Вільне суспільство – це моральне досягнення
із самодисципліною та здатністю
приборкати власні інтереси.
Джонатан Сакс.
Ми живемо в епоху бурхливого розвитку суспільства, запити якого часто-густо випереджають можливості економіки, не вписуються в існуючі соціально-економічні параметри, не враховують помилок минулого, недостатньо використовуючи наукові відкриття за призначенням; в епоху стрімкого зростання кількості населення планети, максимально можливого використання природних ресурсів, спустошення землі, її надр, нечуваного накопичення відходів промисловості та побуту тощо. Все це, і не тільки, веде до глобальної зміни клімату, до небачених природних катаклізмів, до мілітаризації держав із метою захоплення чужих територій або володіння їх багатствами, до всезростаючої гонки озброєнь, що в кінцевому підсумку складає загрозу для всього людства, у т. ч. і щодо виживання та здоров`я популяції.
З іншого боку, не все так песимістично. У найближчі 50 років очікуємо: віртуальне переміщення у просторі і часі, технічні засоби стануть для нас друзями, штучний інтелект почне змінювати розумову працю багатьох спеціалістів, суцільна роботизація сприятиме витісненню важкої і небезпечної праці; досягнення у медицині дадуть можливість збільшувати наші розумові здібності, оцифрування свідомості дозволить розширити когнітивні (пізнавальні) функції людини, активізація та редагування генів – побороти досі невиліковні хвороби.
У цьому контексті кожній державі та спільноті взагалі потрібно вписуватися у такі системи координат, щоб не залишитися на задвірках історичного процесу, іти в ногу з життям, максимально дбати про природу, людей, удосконалюючи при цьому механізми влади.
Кожна країна, у т. ч. й Україна, йде своїм напрямком, відстоюючи і захищаючи національні інтереси. Шляхів досягнення такої мети – безліч. Ми пропонуємо читачеві окремі, найпоширеніші схеми організації політичної влади, системи управління, опираючись на світовий досвід та перевірену часом ефективність, акцентуючи при цьому, як вони вживаються і працюють у кожній країні.
Окремі із цих систем винесені у назву нашої статті (остання побудована за принципом: теоретичні основи кожної з них із наступним скануванням їх на існуючу реальність).
1. Демократія, народоправство – політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади у державі є народ, його громадяни. Це представництво через виборність одних громадян іншими, їх участь у політичному житті, у т. ч. і поза виборами. Демократичне управління повинне базуватися на знаннях, фаху, досвіді та компетентності, у т. ч. :
– підзвітність органів влади громадянам та передача максимально можливих повноважень до місцевої влади;
– усвідомлення політичного інтересу, тобто ринку ідей, де є свій попит і своя пропозиція.
За умов знецінення політичних ідей на його ринку, останні перетворюються на боротьбу ресурсних груп впливу, які хочуть використати державний механізм для власної користі;
– стримування і противаги – це унеможливлення від деградації до тиранії, тоталітаризму та концентрації влади в одних руках з наступним уникненням виборності влади.
– свобода і гідність. Наріжним каменем демократії є ті права і свободи, які гарантує громадянам влада, обрана ними демократичним способом. Серед них: свобода, сумління, думки, преси, слова, віросповідання, вираження мирних зібрань, права на житло, власність, на приватність, на самооборону, на рівність перед законом, право на справедливий суд, тілесну недоторканість тощо;
– верховенство права: ніхто не є вище закону, ніхто не може бути покараним державою, окрім як за порушення закону.
Якщо люди, виборці погано скористалися демократичними процесами, отримавши незадовільну владу або ефективністю її роботи – не дає підстав для згортання демократичного ладу. Таким чином, демократія – представницька форма правління, яка забезпечує виборність та підзвітність влади громадянам, гарантує участь їх у політичному житті з метою реалізації своїх політичних інтересів, має систему стримувань і противаг проти зловживання та узурпації влади та яка покликана захищати свободу і гідність громадян, їх права і збереження демократичної держави.
