Перша перемога

Наш краянин, Соросівський учитель, делятинець Степан Голіней надіслав напередодні Франкових уродин оповідання-спогад з юних літ Івана Франка «Перша перемога» Юрія Шкрумеляка, як колишній його сусід по родинному Ланчину, яке пропонуємо читачам.

– Івасю, Івасю! – кликав сусідський хлопець, стоячи перед ворітьми коваля Якова.

Хлопчина був лише в сорочці і полотняних штанятах, туго закочених під коліна. В правій руці держав вудку, а а лівій – невеличкий кошичок з «вушком».

– А чого тобі, Гриньку? – запитала ковалиха, ставши на порозі хати.

– Та я до Івася, – зніяковів хлопець. – Бачите, тіточко, як випогодилося, тепер найкраще риба ловиться.

– Він же тільки що прийшов, – сказала жінка. – Від самого досвітку ганяв десь по зрубі, та й злива захопила його, промок до нитки.

– Це ги, Гриню? – озвався з сіней хлопчина. – Мамо, пустіть мене ще трошки, риби наловлю.

– Та йди вже, йди, коли так тобі хочеться, – сказала журливо ковалиха. – Тільки в росу не лізь, бо ноги порепаються…

– Добре, мамко!

За мить вибіг Івась на вулицю, теж із саморобною вудкою і лозовим кошиком. Наопашки накинув легонький міський сурдутик*, що недавно «промок до нитки». Хлопчина ж уже закінчив перший рік міської школи у Дрогобичі і оце прийшов на канікули. Він стужився за сільською природою, цілими днями бродив по лісу, по зрубі, і мати вже не забороняла, як колись.

У селі казали: «Приїхав Яців студент». Але «студент», хоч такий один на все село Нагуєвичі, не був гордий. Він, як і раніше, сходився і забавлявся з своїми ровесниками, ходив з ними по гриби, в малину, бігав на річку ловити рибу.

Небо, вмите бурею, чудесно синіло, а сонце горіло на ньому яскравіше, ніж звичайно.

– На зрубище сьогодні не підемо, – заговорив повагом Гринько, коли вже наближалися до річки. – Мама кажуть, що в таку пору, після громовиці, дуже лютують гадюки, і не вільно їх бити, бо то не змії, а «дикі баби»… Ти не читав цього в книжках, Івасю?

– Ні, не читав такого, і це неправда, – сказав рішуче Івась. – «Дику бабу» вигадали боязливі люди. Усякого гада треба бити, бо він кусає людей, тварин, пташат.

– Тссс, – мовив злякано Гринько, – бачиш, он там, дивися…

За вузьким струмочком, що по дощі прибув і став каламутним, блищала під кущем ліщини довга змія. По темних зигзагах уздовж її хребта було видно, що то не вуж, а «поганка».

– Тікаймо! – шепнув Гринь.

– Чого? Вона ж далеко, – сказав Івась, ставлячи свій кошичок у траву.

– Тікайте, хлопці, тікайте! – озвався якийсь незнайомий селянин, що надійшов з села.

– Ой, дивіться, – шепнув жалісно Гринько, – пташка!

Івась і селянин глянули і зжахнулися. Гадина зловила ластівку і стиснула її в пащі. Пташка тріпоталася і тонко пищала.

– Свят-свят! – шепнув чоловік і перехрестився. – Не руште її, ходімо звідси.

Івась кинув свій сурдутик на землю. Сонце припікало, і з промоклого піджака ішла біла пара.

– Дайте мені палицю, дядьку! – сказав Івась поквапно.

– Що ви хочете робити, паничу? – насторожився селянин.

– Я не панич, а ковалів син, – сказав ображено хлопець. – Дайте, я уб’ю гадюку.

– Ні, не дам, не хочу брати гріха на душу, – злякався чоловік і сховав свого патика за спину. Та по хвилині трохи ввічливіше спитав:

– То ти Якова Франка син? Не роби того, хлопче, бо може бути біда. Це ж не гад, а «нечисте»… «Дика баба»…

– Тоді я і без палиці! – сказав ображено Івась і ввійшов уже з вудкою у воду.

– На, на, бери! – спохватився чоловік.

Івась миттю перебрів струмок, та, вийшовши на берег, не пішов прямо, а стрибнув за кущ. За мить на голову зміюки з розмаху впала важка палиця. Змія рвучко крутнула хвостом, випустила пташку і шугнула навмання у високу траву. Але хлопець і там догнав гада.

– Ловіть! – нарешті гукнув Івась і кинув через потічок, між зляканих свідків своєї перемоги, два гадючі шматки.

За часинку і сам, задиханий, перебіг через струмок на цей бік, де тим часом зібрався уже гурт селян.

– Нате вам, дякую! – сказав Івась, віддаючи селянинові палицю. – Отак їх треба, тих гадюк ядовитих!

– Дивіться, і пташка жива! – тішився Гринько. – Он скаче по бережку.

На вечір усе село знало, що ковалів школяр убив «дику бабу». Конялиха Марія, пригорнувши сина, дивилася на нього з любов’ю і з якоюсь таємною журбою.

– Ой, аби йому щось не пошкодило… Він увесь труситься, – говорила з жалем до коваля.

– Нічого! Це від запалу, воно мине, – казав тихо майстер Яків, і по хвилині додав з гордістю: – Добре, сину, зробив. Нехай знають, що ковалі не бояться забобонів.

Скоро після того дітвора і дорослі геть вигубили зміюк в Нагуєвичах і в околиці.

*Сурдутик – піджачок.