Газета по-надвірнянськи
 

ЗАЧЕКАЙТЕ, ЛІТА…

23 жовтня 2020, 11:27 | Рубрика: Творчість Версія для друку Версія для друку 92 переглядів

– Мариночко, підганяй сюди худібку, щось буду тобі приказувати.

Стрийна Анна були прекрасною оповідачкою: її можна було слухати день і ніч: про роки юності, дівоцтва, сімейне життя, про тяжку працю на городі, на сінокосі. Треба було прогодувати 8 дітей (двох Господь забрав до себе ще маленькими).

Осінь. Вересень. Марина просто бігла зі школи. Ходила у сусіднє село у 10-й клас, бо в рідному селі влада ще не спромоглася побудувати свою десятирічку.

Дівчина знала, що сьогодні пастушитиме стрийна Анна, тому Марина щось цікаве почує про давні роки її життя.

– Стрийно, ви де?

– Ось тут, дитино, за ліщинами.

Дівчина миттю опинилася біля оповідачки. Корівки мирно розійшлись по сінокосі.

– А що сьогодні розкажете?

– Я тобі трохи заспіваю, слухай…

Коровоньки-туріноньки,

То вам роги ростут.

Хто вас буде віпасати,

Як мні люди озьмут?

Хто вас буде віпасати,

Хто вас буде пасти,

Хто вас буде навертати

На зелені расти?

А вас буде віпасати

Молодша сестриці.

В праві ручці сопілочка,

А в ліві дійниці.

– Хто вас навчив таких співанок? – спитала Марина.

– Я деколи сама складала їх, коли на душі ставало важко, та це ніхто не чув і не бачив.

Справді, ніхто стрийну Анну не бачив сумною – завжди усміхалася, підбадьорювала інших, додавала запалу до роботи. Ходила на толоки людям помагати. Звідти долинав її дзвінкий голос, приємний грудний сміх. Знали її дужою і сильною.

Чоловік Остап працював мотористом на нафтопромислі. Марина чомусь жодного разу не бачила, щоб він сміявся. Ходив похмурий, любив ходити по лісах, висліджувати сліди звірів, диких кабанів. Зате працьовитий і правдивий, вимогливий до жінки, до дітей та і до себе.

– Маринко, слухай. Мала-м дев`ятнадцять років, коли прийшов мене сватати Гарбуз (так прозивали хлопця з Яршиці). Восени, ночі вже холодненькі. Пес почав брехати – під хатою три чоловіки.

– То що за люди? – питає тато.

– Прийшли-смо сватати вашу доньку.

– Та котру, в мене є дві?

– Старшу, Анну.

А я вискочила в сіни і кажу молодшій сестрі Олені:

– Оленко, подай мені кожух.

І через сінешні двері втекла до подружки Палагни, що пізніше вийшла заміж за Прокопа Юрцівського в Криминосу.

А мама «*тильмом» за мною до Палагни.

– Аннунько, іди за Миколу, він хлопець роботящий, добрий, хорошого роду. А що не дуже файний, то з лиця воду не пити. Та й Яршиця недалеко від нашої хати. Пробіжиш Коропатінку – і ти вже біля мене.

Велике, розлоге поле Коропатінка славилось тим, що там росло пахуче зілля аїр, яке заготовляли на Івана Купала. Воно лікувало багато недуг, мало чудовий запах. Дівчата мили в ньому голову.

Багато молоді збиралось у Коропатінці на величне літнє свято. Зберігали дівчата зілля до Петра.

А на Йвана зілі рвала,

На Петра сі мила,

А по Петру в дві неділі

Вісілє справлєла.

І справді, немало дівчат виходило заміж після Петра. Можливо, зілля помагало.

Пішов Гарбуз із гарбузом і старостами. Я любила жартувати з хлопцями. Микола одного разу сказав, що пришле старостів. Я жартома відповіла: «Присилай!». А хлопець не жартував…

Потім Яків Писяків не давав мені проходу:

– Анно, носитиму тебе на руках, не дам волосинці впасти з голови. Запала ти мені в душу, особливо великі зелені очі, в яких відбиваються весняні гаї. Люблю твої пишні чорні коси, веселий характер.

– Яківцю, вже вибачай, та я Остапа люблю. Очі в нього сині-сині, а коли засміється, то обличчя стає добрим і ласкавим. Казав, що любить і після Спасівки пришле старостів. Я дала згоду. Він – сирота (мама померла при родах із маленькою донечкою).

Пішов Яків, нічого не сказав, лише тяжко зітхнув.

– І прийшли, стрийно, старости від Остапа?

– Прийшли пишні і поважні. Батько дав згоду.

Забрав мене Остап до себе під самий Діл. У 1937 році поклали хатчину. І ґаздували, тяжко гарували. Але в мирі, злагоді, радились, що де садити, сіяти, яку худібку прикупити.

Я собі пригадала наше з Остапом весілля. Барвінковий вінок красувався у мене на голові. Вишита сорочка з домотканого полотна, але не з грубого, а з тонкого. Кожна відданиці тримала в скрині це полотно на весільну сорочку. Шалянова спідниця і червоні чобітки вдалися мені дуже до лиця.

Я прибирала у польського «кіровника» Ліпуцького на фабриці. Наскладала грошей на весільне вбрання. Він мене поважав за працьовитість і порядність. На весілля прислав свого помічника з великим круглим білим хлібом, пляшкою солодкого вина і запискою, в якій написав: «zycze szczesci amlodej parze!» («Бажаю щастя молодій парі!»).

Сіли за стіл. Остап похилив голову – немає мамки, щоб поблагословила. А двоюрідна сестра Парані Бидріївська тихенько затягла співанку:

А у моїм городочку

Барвінок сі стелит.

Устань, тетко, подивисі:

Твій синок сі женит.

Не витримав мій Остап, «вилетів» з-за стола, сховався за комору і дав волю сльозам.

Посходились гості. Музики заграли спочатку тужливі весільні мелодії. А пізніше танці: коломийку, «ґіпушку», «волошку». Завила мене тета Катерина – і я вже ґаздиня.

Отак, Маринко, все пролетіло, як нинішня днинка. Вже мені 70, а так хочеться повернутися в молоді літа хоч на хвилинку.

Здається, дощик моросить. Похолодало. А Марина під розлогим буком вже розклала маленьку ватерку. Вмить вона розгорілась і зігріла душі і серця цих двох пастушок-подружок.

Стрийна Анна підійшли, простягли натруджені руки над вогником і тихенько заспівали:

Ватерка сі курит,

Ходім, брате, до дівчини:

Дівчина сі журит…

– Де мені наздогнати літа молодії, Маринко?

З вересневого осіннього неба спадали лапаті краплі дощу, а з очей стрийни Анни – сльози…

*Тильмом – швидко

23.08.2020 р.

Козирки,

Парасковія ЛАХВА.

Прокоментуй!

Залиште коментарій

*

!!! Коментарій буде розміщено після погодження модератором !!!