Як усе це вписується у життя нашого сьогодення? Протягом останніх 30 років Україна веде пошуки способів управління в державі; від правильного їх вибору залежатиме майбутнє країни. Демократичний розвиток потребує визнання нового шляху: відсутності спадкоємності з попередньою тоталітарною владою, зв`язок із народом, із колективами та приватними володіннями і розпорядниками власністю. На жаль, останнім часом спостерігається формування номенклатурно-земляцьких кланів, бюрократичних династій, що зумовлює збільшення у владних структурах кількості членів фінансово-підприємницьких угрупувань та зі зниженням чисельності т. зв. демократичних працівників. Минулі вибори Президента і Верховної Ради показали, що народ, зневірившись у ефективності попередніх форм правління державою, готовий віддати їх у руки «нових людей», позбавлених власних амбіцій щодо власності, щодо збагачення і що ці «нові», нарешті, зрушать з місця стагнаційні процеси, які переслідують нас у всі роки незалежності.
У той же час, заради справедливості слід зазначити, що за півтора року вдалося таки похитнути бюрократично-корупційну систему та вселити у народу надію на краще майбутнє. Зокрема: упорядкувати адміністративно-територіальний поділ країни, запустити земельну реформу, «скасувати» депутатську недоторканність, значно просунутися у функціонуванні системи освіти, охорони здоров`я, напряму підійти до судової реформи, суттєво скоротити людські та матеріальні втрати у часі війни на Донбасі тощо.
Але до остаточного знищення феодально-олігархічної моделі управління у державі ще дуже й дуже далеко. Складається враження, що владна верхівка не повністю розуміє роль і місце громадян у реформах, які вона проводить, що часи, коли адміністративно-примусовими методами можна було змінити ситуацію в ту чи іншу сторону давно відійшли у минуле, що «ігрища з народом» можуть надто дорого коштувати як першим, так і другим. Для підтвердження цієї тези коротко звернемо увагу на окремі факти. Найпоказовішим у цьому контексті є минулорічні вибори до місцевих рад. Вони показали, що політична активність громадян значно зросла через збільшення кількості партій, які взяли участь у виборчих перегонах (понад сотню), через неймовірне бажання стати депутатами (понад декілька тисяч), через її бажання «сподобатися» виборцям своїми ідеями, програмами. Усі вони перед виборами в унісон почали декларувати піклування про народ, його інтереси…, але, отримавши владне повноваження, у більшості випадків, забувають про обіцянки, а дбають про власні «шкурницькі інтереси»; вимагають посад, високих зарплат, доступу до розподілу і перерозподілу бюджету (наших із вами грошових відрахувань), до приватизації державного майна, до власного володіння земельними ділянками, паями тощо.
Недаремно соціологи підкреслюють, що людина , отримавши владу, рано чи пізно почне зловживати нею, тому чесних політиків дуже мало, а тих, котрі хочуть поживитися за рахунок інших – нескінченна тьма. Чи можна вважати нормальним той факт, коли чиновник місцевого самоврядування отримує заробітну плату зі всіма добавками і надбавками у 4-5 разів (а то й більше) вищу, як той же пересічний учитель або лікар? Питання риторичне.
У країні завершується період становлення місцевої влади. Але чи хтось підрахував наскільки збільшилася (а, можливо, зменшилася) багаточисельна армія чиновників, їх радників, тих, котрі бажають долучитися до «суспільного пирога» і т. д.. В усіх ОТГ, приміром, максимально розширено кількість управлінь, відділів, інших структур, які потребують робочих місць, їх оснащення, транспорту, канцелярщини, гідної зарплати. Армія чиновників зростає, натомість має місце скорочення людей у системі освіти, охорони здоров`я, соціальній та комунальній сферах. Громадськість ставить запитання до влади: чому так відбувається, чи зможете ви забезпечити гідне життя людям із таким підходом, чи, наприклад, яка кількість чиновницького апарату була, скажімо, у Надвірнянському районі або у місті Яремчі до реформи місцевого самоврядування і якою вона стала після неї та які видатки були в обох випадках? Напевно, ці «секрети» ніколи не оприлюднять, а це, в кінцевому підсумку, – прозорість влади, довіра до неї.
