Доля жінки, зіткана з любові, турботи та страждань (Уривки із життя без прикрас)

Нещодавно мені судилося познайомитися з однією приємною жінкою на ймення «С» з одного із гірських сіл Прикарпаття. Ім’я навмисно не афішую (на її прохання). Під час невимушеного спілкування вона оповіла деякі фрагменти-іскринки свого життя, які засіли мені в голові і зачепили за живе.

Рушник її долі зітканий із червоних та чорних, зелено-смерекових ниточок. А ще із любові, турботи, та, на жаль, неймовірно болісних, образливих і тужливих подій.

Їй близько 55 літ. Вона – дружина, мама, звичайна сільська жінка-трудівниця, християнка, висока на зріст, худа, як тростинка, обличчя змарніле, замучене та бліде, вузькі губи, обрамлені дрібними зморшками, ледь запали, очі намагаються випромінювати хоч якусь краплину радості й надії, що ще жива. З-під квітчастої хустини, зав’язаної по-молодицьки, видніються русяві ниточки-волосиночки.

За натурою добра людина, з міцним характером, справедлива, небрехлива, совісна, комунікабельна, щира й дружелюбна. Призналася, що з дитинства дуже любить читати книжки та придбати їх не мала можливості. Згадала, як ще замолоду йшла до сільської шкільної бібліотеки і майже потайки її працівниця видавала художні твори, аби насолодити-наповнити свою душу літературними скарбами, чи, може, шукала підказки долі… Мимоволі згадується роман «Крадійка книжок», в якій 9-річна Лізель у період воєнного лихоліття у нацистській Німеччині крала книги, бо надто любила читати. Книги вигодовували її душу, давали їй їжу для розуму і ґрунт для розвитку.

Життя для пані «С» не видалося медом, час від часу велика ложка дьогтю розбавляла її сільські заклопотані трудові будні. Щоправда, Всевишній подарував їй радість материнства – народила троє чудових діток. Росли-виховували з чоловіком як могли, як їм дозволяли і час, і сили, і мізер коштів. Хату поставили власними силами. Голіруч рубали дерева у лісі, перевозили конем, тягали-складали, припасовували, аби звести-змайструвати собі затишну оселю. Відтак облагороджувала її, все робила, аби стала комфортною для її молодої сім’ї . Вели домашню господарку, вирощували городину, заготовляли сіно для худобинки, дрова.

І все, начебто, нормально…

Якби не одна біда. Чоловік частенько прикладався до оковитої. А та вже робила свою злу-презлу справу. Він ставав некерованим у своїх діях, помислах, «зелений змій» відбирав розум, і починав дружину то душити, як свого ненависного лютого ворога, то лупцювати безбожно, копати чоботом її вагітну, ту, котра має народити йому дитя. Або ж відгамселити дубовою палицею по ребрах так, щоб ті шелестіли, як макарони у мішку, або ще щось…

А скільки таких жінок є, дітей, котрі, захлинаючись слізьми, мовчки терплять насильство, знущання, неповагу, зухвальство і безкарну вседозволеність!? Чому вони дозволяють чинити над собою наругу? До чого їхнє терпіння доводить?

І всупереч цьому, вона залишилася з ним. Швидше, гадаю, від безвиході. Хоч не згідна я з таким твердженням, бо ніхто не має права посягати на власне життя і здоров’я. Вихід є завжди, є чотири боки-сторони, край широкий, країна велика та добрі небайдужі люди. Поки хочеш жити, хочеш, аби діти росли у спокої і безпеці , треба вирішувати цю гостру і неоднозначну проблему.

Зрештою, це – її вибір.

Неодноразово медики-фахівці рятували її скалічене тіло й душу. Лікується тепер після оперативного втручання у медзакладах, будні наповнені щосекундним нестерпним болем, стражданням, мукою. Згодом лікарі повідомили невтішну звістку – у неї виявили початкову стадію раку.

Чи то так вже їй написано у книзі життя, чи то наслідки нестримної любові благовірного?

Тепер чоловік намагається своїй дорогій допомогти-догодити-прислужити, немов зализує ті рани, які їй завдав. Та вже ніколи він не поверне їй здорове тіло, легку усмішку, серце зранене не загоїть, спогади про знущання не зітре з її пам’яті.

Тепер, знесилена і змучена, хапається за соломинку віри, надії, любові. За основне – прагнути жити, дихати, бачити, чути, радіти дрібницям, вирішувати всілякі побутові питання тощо. А ще дочку й сина одружити, внуків дочекатися. Здається, елементарного, такого, як у всіх людей. Та, чи дозволить цього дочекати Всевишній?

Моментами, коли трохи минає невимовний біль, вона згадує про минуле.

Одного разу надумала поїхати на просапування буряків, бо у 1990-х це один із популярних видів заробітку, щоб прогодувати сім’ю. А що, інші трудяться, то й вона зможе… І, перебуваючи на 8-му місяці вагітності, вирушила майже у центральну частину нашої країни. Мені складно зрозуміти, як вона, на 8-му місяці вагітності ті буряки мала обробляти. Там, де кінця-краю полю не видно, здоровій людині важко дається. Чи це вже такий жіночий відчай і безгрошів’я її змусили? А як же чоловіча опора, як йому совість і здоровий глузд дозволили відпустити свою другу половину при надії у далекий край на таку важку працю?!

І невдовзі посеред літнього спекотного липневого дня, серед бруду і порохів, які вітер здіймав, але під дзвінкий спів пташок попросилося немовлятко на світ Божий та грішний. На полі з чужими, зате добрими людьми, плачучи, на соломі обабіч поля народилася дівчинка. Трохи повтирали, закутали немовля у те, що під руками знайшлося, і повезли у тамтешній районний медзаклад рятувати обидві душі.

Слава Господу, вижили обоє. Непросто виявилося добратися додому з такими дарунками долі, але віднайшли потрібну автомашину з шофером і відбули до рідного краю. Бригадир віддав тяжко зароблені ні, не гроші, а мішки із зерном і ще один – у подарунок. Нині – це справжня струнка красуня з солом’яно-золотавим кучерявим довгим волоссям, надійна мамина помічниця та порадниця.

Ще один стрес довелося збідованій жінці пізніше пережити, коли повідомили, що її надійну опору – дорослого, молодого, енергійного з безліччю планами й мріями, сина вбили на роботі. Отут, неподалік рідного дому, села, бо той побачив те, що не мав бачити і знати. Невимовний смуток, печаль і несправедливість ятрить її душу, бо злочинців не покарано, а своєї дитини-кровинки вона ніколи вже не побачить, не почує його сміху та тепла. І цей трагічний випадок завдав здоров’ю зловісних наслідків – захворіла на цукровий діабет. І цей цукор скаче як несамовитий, до коми її ледь не доводить.

Отак щоразу з болем, що сковує рухи і подих, зі спогадами, з думками про краще, один день – похмурий і холодний замінює іншим – світлим, яскравим, сонячним. Життя триває. Живий живе гадає. Очікує якнайшвидшого одужання і повернення додому. А там – гірське чисте повітря, простори і ліси, цілющі джерела, гриби, ягоди, пахучі квіти-трави й молитва щира до Господа може зцілять її вистраждану та побиту не лише життям душу.

Ілона Павлюк.