Хто пізнає лісоруба і дітей на світлинах?

«Вітаю малого сина великого народу!» – такими словами вітав мене щоразу при зустрічі величезний чолов’яга з бездоганною галицькою говіркою і невірогідно виряченими очами – пан Рехтман, директор російської школи у Надвірній (Рехтман Михайло Наумович – директор Надвірнянської середньої школи № 2, вчитель-історик, пізніше – доцент Івано-Франківського педагогічного інституту – Ред.)

Пан Рехтман, безумовно – потомок Абрагама, був не тільки високоерудованою, але й симпатичною людиною з великим почуттям гумору і такту. І хоч працював директором ТАКОЇ школи, коли довідався від мене в автобусі, яким ми їхали з Івано-Франківська до Надвірної, що я емігрую до Польщі, нахилився до мене і шепнув захоплено у вухо: «Я завжди був переконаний, що Ви маєте жидівську голову. Ґратулюю Вам!». Так він і сказав, не «єврейську», тільки, власне, жидівську голову. А коли я вже перебував на Заході, то довідався, що Рехтман написав Історію Надвірної.

Але тоді, у далекому 1967 році, під час такої зустрічі на вулиці, я довідався від нього, що один клас збирається на екскурсію до Биткова автобусом, а звідти пішки через гори до Маняви. І оскільки мене ця екскурсія цікавила, я прилучився до неї.

Десь на половині шляху між Битковом і Манявою ми зустріли лісоруба. Був веселий, дотепний, тобто, як це кажуть нині – комунікативний. Поки він говорив, я його фотографував. Але чим? Дивовижним фотоапаратом марки «Любитель» . Цей, як нині модно казати, ґаджет на широку плівку з кадром 6х6 см, був виробом славетної радянської техніки. Хоч і не цілком, бо росіяни, як і все інше, й це собі «позичили» від німецького виробника Voigtlander. Справжній Voigtlander мав металевий корпус, об’єктив Тріплєкс, виконаний дуже якісно, ну, просто по-німецьки. Ленінградський «Любитель» – натомість у всьому «символічним»: корпус із пластмаси, виконання – лихе, а навіть об’єктиви, здається, не скляні, а з oргскла зроблені. Звичайно, про якийсь світломір й мови не могло бути, фотографувалося «на око».

Минуло десь років зо 30. Колись, копаючись у своєму архіві, натрапив на вибляклий, майже цілком прозорий негатив розміром 6х6 см. Узяв лупу, приглянувся краще і відкрив «мого» лісоруба. Та шкода, з такого негатива вже б cам чародій нічого не «витягнув». І тоді я подумав: «Комп’ютер»! Відсканував його з різними ґрадаціями, контрастами, гамами і насиченостями. Потім «мишкою», міліметр за міліметром, вручну почав опрацьовувати знищений часом матеріал. Це тривало довго, декілька добрих днів. Але світлину вдалося «воскресити». І вона є однією з моїх улюблених! Часто виставляв її на різних виставках на Заході, навіть і в Україні: у Коломиї та Івано-Франківську у 2011-2012 роках, публікував її у газетах.

Метою екскурсії у Маняві став Скит. Я тоді, звичайно, нічого не знав про греко-католицьку церкву, і взагалі не розумів, чому радянська, атеїстична влада вела сюди учнів шкіл? І тільки через багато років пізніше зрозумів: Православний Скит – був запеклим противником Берестейської Унії з 1596 року, а звідси й уніатської, тобто Української греко-католицької церкви. Це протистояння виявилося так на руку «братньому» московському православ’ю, нерідко принагідному меценатові Ставропігійського Братства, власника Скита. Певно, впливи Києва, Константинополя чи Москви з часом змінювалися, але російський окупант – царський чи комуністичний – витягував з історії ті моменти, які йому пасували краще до розколу української ідеї, як такої взагалі.

У Маняві, на околиці, побачив тоді групку дітей, які так сильно нагадували мені моє власне босоноге дитинство у Майдані (нині Міжгір’я) та Петрецькому. Їх також сфотографував тим самим «чудєсним «Любителем». І цей негатив перебував у катас­трофічному стані, довелось і його мозольно реставрувати у комп’ютері. І кожен раз, як дивлюсь на ці світлини, шкодую, що ніколи так і не довідався, хто був, чи як називався цей бравий лісоруб, або чиї це були діти і що з ними сталося? Може, оприлюднення цих світлин у Вашій газеті «Народна Воля» допоможе знайти когось, хто цих людей – лісоруба та школярів через пів століття впізнав би і вони отримали б на світлинах свої довгоочікувані імена.

Любомир Т. ВИННИК,

член Спілки

письменників

Швейцарії AdS,

член Спілки журналістів Щвейцарії Impressum,

член P.E.N.-Club Austria.

(Проживав у Надвірній

1960-1961 та 1965-1968 роках).

Коротко про автора:

Любомир Т. Винник, який зараз проживає у Швейцарії, у згаданих роках – фотокореспондент і літературний працівник редакції Надвірнянської районної газети «Радянська Верховина», редактором якої працював Микола Пантелеймонович Редько.