Настав час встановити, нарешті, прозорі і зрозумілі правила гри у виборчому процесі, а не змінювати чи доповнювати їх безпосередньо перед кожними виборами. Виборчий закон (кодекс) повинен мати чітку структурованість, систему стримувань і противаг, бути зрозумілим для кожного виборця. Хіба можна вважати нормальним той факт, коли у виборчих перегонах беруть участь нашвидкоруч створені партії, їх клони, які висувають своїх представників до органів влади усіх рівнів без чіткої програми, стратегії розвитку країни, її територій, громади, продають бренди партій, а то і їх цілком заради наживи та для завдання шкоди конкурентам.
Погляньмо, як це відбувається у розвинених країнах: там 2-5 партій борються за своє місце у владних коридорах, несуть політичну, а то й кримінальну відповідальність за неправдиву інформацію, за невиконання програмних засад, зрештою – за погіршення життя виборців. А у нас? Величезний безлад на цьому поприщі. На нашу думку, до виборчого процесу потрібно допускати партії, в рядах яких перебуває не менше як 500 тисяч членів у понад 50 регіонах і не фіктивних, а юридично підтверджених. Якщо партія не виконала своєї передвиборної програми, менше як на 60-70 відсотків, до наступних перегонів – не допускається. Депутатом повинна бути людина-фахівець тієї чи іншої галузі (не тільки юристи чи економісти), високоморальна, без «залишкових шлейфів» у попередній діяльності, пов`язаних із протиправними діями чи зловживанням владою, а головне – аби вона хотіла, могла і вміла працювати для країни та її громадян, а не займатися політиканством, популізмом, бізнесом чи іншими махінаціями, не властивими народному обранцеві. Прописати і затвердити такі принципи у відповідному законі, очевидно, доведеться непросто, а досягти їх втілення у життя – ще складніше, бо ті, котрі за них голосуватимуть, прекрасно усвідомлюють – все це не в їх інтересах. Але без таких важелів впливу рухатися у реформуванні країни буде просто неможливо. «Політик думає про наступні вибори, а державний діяч повинен думати про майбутні покоління» (Б. Дізраелі).
Зрештою, хибною є практика покладатися в усьому лише на державу, владу, або на те, що все якось владнається само по собі. Люди, які опинилися на вершині влади, часто-густо далекі від національної та християнської моралі. Єдиний вихід із такого «зачарованого кола» – самоорганізація суспільства через громадські структури, будуючи й утверджуючи міцне громадянське середовище, яке контролює владу на всіх рівнях, не даючи останній займатися корупційними діями, жити згідно з законом, служити народові, громаді, які винаймають їх для цієї мети. Мусимо зберегти демократичні цінності, за які боролися і борються кращі представники народу.
2. Охлократія – вироджена форма демократії, заснована на мінливих примхах натовпу. Це форма політичного устрою держави, що тяжіє до терору та невмотивованого насильства; вона характерна для перехідних та кризових періодів. Такий тип влади орієнтується й опирається на декласовані, люмпенізовані і маргінальні верстви населення; динамічно реагує на суспільні настрої, стереотипи, масову свідомість, вдається до провокацій для спонукання пристрастей і заворушень, і як наслідок – володарем ситуацій є натовп. «Охлократія – повне панування войовників з придушенням будь-якої свободи» (В. Липинський).
Які прояви і тенденції має такий прояв влади у нашому суспільстві? Останнім часом центральна влада дуже часто керується соціологією, тобто, як народ чи окремі категорії громадян реагують на ті чи інші дії уряду, Верховної Ради, чи, навіть, на виконання законів. Переконливим фактом такої поведінки людей, які не погоджуються з тими чи іншими заходами влади, є перекриття доріг, блокування адміністративних будівель, різного роду пікети, демонстрації тощо. Показовим у цьому плані є прийняття закону про ринок землі, згідно з яким у першому його варіанті передбачалося продавати землю в одні руки не менше як 500 тисяч га, але під тиском фермерів, громадськості цей показник знизили до 10 тисяч га із забороною продажу іноземним громадянам.
