На барикадах – з молитвою за Україну

20 лютого – День пам’яті Героїв Небесної Сотні

Отець Іван Гедзик, молодківчанин, священник церкви Преображення Господнього та Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у Гвозді, учасник Революції Гідності, волонтер у зоні АТО. Світлини із його зображенням на столичному Майдані перед «Беркутом» 2014-го облетіли всі світові агентства, займаючи провідні місця у світових рейтингах. Якраз ця світлина прикрасила обкладинку книжки «Бог і Майдан», виданої у Львівському Католицькому університеті. Нагороджений відзнаками районної ради, командування АТО.

Слово – о. Іванові Гедзику:

- Згадуючи ті дні, коли перегортаємо календар і бачимо 20 лютого, усвідомлюємо, що вони закарбовані у нашій пам`яті як щось надзвичайне. На жаль, і радісне, бо ця радість і перемога прийшла через кров, смерть. Але ми знаємо, що перемога завжди дається у боротьбі, у витривалості, терпеливості, насназі йти вперед. Згадуючи все, поринаємо у 2014-й, у той час, коли кожен із нас переживав. Ті дні – тривожні, неспокійні, які все ж таки додавали сили й оптимізму у правоту боротьби і відстоювання гідності та честі українського народу. Тому, що майже кожна людина у ті дні переживала щось надзвичайне. Всі погляди були прикуті до телебачення, інтернету – де ми дивилися, що відбувається у серці нашої країни – у Києві, на столичному Майдані. Спочатку думали, що все закінчиться через декілька днів. Але все тривало довго – 3 місяці.

Інколи наступав тимчасовий розпач, зневіра. Але десь там, у глибині серця, жевріла надія, що перемога буде за нами. І звичайно, потрібно було, щоб хтось творив цю революцію, потрібні патріоти, відчайдухи, можливо, романтики, мрійники, котрі б вирішили: «Я маю бути на Майдані!».

Так сталося, що 30 листопада 2013-го ввечері тодішня влада, неукраїнська, жорстоко побила наших дітей, молодь за те, що вони прагнули, щоб Україна перебувала в Європейському Союзі, стала Європейською державою, розвивалася у гідності, свободі, справжній незалежності.

І коли ми вранці 1 грудня прокинулися, то всі медіа й Інтернет показали страшну картину: як поліція розганяє і жорстоко б`є наших дітей. Ми цьому не повірили, не визнавали за правду. Але розуміли, що той тиран Янукович, аби втриматися при владі, не відриватися від Росії, міг це зробити.

Ми багато разів переглядали ці кадри і в кожного щеміло серце та стискалася рука в кулак. І кожен запитував себе: «Що ти робиш зараз?.. Чи ти дозволиш, щоб так тривало далі?.. Чи ти щось змінюватимеш?..». Тому того ж дня зібралася позачергова сесія Гвіздської сільської ради, на якій вирішили зразу ввечері відправити перший автобус із людьми у Київ на майдан Незалежності. І вже від того часу старалися постійно відправляти автобуси з людьми-добровольцями.

Пригадую, через декілька днів виготовили такий плакат із зображенням того моменту, коли «Беркут» б`є студентську молодь 30-го листопада. І підпис: «А ти дальше змовчиш на це?». Ці плакати я приклеїв на церковні двері, щоб розбудити моїх парафіян, аби вони усвідомили, що ж насправді відбувається, до чого ми дожилися, а влада – озвіріла. І кожен, споглядаючи цей плакат, розумів, що він також має перебувати у Києві. Потім ми у Надвірній клеїли… Пам`ятаю, я один такий плакат наклеїв у райдержадміністрації й один пан-чиновник мене за це трішки сварив… Він думав, що влада Януковича постійно перебуватиме й донині…

Я вперше поїхав на Майдан у Київ 10 грудня разом із жителями сіл Молодків та Гвізд. Кожен їхав на щось таке, звичайне, щоб зробити фото, побути із людьми, відчути той дух Майдану… Але те, що ми пережили наступного дня.., я пам`ятаю, як нині. Вже повертаючись назад, додому, всю дорогу мовчали, перебували в задумі, чоловіки зізналися, що так близько біля смерті вони ще не стояли.

Тоді, уночі, з 10 на 11 грудня стався перший розгін Майдану, коли «Беркут» лавою посунув на нас, перевертаючи казанки з їжею, каплицю біля стели на Майдані. Я навіть не встиг зібрати деякі свої священичі речі, бо все змішалося зі снігом, болотом…

Ще пригадую, як вночі розвалили пам`ятник Леніну. Кожен хапав собі шматок граніту на згадку. А я пробрався крізь натовп всередину і сказав: «Це – тиран, який мучив нас, а ви берете те, як якусь реліквію. Вам мало про нього пам`яті? Він – ідол був…». І люди, вислухавши мене, викидали все назад, немов якусь гидоту.

