- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Моя бабуся – Марійка Підгірянка

Posted By Модератор On 02.04.2021 @ 12:02 In Акцент,Пам`ять і шана | No Comments

Марійка Підгірянка – не класик і ім’я її призабуте. Відомою вона перебувала у Галичині і на Закарпатті у міжвоєнний період, коли «Букварі» та «Читанки» заповнили її поезії, образки, лічилки, загадки й інші жанри дитячої літератури, коли жодний тоді дитячий часопис не виходив, щоб не помістити щось із творів письменниці.

Але Марійка Підгірянка не тільки дитяча письменниця. Є у неї проникнуті патріотичним пафосом вірші, присвячені Січовому стрілецтву, є глибокі асоціативно-рефлексивні поезії, чудова пейзажна лірика, уся поема «Мати-страдниця» пройнята таким болем за ті нестерпні умови життя, на які прирекла австрійська влада галицьких виселенців у Гмінді (Нижня Австрія) у Першу світову війну, коли хвороби, пошесті, злидні косили дітей, що кожний раз при її читанні на очі навертаються сльози. І про це Марійка Підгірянка написала не за переказами, а від безпосередніх вражень від перебування у гміндському таборі з чотирма маленькими дітьми. Тому не випадково один із найвидатніших українських майстрів слова Євген Маланюк у часописі «Український голос» за 1922 рік назвав Марійку Підгірянку серед тих поетів, які «формують фронт національної культури, з якої повстане Україна».

Мабуть, йому імпонували щирість і безпосередність поезії Марійки Підгірянки, в якій немає нічого штучного і надуманого, а присутнє таке розмаїття барв і звуків, яке нечасто можна зустріти в українській літературі. Параметри поетичного слова Марійки Підгірянки можна окреслити такою тріадою: Матір земна і небесна, Дитина і Україна. Ці ідеали вона сповідувала впродовж усього життя, ніколи їх не зраджувала і коли настала «хрущовська відлига» та її приймали у члени Спілки письменників України і просили написати щось прорадянського, вона сказала, що не вміє.

  • Мої спогади про Марійку Підгірянку пов’язані з дитинством, із дошкільними і шкільними роками, коли наша родина на ціле літо приїздила у село Вікняни в Івано-Франківщині, що за 5 кілометрів від Дністра. Дідусь, Августин Домбровський, учителював, працював директором семирічної школи. Бабуся вже не працювала. У 1940-му з нею трапився нещасний випадок, коли сполохані коні сильно її травмували і вона змушена покинути улюблену вчительську роботу. Пригадую її усміхнене, лагідне обличчя. Вона ніколи не сердилася, до всіх залишалася дуже доброю, особливо до дітей, незважаючи на їхні пустощі. Діти до неї горнулися. Вона часто їх чимось пригощала, при потребі і сорочку зашила, і подряпини обробила, щоби вдома не лаяли.

Як письменницю я її не сприймав. Зрештою, вона сама не вважала себе професійною літераторкою, а писала за покликом душі. Попри оптимізм була втомлена від пережитого. Давали себе знати поневіряння, які переслідували її усе життя, хвороба, спричинена нещасним випадком, сум за двома синами, доля яких закинула у далекі світи і про яких тоді не мала жодних вістей, пропалі у вирі двох воєн поезії, серед них готова до друку збірка «Краплини крові». Але при цьому залишалася життєлюбом, уміла радіти кожним прожитим днем. Бабуся писала тоді мало, обмежувалася переважно родинною тематикою, присвячуючи вірші дочці Дарії, моїм батькам і нам, онукам. Згадувала ті поезії, які з тих чи інших причин не надруковані і рукописи яких загубилися. Любила читати напам’ять вірші, серед них німецькою мовою Гайне.

  • Життя Домбровських було дуже скромним і майже нічим не відрізнялося від життя односельчан. Така сама хата з глиняною підлогою, примітивні меблі, а ввечері гасова лампа. Різниця тільки у тому, що дідусь не виконував важкої фізичної роботи і в хаті знаходилися книги. Я думаю, це стало їх свідомим вибором. Ставши народними учителями, вони залишалися пов’язаними з народом не тільки духовно, але й жили його життям.

У 1957-му дідусь вийшов на пенсію і подружжя вже Домбровських приїхало у селище Рудно поблизу Львова, де винаймало у приватному будинку дві маленькі кімнати з кухнею. Через мого батька, Остапа Домбровського, відомого спеціаліста з романських мов та літератур і на той час завіду­вача кафедри французької мови у Львівському університеті, вдалося нав’язати контакти зі львівськими письменниками, дещо надрукувати, очевидно, профільтроване через сито цензури. Цьому посприяла також Ірина Вільде, яка багато робила для підтримки таких забутих письменників, їх друкування, а то й матеріальної допомоги з письменницьких фондів.

Після переїзду в Рудно бабуся проживала ще 6 років. Вона нездужала, тільки у погожі дні виходила на веранду. Інколи до нас доходили вісті, що в українській діаспорі шанують ім’я Марійки Підгірянки. Навіть у далекій Австралії поставили її дитячу п’єсу «В чужім пір’ю». Це її радувало, додавало бадьорості. Дуже зраділа, коли до неї приїхали львівські письменники, щоби привітати із 80-ти літнім ювілеєм. Бабуся була весела, жартувала. Але це виявився останній рік, коли вона почувала себе відносно добре. Бо вже наступного року стан її здоров’я значно погіршився і 18 травня 1963 року вона пішла із життя. День похорону видався ясним та сонячним. На жалобному вічі сказано багато щирих, добрих слів про бабусю. Похована поетеса на Личаківському цвинтарі у Львові. Її могила скромна, як і скромною залишалася вона сама за життя.

Роман ДОМБРОВСЬКИЙ.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2021/04/moya-babusya-marijka-pidhiryanka/

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.