Інший факт. Тарифи на комірне: ціну на газ планували зрівняти як для промисловості, так і для приватних споживачів і довести її до 10-11 грн. за 1 м. куб. Та майже у два рази збільшити оплату за його доставку. Але під тиском громадян, які вдалися до масових зібрань практично в усіх регіонах, уряд знизив тариф на згаданий товар на майже 30 відсотків до закінчення опалювального сезону (очевидно, після цього терміну ціна на газ знову буде поставлена на порядок денний). При цьому залишилась відсутньою будь-яка комунікація з жителями, мотивуючи такий захід вимогою МВФ. Незрозуміло, куди дівається газ власного видобутку (майже 19 млрд. м куб за ціною 3 грн. за 1 куб.), який «змішують» з імпортним і продають за згаданими цінами і т. д.? Як це все пояснити пенсіонерові з пенсією у межах 2 тис. грн. щомісячно, як він повинен оплатити вказану ціну, віддавши при цьому більше половини своєї пенсії, а на що жити? У той же час, керівники «Нафтогазу» отримують щомісячну зарплату понад 1 млн. грн., а біглий олігарх, який переховується від правосуддя в Австрії, карколомно збагачується (питання теж риторичне). Президент В. Зеленський неодноразово повторював: «Я розпустив парламент, бо так хочуть люди, треба заарештувати такого-то, бо так вимагає народ, треба прийняти рішення швидко, бо громада зачекалася… і, врешті-решт, я думаю тактично, бо не маю часу на стратегію». Такий підхід провокує різні несанкціоновані дії, дезорієнтовує і місцеву владу, бо можна не виконувати, чи частково виконувати урядове рішення тощо.
3. Бюрократія – система управління, яка характеризується канцелярщиною та тяганиною заради дотримання формальностей. У ній існує безліч відділів, інших структурних підрозділів, які відповідають за свою ділянку роботи. Це суспільне явище, пов`язане з процесами розподілу праці та виокремленим прошарком професійних управлінців, які за грошову винагороду виконують якусь дію. Під бюрократією переважно розуміють негативні наслідки її функціонування: канцелярщина, зволікання, тяганина, зневажливе ставлення до суті справи під виглядом дотримання формальностей або заради цього. Представники бюрократії – чиновники, здатні ставати панівною групою. Все це і не тільки сприяє утвердженню безконтрольного і необмеженого їх панування, перетворюється у самодостатню, відокремлену від суспільства верству, усуває громадян від управління суспільними справами, стає підґрунтям для запровадження авторитарних процедур та методів управління.
Низка проблем, властивих українській бюрократії, очевидна: надлишок управлінських кадрів, висока вартість на їх утримання, низький рівень професіоналізму, велика кількість все можливих процедур, упередженість чиновників, їх корумпованість. На сьогодні бюрократія у реальному господарському житті держави є центром фінансового розподілу суспільного багатства. Серед найвагоміших корупційних діянь слід відмітити:
– пільги з оподаткування, включаючи неправомірно велике повернення ПДВ (щорічно втрачають майже 40-50 млрд. грн.);
– бюджетні гарантії та кредити за окремими урядовими програмами і держзамовленнями (втрати щорічні 50-80 млрд. грн.);
– кредити рефінансування банків олігархів, які часто свідомо стають банкрутами, а кошти у бюджет не повертають (тільки на рефінансування «Приватбанку» витрачено майже 2 млрд. грн., які до цього часу не повернуто державі, продовжують із цього приводу тривалу судову тяганину, якій не видно кінця-краю. У той же час Мінфін США наклав санкції на бенефіціарів цього банку, а останнім від цього ні холодно, ні тепло), (щорічно втрачають майже 80 млрд. грн..). Аналогічних негативних фактів можна навести безліч.
