світле Батькове прізвище, а й світлу та щасливу долю».

Михайло МАСЛІЙ,

мистецтвознавець,

м. Тернопіль.