…Потім організовували інші поїздки. І коли вже минув місяць-два, настав третій місяць, то все менше й менше людей хотіли їхати на Майдан, бо бачили, що змін немає, люди мерзнуть, влада не попускається свого. Як треба було у той момент підібрати слова на майдані Шевченка у Надвірній, коли я щочетверга виступав на ньому, підтримував дух Майдану, передаючи те, що сам переживав. Це було дуже потрібно людям, щоб тут, на місці, зорганізувати краян, які могли би допомогти фінансово, матеріально, а також і самим поїхати туди. Бо траплялися моменти, що просто не вистачало людей для кількості, щоб не опустів столичний Майдан, щоб влада зрозуміла: є багато свідомих громадян, які готові боротися.

У ті лютневі дні, перед черговим розгоном, ми зібрали молодих протестувальників. Розуміли, що дуже гарячий момент наближається. Старшим уже їхати до Києва не дозволяли. Біля будинку «Просвіти» у Надвірній стояли автобуси, я відправляв там молебень, благословляв наших хлопців, немов відчуваючи, що трапиться щось страшне. І тоді плакали дівчата, матері, дружини. У повітрі витало якесь важке відчуття, немов хлопці їдуть… на війну. (Хоча, декілька разів з’являлося і натхнення їхати до столиці, розуміючи, що ще нічого страшного нема). Це мені дуже закарбувалося. Я навіть сам заплакав, бо ніхто тоді не мав упевненості, що з ним не трапиться щось погане.

Запам`яталося також свято трьох Святих 12 лютого 2014-го у Києві, коли на сцені мені як старшому за священством випала честь організувати молебень за Україну. Кияни нам в усьому допомагали, не шкодували, віддавали, не вагаючись, свої теплі речі, приносили харчі нам. Згадую ще, коли в лютому ми, три священники, підійшли до «беркутівців», щоб з ними поговорити і переконати йти за народом, бо правда завжди перемагає і щоб вони потім не каялися… Із дерев`яних палиць, які набивають на лопати, ми зв`язали хрестик, закопали у снігу і вирішили молитися. У пакеті несли свічки і нас ретельно перевіряли, чи немає там якоїсь зброї, вибухівки. Тоді навіть нам не довіряли. Ми опинилися між протестувальниками і «беркутівцями» – і ті, і ті були напоготові. Ми не знали, що може статися будь-якої миті: чи «Беркут» нас арештує, чи розпочнеться стрілянина між двома сторонами, як на полі битви? Звичайно, витав страх. Я зауважив, що ні один поліціянт, ні один «беркутівець» за час молебню не перехрестився.

…Наперекір тому всьому, що наш народ пережив (багато смертей, чимало покалічених), тодішню владу скинули. Перемога стала за нами.

І ось минули ці роки. Що ми бачимо сьогодні? На жаль, не здійснилися всі наші мрії, всі бажання, з якими ми їхали на Майдан. Не змінилося на краще життя наших людей. Не покарані ті, котрі розстрілювали наших хлопців. Але маємо надію, що це обов’язково станеться. Переможемо північного агресора, а потім візьмемося за наші внутрішні негаразди. Адже, справді, є багато проблем, які маємо вирішити ми самі.

• Надіємося, що той дух Майдану, який витає і нині у кожному серці, надихатиме нас не спати і змушуватиме нашу владу пам`ятати, що все має межу; що народ здається, немовби, приспаний, але в один момент він може встати й показати свою силу. Тому нинішня влада, споминаючи, вшановуючи оці сумні дні Майдану, Героїв Небесної Сотні, повинна це добре усвідомити, затямити собі, щоби і їй не довелося кудись втікати, як це зробила тодішня влада. Якщо влада пам`ятатиме про свій народ, дбатиме про нього повсякчас, а не все собі лише забираючи, а щось треба залишати і людям, тоді буде все гаразд…

Отець Іван Гедзик переконливо твердить: – Ці всі світлини, статті не для того, щоб робити якусь похвалу собі, а просто, щоб показати: є люди, котрі небайдужі до того, що відбувається у державі. Не робиться це все для хвальби, для нагород, вигоди. Вигоди мають можновладці, котрим при будь-якій владі добре. А простим людям – як було, так і є. Але в нас жевріє той дух, дух до боротьби, до змін, до кращого.

Майже кожен священник, не тільки я, робив усе для того, щоб Революція Гідності відбулася з Перемогою. Після Майдану розпочалася війна на сході України, де також треба допомагати. Я став волонтером. Шість поїздок відбув у зону АТО, возив нашим захисникам продукти, матеріальні речі, які передавали жителі Гвозда, Молодкова та й загалом уся Надвірнянщина. За це о. Іван Гедзик удостоївся нагороди від командування АТО «За заслуги пере Богом і Україною», медалі із зображенням святого Юрія Побідоносця.

Надіємося, що і цю війну переможемо. Головне, щоб ми залишалися людьми, любили Бога, Україну, відчували все серцем. І коли виникне знову небезпека втратити незалежність, чи втратити свою церкву, віру, свою мову, якщо якісь посіпаки захочуть у нас забрати це, тоді нехай знають, що ми знову встанемо і боротимемося. І перемога буде за нами, впевнений священник із Гвозда.

Леся ДУТЧАК «Народна Воля».