Професор «гнізда» націоналізму і самостійництва

У грудні цього року виповниться 140 років з дня народження славного надвірнянця, професора Івана Дем`янчука.

ДЕМ’ЯНЧУК Іван Степанович народився 24 грудня 1880 у місті Надвірна. Відомий мовознавець, літературознавець, перекладач творів античної літератури,членУкраїнського педагогічного товариства,член-співробітник філологічної комісії Краківської Академії наук, фундатор «Рідної Школи» ім. Маркіяна Шашкевича у м. Станіславів. Закінчив філософський факультет Львівського університету у 1905 році. У 1912 -1914роках – доцент кафедри класичних мов в Чернівецькому університеті. Викладач грецької і латинської мови у Станіславівській українській гімназії, управитель приватної жіночої реальної гімназії сестер Василіянок у Станиславові, автор підручників для гімназій Галичини. Помер на засланні у Росії у 1919 році.

«Боротьба за заснування української гімназії в Станіславові відбувалася на галицькій сеймовій арені протягом кількох років з початку нашого сторіччя. Поляки старалися різними засобами не допустити до її створення, аж дійшло до того, що в жовтні 1903 р. українські сеймові посли склали свої мандати і покинули сейм. Відповідну заяву в цій справі виголосив тоді голова українського клубу,д-р Євген Олесницький. Безпосередньою причиною цієї сецесії [відступництва] стала саме відмова польської сеймової більшості визначити у бюджеті відповідні фонди на заснування згаданої гімназії.

Щойно під натиском Віденського уряду дало галицьке намісництво згоду на створення гімназії від вересня 1905 р.За австрійських часів, тобто до кінця 1918 року, гімназійні учні повинні були носити т. зв. «мундири», тобто вбрання відповідного кольору та фасону. Такий однострій складався з круглої твердої шапки з дашком, з ґранатового[темно-синього] сукна, а на шапці була відзнака «Ґ», срібна для середніх класів, золота для старших класів гімназії; ґранатова сорочка з твердим, стоячим ковніром, на ковнірі паски срібні для середніх класів, а золоті для старших; штани чорні; взимку носили учні чорні плащі військової форми зі синіми вилогами на ковнірах, а навесні, влітку та восени дозволено носити ґранатові пелерини [накидками] з т. зв. «капішонами» для захисту від дощу.Учителі теж могли, але не зобов’язані були носити уніформу, визначену для державних урядовців, яку одягали тільки в державні свята. У нашій гімназії мали такі уніформи тільки дир. Сабат і проф. І.Дем’янчук»[1.ст1] У 1906-1914 роках в українській гімназії «Станіславівська гімназія з руською мовою викладовою» викладачем латини і греки працював доктор Іван Дем’янчук із Надвірної. Класична гімназія з навчанням латинської й грецької мов та давньої культури мала безперечно свої переваги. На зразках античної культури, філософії та літератури розвивала вона особливо інтелект молоді. Викладацьку працю поєднував із науковими дослідженнями.Свої наукові праці він друкував українською, німецькою та польською мовами. Другого грудня 1908 гімназія святкувала 60-літній ювілей панування цісаря Франца-Йосифа І. На початку концерту з нагоди урочистостей історичний виклад виголосив професор Іван Дем’янчук. Науковець входив до Руського товариства педагогічного, яке засноване у 1881 р. у Львові і називалося “Руське товариство педагогічне” . У 1912-му на підставі зміненого статуту Товариство отримало назву «Українське педагогічне товариство» (УПТ), філії товариства названо кружками. Мета діяльності товариства – вирішення проблем навчання української громади, надання моральної і матеріальної допомоги учням і студентам, виховання молоді у патріотичному дусі та видавнича діяльність. У першу чергу, товариство сприяло зростанню кількості шкіл з українською мовою викладання. До початку Першої світової війни УПТ організовувало численні курси для неписьменних, поширювало мережу бурс, народних шкіл, відкрило 7 гімназій.

У м. Надвірна Іван Дем’янчук разом із надвірнянцем доктором філософії Федором Срібним організовували гімназійні курси при філії товариства «Просвіта» і досліджували замкові споруди у середмісті. Вчений став меценатом приватної безплатної народної школи ім. Маркіяна Шашкевича в Станиславові. «З роком 1910 зачинає Виділ тодішньої філії Руського Товариства Педагогічного у Станиславові під проводом голови Гната Павлюха у злуці з комітетом «Рідної Школи» реалізувати постанову §3 статуту, а саме закладає приватну народну школу ім. Маркіяна Шашкевича. Школа ім. М. Шашкевича, 4-класна, буде міститись в домі «Сокола» – вул. 3 Мая, 18. Призначення – готувати хлопців до вступу в гімназію. Школа приватна, але безплатна. В 1912 організовуються перший і третій клас. 3-й для тих, хто закінчив 2-класну школу в селі»[2, ст.2].