На середньому і місцевому рівнях система «бюрократія-суспільство» теж функціонує «достатньо ефективні». Чиновник при цьому намагається реалізувати ці взаємини з найбільшим для себе зиском, знаючи, що громадянин не шукатиме захисту в суді (там його, здебільшого, не отримає), а пристосовуватиметься до цієї системи, у т. ч. для вирішення того чи іншого питання через знайомих, хабарі, відкати і т. д. Чому всім цим явищам вчасно не надають відповідної публічної оцінки? Очевидно, тому, що на всіх щаблях влади такий підхід задовольняє тих, котрі користуються її плодами. Таким чином, бюрократія в Україні перебуває на службі політиків та олігархів, а їх інтереси настільки тісно переплітаються, що фактично утворили єдину мережу-павутиння «політика-бюрократія-бізнес». Правда, програми «Держава у смартфоні», «Дія» та інші значно похитнули підвалини всеможливих зловживань.
4. Клептократія – «влада крадіїв». Це система, при якій корупція і фінансові зловживання державних чиновників та політиків не знають меж, коли державні рішення мотивовані безпосередньо матеріальною зацікавленістю вузької групи осіб, які ці рішення приймають. Для клептократії характерні: корупція, лобізм та нехтування виконанням довгострокових цілей. Оскільки клептократія привласнює гроші громадян шляхом зловживання коштами, отриманими від сплати податків або зі схем відмивання грошей, клептократична система призводить до погіршення рівня життя практично майже кожного громадянина. При цьому гроші часто беруть із суспільних програм таких, як будівництво шкіл, лікарень, доріг, що ще більше посилює бідність людей.
Окремими складовими клептократії є непотизм, який передбачає надання родичам або знайомим посад, незалежно від їх професійних здібностей, іншими словами – кумівство. У політику ідуть всі: брати, сестри, діти, куми, дружини, коханки, водії, секретарки тощо. Для цієї системи характерні не лише згадані напрямки, але й стимуляція до корупційних дій; та етатизм – домінування державного апарату над народим.
За роки незалежності в Україні кількість клептократів зростає чи не в геометричній прогресії. Відчувши безкарність з боку влади, вони не зупиняються ні перед жодними обмеженнями; з вищестоячими функціонерами можна домовитися, прокурорів – «переграти» через недосконале законодавство, суди схилити на власну сторону – все це за певну винагороду. Іншими словами, щоб стати багатим і впливовим, потрібно нагромадити певний капітал, із допомогою якого доступне позитивне вирішення будь-якого питання. І ця порочна практика закріпилася на національному рівні до такої межі, що жодна влада поки що не здатна її подолати. Фактів у цьому сенсі безліч. Перерахуємо лише окремі із них без відповідних коментарів: справа «діамантових прокурорів», «кришування» і потурання бурштиновій мафії, кількарічна судова тяганина з очільниками податкової служби (Насіров, Продан), підозра про зловживання братам Дубневичам, Мартиненкові, Кононенкові, Гладковському, Розенблатові, Тимченкові, Дубінському (володіє 22-ма квартирами та 16-ма престижними автомобілями) та інші.
Виникає цілком справедливе обурення громадян: або всім цим фігурантам висувають необґрунтовані претензії, або судова та антикорупційна системи з тих чи інших причин не бажають чи не спроможні доводити справи до логічного завершення і покарання винник згідно з чинним законодавством. На нашу думку, якщо обвинувачення не доведене, або воно «шите білими нитками», то краще не виносити його у публічний простір і цим самим ще більше дразнити людей.
За інформацією Центру економічної стратегії, український бюджет щорічно втрачає 26 млрд. доларів та ще 8 млрд. «зелених» через неефективне управління державою із-за всемаштабної корупції. За ці гроші протягом 6 років можна було б забезпечити всю галузь охорони здоров`я повністю або на 8 років – збройні сили держави.
5. Олігархія – політичний режим, в якому влада належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб, яка одночасно є власниками виробництва і можновладцями. Вони використовують монополізовані сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а останню – для збільшення власних капіталів. Сучасні олігархи володіють колосальними економічними ресурсами, фінансовими установами, потужними ЗМІ, політичними партіями, парламентськими групами та фракціями, мають вплив на перших осіб держави.
