Наш Стефаник: крізь призму ювілею

14 травня ц. р. виповнюється 150 років з дня народження Василя Стефаника – видатного українського письменника, громадського та політичного діяча, однієї із важливих постатей культурного і соціально-політичного життя України.

Василь Стефаник – майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії. Твори Стефаника перекладено багатьма мовами світу (англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською й ін.).

Ювілей Стефаника урочисто відзначають на державному рівні відповідно до Постанови Верховної Ради України, прийнятої 18 червня 2020 року, зокрема, сьогодні, 14 травня, у Русові – родинному селі письменника-новеліста.

15-16 травня на телеканалі «Еспресо» відбудеться телемарафон на честь 150-ліття В. Стефаника.

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. у с. Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині – Івано-Франківщина) у сім’ї заможного селянина. Після навчання у школах у с. Русові та м. Снятині 1883-го вступив до польської гімназії у м. Коломії. Тут зав’язалася дружба В. Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890-му виключили з гімназії. Він переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892-го. Того ж року вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р.

Перша збірка новел – «Синя книжечка», яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою у розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу, насамперед, показом трагедії селянства.

У 1900-му вийшла друга збірка Стефаника – «Камінний хрест». Її також сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам: «Камінний хрест», «Засідання», «Лист», «Підпис»). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, – одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із «Синьої книжечки» («Сама-саміська», «Ангел», «Осінь», «Школа»), новели зі збірок «Камінний хрест» («Святий вечір», «Діти»), «Дорога» («Сніп», «Вістуни», «Озимина»). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані («Сини», «Дід Гриць», «Роса», «Межа»).

1901-го вийшла у світ третя збірка новел Стефаника – «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника «Дорога» та роком раніше написаній ліричній сповіді «Confiteor», що у переробленому вигляді надрукована під назвою «Моє слово». У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану («Давнина», «Вістуни», «Май», «Сон», «Озимина», «Злодій», «Палій», «Кленові листки», «Похорон»).

У вересні 1903 р. відвідав Наддніпрянську Україну: присутній на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та ін.

Із 1903-го В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. – у Стецеві, а потім до кінця життя – у Русові. У 1904 р. одружився на дочці священника Ользі Гаморак, мав трьох синів.

1905-го вийшла його четверта збірка – «Моє слово». У ній уперше надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника.

1907-го письменник – заступник депутата Австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того, як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р.

У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р. Знаходячись у тій частині України, що перебувала під владою Польщі, він активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до тогочасних журналів свої нові твори.

1916-го він написав новелу «Марія», яку присвятив пам’яті Івана Франка. За «Марією» письменник опублікував 6 новел, які разом із двома названими творами другого періоду («Діточа пригода» і «Марія») склали п’яту збірку – «Вона – земля», видану 1926-го. У 1927-1933 роках Василь Семенович видав ще більше десяти новел. Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела «Межа» (1926 р.), яка мала присвяту «М. Хвильовому» і надрукована у «Літературно-науковому віснику», що його редагував Д. Донцов.

В останні роки життя Стефаник написав також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори – «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава Йсу», «Людмила», «Каменярі». Радянський уряд із пропагандивною метою призначив йому в 1928-му персональну пенсію, від якої, Стефаник у 1933-му відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.

До самої смерті не полишало Василя Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя – він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.