У газеті «Станіславівські Вісти» 3 жовтня 1912 року надруковано список осіб, які внесли кошти на будівництво «Рідної Школи» ім. Маркіяна Шашкевича у Станиславові. Це О. Вітковицький (батько Іванни, дружини майбутнього Патріарха Мстислава (Скрипника) , д-р Ю. Олесницький, І. Луців, д-р Л. Бачинський (пізніше віце-президент ЗУНР ),д-р І. Мандичевський, , І. Мирон (голова товариства «Сокіл» ), В. Кисілевська, Я. Борис, Н. Мардарович, П. Міськів, С. Левицький, С. Малецький, Г. Павлюх, Д. Джердж (проф. української гімназії ),Б. Безкоровайний, д-р І. Дем’янчук, В. Проців, О. Тисовський (організатор «Пласту») , товариство ім. Івана Тобілевича.та інші.

Іван Дем’янчук тісно співпрацював з редакцією науково-педагогічного журналу «Учитель».«Значне місце на сторінках «Учителя» займали огляди педагогічних видань (не лише українських, а й польських і німецьких), критичні виступи, рецензії на окремі педагогічні видання тощо. Програма науково-педагогічного журналу вдосконалювалася і згуртовувала у ньому українських вчених, педагогів, письменників, які співпрацювали з редакцією.

Зокрема, це О. Барвінський, А. Алиськевич, В. Волощак, І. Дем`янчук, Л. Денисюк, Т. Левицький, І. Свєнціцький, О. Сушко, І. Франко, С. Рудницький, В. Щурат, І. Раковський, В. Левицький, Я. Весоловський, О. Левицька, Я. Зеленкевич (Я. Чепіга), М. Гехтер, С. Черкасенко, Г. Шерстюк та інші. З 1905 р. «Учитель» поширив тематику на актуальні педагогічно-виховні проблеми, питання шкільного і домашнього виховання на всіх українських землях і в інших європейських країнах, містив наукові розвідки, хроніку з життя виховних і наукових установ, огляди й рецензії»[3,ст.1].

Вчений Іван Дем’янчук подає свої дослідження для молоді у публікаціях у журналі для дітей і молоді „Дзвінок”.

«У 1909 р. „Руське Педагогічне Товариство у Львові” доручило Катрі Гриневичевій редаґувати журнал для дітей і молоді „Дзвінок”, який за попередньої редакторки Константини Малицької (прибране ім’я Віра Лебедова) мав великий виховний вплив на молодь. Катря редаґувала „Дзвінок” протягом трьох років. До „Дзвінка” дописували: проф. Іван Демянчук, Михайло Козоріс, д-р Іван Липа, Юрій Сірий, Осип Маковей, Гнат Хоткевич, Богдан Лепкий. Сильвестер Яричевський, Степан Чарнецький і інші, деякі ілюстрації виконував графік Іван Косинин. Сама редакторка писала для молоді вірші й оповідання » [4,cт.1].

У 1913-1914 роках професор Іван Дем’янчук працював помічником директора Станіславівської гімназії з руською(українською) мовою викладовою професора Миколи Сабата,завідувачем учительською бібліотекою, викладачем грецької і латинської мови. Одночасно викладав класичні мови у Чернівецькому університеті і був управителем приватної жіночої реальної гімназії сестер Василіянок у Станиславі. У гімназії він брав участь у засіданнях наукового гуртка учнів, який мав на меті поглиблення знань учнів гімназії та розширення їх світогляду, намагався забезпечувати українське національно-патріотичне виховання молоді.

У вересні 1914-го російські війська зайняли Станіславів, російська окупаційна влада дозволила відкрити гімназію. Під російською окупацією навчання у гімназії проводились тільки до грудня 1914 р., бо внаслідок австро-німецького наступу з Карпат російська влада гімназію закрила, а директора професора Миколу Сабата і його заступника проф. Івана Дем’янчука арештувала.