Олігархія – це явище, коли бюрократія (міські та голови обласних влад, уряд) є провідною силою, або коли цією силою є фінансово-корупційні угрупування. Це зрощення такої сили і державної влади, коли остання користується послугами бізнесу, а бізнес, у свою чергу, формує цю владу; він може міняти тих чи інших керівників (якщо неслухняний, то ставлять слухняного, якщо слухняний – то з нього вимагають гроші). Головний підсумок олігархії – вузька група багатих і величезна група бідних. Олігархи – це особи, які стали надбагатими (скоробагатьками) не шляхом чесної, прозорої багаторічної економічної діяльності і створення матеріальних цінностей чи росту промисловості, а через надто короткотермінове розкрадання уже створених іншими людьми національного багатства. Утримання державної влади олігархами відбувається за рахунок просування людей свого клану, котрі виконують роль політичних маріонеток.
Українські олігархи Р. Ахметов, Д. Фірташ, І. Коломойський, Г. Боголюбов, В. Пінчук, П. Порошенко, О. Бахматюк, В. Новинський, В. Медведчук, О. Ярославський, В. Хорошковський, брати Суркіси та інші особи, які збагатилися завдяки контролю над владою, завдяки корупції нелегальними шляхами, завдяки зрощенню кримінального капіталу з владою. Вони «запускають свої кігті» у державний бюджет через різноманітьні тендери, дотації, за безцінь приватизували і продовжують приватизовувати державні підприємства, створюють монополії, не платять податків, вивозять награбоване в офшори, обкладають українців драконівськими тарифами. Усе це здійснюють «законно» через своїх ставлеників у вищих ешелонах влади.
Олігархи – лютий ворог середнього класу, вони постійно бояться конкуренції, їх мета – монополія й отримання надприбутків, а мрія – закріпачити українців, щоб ті запівдарма примножували їх капітал. Поки нація воює з агресором на Сході держави, вони розгулюють по елітних курортах, справляють мільйонні вечірки, весілля, розваги тощо. Крім олігархату, в Україні насолоджуються життям понад 500 мільйонерів зі статками більшими за 40 млн. доларів кожен. Левова частина цих скоробагатьків не є представниками титульної нації; то чи вони турбуватимуться її долею? Питання вчергове риторичне.
За різними оцінками, мільярдери і мільйонери у нашій країні володіють майже 90 % національного багатства, а в офшорах – ховають понад 30 млрд. доларів. Тільки цих коштів вистачило б повністю, аби погасити як зовнішні, так і внутрішні кредити, утримувати на прийнятному рівні «комірні» тарифи, розвивати соціальну сферу тощо.
Як карають усіх цих та їм подібних в Україні? За минулий, 2020-й, рік до Єдиного державного реєстру корупціонерів потрапив 5 131 українець, із них – 993 особи притягнуто до кримінальної відповідальності, 4001 – до адміністративної, а на 116 чиновників накладено дисциплінарне стягнення, ще 21 особу – вилучено з реєстру. Серед покараних, приміром, за 7-8 останніх років немає жодного олігарха, мільйонера, віпчиновника чи їм подібних. «На горіхи» дістається «дрібній рибині», або тим, котрі не хочуть ділитися привласненим чи відверто виступають проти існуючих схем.