«Після початку наступу військ Австро-Угорщини з-за Карпат на позиції окупантів за наказом російська адміністрація почала брати з-поміж цивільних людей заручників. Голова Станиславівської повітової управи розпорядився заарештувати кілька десятків відомих українців. Серед них д-р Іван Дем’янчук, о. Іван Гордієвський, лікар Володимир Янович, судовий радник Клим Кульчицький, директор гімназії Микола Сабат..»[5,ст.1]. Зразу вони перебували у Станиславівській тюрмі «Діброва», а потім їх вивезли до Львова. У Львові вдалось директорові Сабатові вийти на волю, а професора Дем’янчука з сім’єю й інших арештованих москалі вивезли до Росії.

Характеризуючи заходи окупаційної російської адміністрації у Східній Галичині 1914–1915 рр., відомий український громадсько-політичний діяч та історик Дмитро Дорошенко наголошував, що, здійснюючи програму боротьби з “мазепинством” на окупованих теренах імперії Габсбурґів, царат широко вдавався до адміністративного видалення углиб Росії усіх “замітних українців” – “чи це був голова читальні “Просвіти”, чи директор української книгарні, чи учитель – все одно”.

Перша світова війна викликала пересування сотень тисяч військових на театрах воєнних дій на українських теренах та спричинила масову примусову міграцію цивільної людності (біженців, виселенців, закладників, переселенців) із зазначених територій на схід – до українських губерній Росії і до Сибіру. В Петрограді створюється Українська Національна Рада- повноважний представницький орган Української Центральної Ради у столиці Росії, утвореної після Лютневої революції 1917 р. під головуванням О. Лотоцького та П. Стебницького, яка повинна допомагати біженцям і виселенцям із Галичини, Волині та Холмщини під час Першої світової війни. До Української Національної Ради у Петрограді зверталися виселенці з України:ректор Львівської духовної семінарії, священник, доктор богослов’я Осип Боцян, голова Української ради у м. Ташкенті В. Розвадовський, професор Станіславської української гімназії І. Дем’янчук та інші. У «Пам’ятній записці про стан цивільних полонених та військовополонених уродженців Галіції та Буковини, що знаходяться у Росії» (від 14 червня 1917 р.) зазначалася кількість виселених із цих країв: до 3 тис. українців-інтелігентів та більше 20 тис. селян різної статі.

Ректор Львівської духовної семінарії, священик, доктор богослов’я Осип Боцян підтвердив зазначену кількість виселенців, відзначивши, що «…скандальною історією є історія арештовання і заточення людей, які не дали ніяких доказів ворожнечі Росії і російської армії, – яких одинокою виною було се, що вони були лояльними підданими Австрійської держави, свідомими українцями, православними католиками (уніатами) з переконання» [6,3].

О. Боцян підтвердив,що «вивезено до 3000 інтелігентів всіх станів і віку: священників(1.Митрополита А. Шептицького; митрофорного протопресвітера Станіславівської єпархії; 2 ректорів духовних семінарій: Львівської і Станіславівської; 5 докторів богослів’я, 2 папських шамбеленів, 4 благочинних, 3 ігуменів Василіанського ордену, 50 приходських священників, 5 студентів богослів’я, 10 монахів, 8 кліриків-монахів); учителів (1 професор політехнікуму, 2 доценти університету, 1 директор гімназії, 6 учителів гімназії, 1 директорка жіночої школи, 26 народних учителів); адвокатів (3 послів до парламенту, 4 кандидатів адвокатури), 5 суддів, 3 лікаря, 7 редакторів і літераторів, 1 книгар, 4 агрономи; 1 селянин посол до парламенту; до 500 селян просвітних, економічних і політичних організаторів, і 20.000 селян і селянок різного віку. …Майже усі були вивезені без суду, без подання причин, із-за доносу, підозріння і самоволі адміністративних властей».[6,3].

«Згідно з поіменним списком виселенців у м. Буінську Симбірської губернії проживало 46 галичан-українців, серед яких переважно чоловіки-землероби, ремісники, робітники, а також дяк, в’язничний ключник, залізничник, радник окружного суду, організатор народних спілок, банківський урядник, жандарм, народний учитель та ін. – тобто, люди різних професій та різного віку (від 17 до 67 років). Серед виселенців були й професор реальної школи Грицак Федір Миколайович, професор гімназії з м. Станіславів Дем’янчук Іван Степанович з дружиною Євгенією Степанівною та дітьми Ярославом (6 років) і Романом (5 років). Майже всі виселенці, як правило, заарештовані адміністрацією чи військовими, не були заслухані судами й вислані без слідства. Лише кільком із них висунуто звинувачення.»[6,2].

Полонені українці офіцери і священники бажають виїхати на Україну для допомоги у культурній роботі. «Межи ними є учителі гімназій, юристи, техніки, студенти університету, народні учителі, учні гімназій і т. д. Є вони у Симбірську (редактор і організатор «Соколів» Сень Горук), у Верхніх Муллах Пермської губ., в Семипалатинську (адвокат др. Микола Галущинський, др. М. Кичура, Іван Кульчицький, учитель гімн. К. Шумський, агроном Гр. Думка). У Ташкенті (композитор, директор укр. музичної консерваторії др. Станіслав Людкевич; учитель гімн., секретар тов. «Просвіта» у Львові др. Іван Брик. У Тара Тобольської губернії (полковий священник, музика Володимир Садовський), а в Рязані священник-музика Теодор Пасічинський» [6,3].

В особовому фонді О. Лотоцького в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського знайдено кілька листів-звернень за березень-квітень 1917 р. до Комітету Української Національної ради у Петрограді до Червоного Хреста і меценатів-волонтерів із проханням про допомогу військовополоненим і виселенцям із Галичини [6,4;6,5]. Віднайдено також звернення Комітету від 16 травня 1917 р. до Комісії з прийняття російського підданства про дозвіл українським виселенцям із Галичини повернутися в Україну. До листа додавалися: 1) звернення директора Львівського театру Михайла Губчака про дозвіл переїхати з м. Симбірська до м. Києва; 2) звернення професора Івана Дем’янчука про дозвіл переїхати з м. Буінська Симбірської губ. до м. Станіславова (Галичина) та інші.

Учений Іван Дем’янчук писав у зверненні до Комітету Української Національної ради у Петрограді «Високоповажані Земляки! За радою московських українців пересилаю виказ галичан, висланих адміністративно в Буінськ Симбірської губ. Такі викази посилав я вже не раз всіляким російським властям… Маємо надію, що сей виказ попаде нарешті в добрі руки і що ми дістанемо назад довгождану свободу, яку відібрали нам без усякої причини. Вже третій рік мучимося ми за непоповнені вини. Якби не австрійське правительство, котре посилає нам по 10 р. на місяць, многі з поміж нас хіба б погинули з голоду, бо російська власть уміла лиш запроторити нас в тюрму, а потім вислати чорт-знакуди, але дати нам спромогу жити не знала. Так було при старій власті, так є і тепер. Нове правительство кинуло нам в марті гарне слово співчуття, але забуло запитати нас, чи ми маємо з чого жити. От уже другий місяць не дістали ми навіть австрійської допомоги, тому що по зговору з Америкою наганяє гніву над нами датський консул, котрий мабуть ще не роздивився в своїм спадку і не присилає нам грошей. За більш як два роки неволі люди подерли на собі одіж і ходять обірванцями, бо не мають за що купити собі нову одежину. Люди, котрі не знали ніколи біди, тепер голодують і западають на здоровля, а то й помирають. Я, приміром, дістаю на цілу сім’ю 30 руб. місячно. Подумайте, поважні панове, чи при теперішній дорожнечі я можу дати своїм дітям вволю їсти? А їх треба ще й одіти. Сподіваємося, що нова власть зробить кінець нашим мукам і змиє бодай в часті той сором, який лежить дотепер на Росії, що нас, славян, кривдить… Ви там в Петрограді знаєте добре, хто ми і за що нас вивезли, але тутешні «свобідні граждане» не хочуть нічого знати про нашу невинність і обходяться з нами як з людьми безправними, над котрими можна знущатися скільки зволючи. Буінські міщани обходяться з нами гірше як з своїми собаками, а жалуватися нема кому, бо тепер «свобода». Прийдіть бодай Ви, панове, нам на поміч і відошліть нас вже раз домів. Се не ласка з Вашого боку, а діло справедливості. З правдивою пошаною Др. Іван Дем’янчук. Буінськ, 25/4.1917» [6,1].

На початку 1916 року керівництво Загальної Української Ради у Відні звернулося до українців з метою уточнення списків для прискорення визволення політв’язнів з Росії в газеті «Діло», в якому є прізвище І,Дем’янчука.

«Поклик Загальної Української Ради.

Загальна Українська Рада займається безнастанно справою насильно вивезених Українцїв і докладає всіх можливих заходів, щоб приспішити їх визволенє.