Виникає цілком справедливе запитання «Чи можливо здолати цього монстра-спрута у нашій державі?». Аналіз останніх 10-12 років показав, що, принаймні, найближчим часом досягти помітного успіху в цій царині не вдасться. Вище керівництво держави настільки зрослося з наявною реальністю, що не проявляє політичної волі до такої боротьби. А ще більшим головним болем є судова система, яка чинить усе можливе і неможливе, щоб захистити, відбілити, виправдати будь-якого багатія (правда, не за гарні очі). Чого лише варте рішення Конституційного суду про неконституційність у переслідуванні тих, котрі нажили капітал незаконним шляхом, або чисельні рішення Окружного апеляційного суду м. Києва про закриття тієї чи іншої справи через недостатність доказів, через недосконалість у законодавчій базі чи просто – за терміном давності? Були неодноразові спроби реформувати згаданий суд, поміняти його керівництво, яке підозрюють у державній зраді, але справа на даний час завершилася тільки підозрою його голові (П. Вовку). Чому так відбувається? Очевидно, тому, що певним керівникам вищого рангу вигідно тримати «на гачку» такий орган, який у всякому випадку може задовольнити їх «просьбу».
Останнім часом шалений тиск чинять на антикорупційні органи (НАБУ, САП, АС) із тим, щоб жодну із резонансних справу не довели до логічного завершення. У справи періодично втручається Генеральна прокуратура, якій за законом про зняття депутатської недоторканості надано право на порушення чи непорушення кримінального провадження проти топ-чиновників. Цим правом остання дуже часто користується шляхом заміни прокурорів, передачі справи від одного процесуального органу іншому тощо.
Нещодавно з`явилося повідомлення, що НАБУ буде дозволено здійснювати провадження лише для т. зв. середнього рівня корупціонерів (хочеться вірити, що це чистий фейк, дезінформація), а кримінальне переслідування щодо вищого рівня чиновників – стане винятково справою Генеральної прокуратури.
Життя триває: олігархи і іже з ними нечувано збагачуються, а народ – бідніє. З цим потрібно щось робити. На думку більшості громадян, наш порятунок – у продовженні реформуванні економіки, приватного сектору, системи управління. Ми опинилися на узбіччі світового цивілізаційного процесу. І найбільшою бідою нашої влади усіх рівнів є те, що остання не здатна чи не хоче подавати людям надію, перспективу. Зневіру породжують власне керівники, які не знають куди вести країну і громаду. Тільки робота колективного розуму, відповідальної еліти може дати країні шанс. Допоки еліти займаються політичним самопожиранням чи гедонізмом (самозадоволенням) країна тупцює на місці, люди мучаться і терплять. До речі, у нас існують своєрідні три групи людей: ті, які сумують за СРСР; ті, котрі чудово адаптувалися до сьогоднішньої реальності; ті, котрі розуміють ситуацію і готові жертвувати собою заради завтрашнього дня.
І все-таки, як зарадити існуючій ситуації у внутрішньому житті країни? Як побороти корупцію? Для цього, у першу чергу, потрібно прийняти пакет антикорупційних перетворень:
– повернення коштів з офшорів, ліквідація схем виведення капіталу з України;
– денонсувати конвенцію між Україною і Кіпром та іншими державами про уникнення подвійного оподаткування, де приховують українські багатства;
– демонополізація та ліквідація олігархічної моделі економіки;
– ліквідація приватних монополій;
– заборона приватизації стратегічних підприємств;
– деолігархізація енергетики, справедливі тарифи та націоналізація енергогенерації;
– завершення земельної реформи в інтересах сільгоспвиробників та всього українського народу;
– розвиток середнього класу – широку дорогу цьому класу та дрібному бізнесу;
– нові податковий та виборчий кодекси;
– повне скасування депутатської недоторканості без впливу Генеральної прокуратури;
– скасування грошової застави для корупціонерів;
– прийняття законів: про відставку посадових осіб, в якому чітко пропишуть, що при скоєнні яких порушень особа йде у відставку і більше не має права працювати у державних управлінських органах, про відкликання депутатів і позбавлення їх повноважень (в оновленому варіанті).
Ось далеко неповний перелік заходів з боротьби з корупцією. Тільки такий підхід зможе «витягнути» Україну з глибокої економічної та політичної ями і дати шанс нашим співвітчизникам на гідне життя. У цьому контексті провідна роль належить народові, громадськості, які змушуватимуть владу виконувати роль державотворців. Кожен житель, як громадянин країни, повинен усвідомити, що залишити олігархів при владі – це не тільки позбавити майбутнього наших дітей, онуків, але й втрата державності. Мусимо зберегти державний суверенітет та територіальну цілісність держави, пам`ятаючи, щоб її інтереси не підмінялися інтересами владних еліт.