Інформації просимо посилати до Канцелярії З. У. Ради на руки президента д-ра Костя Левицького, Wien, VIII. Josefsidterstrasse 43. 1/8.

Наш спис обіймає отсії особи в поазбучнім порядку:

О. д-р Боцян Йосиф, ректор гр. кат. семинара у Львові – Єнїсейська ґуб., Єнїсейський уїзд, гор. Минусинскул. Новоприсутственная ч. 38, городскаяаптика.

Верлад Михайло, студент прав з Снятинщини – Симбірск, ул. Садовая

Величко Федір, урядник маґістр. з Станиславова – ґуб. Томска. Буинск к. Бернавль.

Губчак Михайло з Станиславова, ґуб. Томска – Буинск к. Варневля.

Грицак Ізидор, проф. ґімн. з Станиславова, ґуб. Томска – Буинск к. Барнавля

Д-р Глушкевич Володимир, лікар з Станиславова.

Гуменюк Олександер з Саниславова.

Д-р Дем`янчук Іван, проф. ґімн. з Станіславова, – ґуб. Томска Буинск к. Барнавля.

о. Збудовський Роман, – ґуб. ВятскаУрожум

Д-р Koc Андрій, адвокат з Калуша.

Кульчицький Клим, ц. к. радник суду з Станїславова; Д-р ОкуневськийТеофіль, посол, Городенка; Д-р Терлецький Антін, лїкар з Рогатина; Д-р Янович Володимир, лїкар з Станиславова.

З Президії Загальної Української Ради.

[Дїло]

16.02.1916». [7,ст.1].

Не дочекався надвірнянець Іван Дем’янчук визволення. Захворів на тиф і помер у1919 році.

У рік смерті професора у друкарні Наукового Товариства імені Шевченка накладом Українського Педаґоґічного Товариства вийшла книжка «Латинські вправи на першу клясу» після книжки А. Фрончкевича і Ф. Прухніцкого, уложив Іван Дем’янчук, гімн. професор. 3-є вид. / зладив Іван Копач. – Львів, 1919 .

Головні праці «Comicorum­Graecorumfragmenta» (1913), «Ретор Квінтіліян як педагог» (1914).

[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). – Париж, Нью-Йорк, 1957. – Т. 2.– С. 484-497.]

За життя вченого надруковані збірки творів грецьких драматургів «Супплементумкомікум» (1912), «Перекази старинного світу»(1908-1911), драма Софокла «Гончі собаки» (1912), опубліковані статті «З грецьких папірусів», Фрагменти старинної культури» (1912), «Родімський колос», «Рух літературний жіночий у старинній Греції» (1905), «Листи до Діогена», «Біблійні картини у грецьких писателів 5 і 6 ст. по Христі», «Декілька педагогічних засад ретора Квінтіліана» (1912), підручник з латинської мови (1911) для 1 класу гімназії,довідник про неправильні грецькі дієслова (1909) та інші.

Джерела:

1. Тимотей Мацьків, Канада,Історія Української державної гімназії в Станіславові,http://gimnazia1.if.ua/uk/istoriia-ta-suchasnist/1-istoriia-himnazii.html

2. «Рідна Школа» ім. Маркіяна Шашкевича», http://gk-press.if.ua/ridna-shkola-im-markiyana-shashkevycha/

3. «УЧИТЕЛЬ» – ПРОВІДНИЙ ЧАСОПИС ГАЛИЦЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА (1889-1914), www.irbis-nbuv.gov.ua irbis_nbuv cgiirbis_64

4. Катря Гриневичева, http://wishenko.org/katrya-grinevicheva.html?page=2

5. Микола Драбчук, Директор гімназії Микола Сабат,https://uk.wikipedia.org/wik

6. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ), 1. ІР НБУВ, ф. 244, од. зб. 597, 2 арк.; 2. ІР НБУВ, ф. 244, од. зб. 609-623, 28 арк.; 3. ІР НБУВ, ф. 244, од. зб. 624, 4 арк.; 4. ІР НБУВ, ф. 335, од. зб. 24, 1 арк.; 5. ІР НБУВ, ф. 335, од. зб. 26, 1 арк. 16.

http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/74430/U_sviti_ rekordna_kilkist_bizhenciv_i_pereselenc

7. В справі вивезених Росіянами,zbruc.eu

Ігор Андруняк,

член Національної спілки

краєзнавців України.