Україна, маючи один із кращих показників забезпечення природними і матеріальними ресурсами, після 1991 року втратила майже половину свого виробничого потенціалу, отримала найнижчий у Європі рівень життя і найвищий показник корумпованості. Її населення скоротилося майже на 10 мільйонів осіб, а за темпами вимирання людей ми знаходимося у сумних «передовиках» у світі. Інвестиції до нас не надходять через відсутність верховенства права, неефективної боротьби з корупцією та нестабільними правилами суспільно-державної гри. Треба побудувати таку Україну, до якої хотіли б приєднуватися, а не шукати щастя поза її межами.
Наш порятунок – у завершенні реформ, повноцінне входження до Європейського Союзу і НАТО, задіяння при цьому всіх ресурсів, у т. ч. інформаційно-пропагандистських як всередині країни, так і на міжнародній арені, бо Росія зосередила на цьому полі всі можливі і неможливі надпотужні важелі впливу, щоб дискредитовувати Україну. Якби не існувало російського шовінізму, ми б отримали державу, принаймні 100 років тому. Напевно, не сталося б колективізації, Голодоморів, ГУЛАГів, розстрілів Небесної Сотні, анексії Криму, війни на Донбасі та інших злодіянь. Ключовим елементом всієї конструкції Російської імперії та СРСР була Україна. Вихід із цього пекла зруйнував імперію як таку. Ще Ленін наполягав: «Треба провчити Україну так, що на 100 років наперед пропало бажання її повстати проти Росії». Росія є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава без України. Тому вона руйнує світовий порядок, не дотримується норм міжнародного права, залишається джерелом вічного неспокою у світі. А Захід, на жаль, поблажливо ставиться до «вибриків» Кремля, як це сталося напередодні Другої світової війни, коли ключові гравці континенту потурали Гітлерові в його експансіоністській діяльності. Щось подібне спостерігається і в наш час, коли ігрища з Путіним роблять його новим світовим фюрером, який погрожує світові новою війною, якщо «ігноруватимуть» інтереси тієї ж Росії. Це дуже тривожний і небезпечний сигнал.
6. Анархія – безладдя, хаос. Це стан суспільства без влади, без керівного органу, де відсутні закони, не мають певних обов`язків, певних норм поведінки. Заслуговує на особливу увагу т. зв. анархо-комунізм – суспільно-економічна течія анархістської думки, яка закликає до створення суспільства, яке існує на основі загального самоврядування і вибудовується знизу вгору, де відсутня приватна власність, замість якої пропонують спільне користування усіма благами праці. Словом, нехай кожен бере скільки завгодно всього, що є у надлишку, та отримує обмежену кількість усього того, котре доводиться рахувати і ділити.
Яка з цих систем характерна для нашої країни на етапі її розвитку? Звичайно, найперше – демократія, але й інші системи продовжують існувати у суспільно-політичному житті держави. Утвердження першої та зведення до мінімуму всіх останніх – дає шанс на зміцнення, самодостатності нації, закріплення самостійності і незалежності України. Міною сповільненої дії у державотворенні є подвійне громадянство. Без української мови не буде Української держави. Мусимо відстояти, мову, культуру, історію, традиції тощо. Секрет успіху – впевненість у власних силах і вмінні доводити справу до кінця.
Президент В. Зеленський своїм Указом у лютому ц. р. зупинив трансляцію трьох проросійських телеканалів під опікою нардепа В. Медведчука, чим завдав відчутного удару по сепаратистських проявах Росії щодо України.
Життя потрібно творити кожен день, бачачи ранок, небо, сонце на благословенній українській землі, щиро промовляти щоденну молитву за неї, прибирати сміття з навколишнього середовища, з душі людей та з інформаційного простору.
Михайло КІНАШ,
м. Яремче.
Версія для друку
927 переглядів
