- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Нескорений «Скорий» із когорти залізних

Posted By Модератор On 11.06.2021 @ 11:00 In Історія і сучасність | No Comments

Жертовна і героїчна боротьба українців за свою Державу залишила незгладимий слід у нашій історії визвольних змагань. Десятки тисяч патріотів зі зброєю у руках стали в обороні рідної землі у 1940-1950 роках. У Волинських лісах, Карпатських горах, золотих жнивних ланах Поділля молодий цвіт української нації різьбив волю України. Але не різцями і долотом, а скорострілами, емпіями, папашками, крісами. Не перші українці бралися за зброю і завойовували чужі території, як справедливо зауважив один із героїв книги М. Андрусяка «Брати вогню», що взятися за зброю нас змусив ворог, ми захищали своє, рідне…

Олесь-Дмитро_Гуменюк [1]

У літопис всенародної боротьби за Українську Державу на теренах Карпатського краю ХХ століття чільне місце займає гуцульське село Білі Ослави. Двадцять п`ять білоославців воювали у лавах Січових стрільців та УГА, у визвольних змаганнях 1917-1921 років; 18 чоловік – у дивізії «Галичина»; 36 – загиблих у лавах УПА; 116 осіб вивезли на примусові роботи до Німеччини; 115 – мобілізували на фронти Другої світової війни; 60 – ніколи вже не повернулися до отчого дому; 50 – відбували покарання у радянських концтаборах за співпрацю з ОУН-УПА; 150 сімей (майже 500 осіб) примусово вивезли у Сибір, Крайню Північ, Хабаровський край, Казахстан.

Саме у цьому селі, яке розташоване на південній межі Гуцульщини, на куті Гаманівка 7 листопада 1925 року народився на світ Дмитро Гуменюк. Крім нього були три брати і дві сестри. Їхнього батька Миколу Гуменюка, по-вуличному – Сметанюка, вважали поважною і шанованою людиною серед односельчан, користувався високим авторитетом, до нього йшли чимало людей зі своїми проблемами. Незважаючи на свою молодість, батько вже у 17 років став у лави борців за Українську Державу. Він – учасник Листопадового зриву у 1918-му; Чортківської офензиви; переходу через Збруч на Велику Україну, УГА, армії УНР, зимових походів під командуванням генералів Михайла Павленка та Юрія Тютюнника. Повернувшись у Білі Ослави, самі він організував односельчан на будівництво хати-читальні й очолив її. При читальні працювала бібліотека, хор, драмгурток, де ставили п`єси «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «За волю України» тощо. Гуртківці виступали у Делятині, Заріччі, Чорному Потоці, Верхньому Березові. Молодь проводила вишкіл у товаристві «Луг» під орудою Миколи Гуменюка. Саме у хаті Сметанюка збиралися поважні газди, де у розмовах згадували про минуле, мріяли про те, яким буде майбутнє. Малі діти, причаївшись десь на печі або у кутку, слухали ті розмови. Дмитро і сестра Василина вчилися у «Рідній» школі Білих Ослав. Батьки платили за навчання учителю. Школа розташовувалась у хаті Сметанюків.

Сім`ю Гуменюків, за мірками того часу, скоріше всього, визначали середньою, вона мала небагато землі, зате два великі сади, 40 вуликів із бджолами, що дієво допомагало у поповненні сімейного бюджету. Після 6-го класу брат із сестрою пішли вчитися у Коломийську гімназію. Мешкали на квартирі директора гімназії Микитюка. Сестра Василина пізніше вийшла заміж за сина директора. Той часто давав Дмитрові ровера (велосипеда) і він їздив у своє село. Можна лише уявити собі радість малечі, коли він приїздив, а ще коли давав ровера покататися.

Так званий «золотий вересень» і «сонце волі» 1939-го за перших «визволителів» принесло насильницьке закриття всіх патріотичних організацій, у т. ч. і «Просвіти». Такого собі навіть не дозволяли польські окупанти… Тому, коли люди дізналися про злочини «визволителів» 1939-1941 років, то без вагань почали вступати добровольцями до дивізії «Галичина». У їх числі батько Микола і син Дмитро Гуменюки. Вишкіл проходили на території Франції у районі Сарральбі. Далі шлях Дмитра пролягав через Бригідки, Сянок, Новий Санч, Бескиди з гостинними лемками. Отримав поранення під Бродами, битва на річці Одер, згодом – полон, втеча із нього та партизанські дороги разом із батьком Миколою, котрий загинув на очах у сина у лісі біля с. Красна, напоровшись на чекістську засаду…

За неповних 20 літ Дмитро встиг пройти такий тернистий шлях, який би декому вистачило б на ціле життя. Більше того, значну частину цього шляху становили небезпеки і смертельні ризики для життя. Бойові сутички з польською АК у захисті українських жителів на теренах Золочівщини і Бродівщини. Далі шлях Дмитра пролягав у Карпати, де вже діяли відділи УПА. Почалося формування сотень і їх навчання, яке проводив Гуменюк старший із сином. Микола Гуменюк одержав вказівку Проводу укомплектувати нову сотню. Невдовзі гітлерівців під час облави заарештували Дмитра і його зарахували до німецької військової частини у червні 1944-го. Опісля – вирушив до Дрогобича, Сянока, Новий Сонч, далі шлях пролягав із відступаючими німцями на Краків, Найсе, Гроткау. Фронт наближався до річки Одер. Дмитро потрапив у радянський полон. Він пояснив радянському офіцеру, що їх примусово вивезли до Німеччини на роботу, а потому на фронт. Усіх чоловіків 1925-1927 років народження мобілізували у запасні полки і відправляли на фронт район Берліна-Кодбус. Потім – поранення, військовий госпіталь, спецвідділ почав перевірку. Дмитро вирішив втікати і потрапив у поїзд, в якому їхали репатрійовані особи з американської зони на Україну. У місті Хирові на Львівщині у фільтраційному таборі за золотий кишеньковий годинник «Докса» капітан видав Дмитрові довідку, що він є Старук Дмитро Миколайович, 1927 р. н.: «Проверен ФРАУВС НКВД и возвращается из Германии у город Коломыя». Так Дмитро 1945-го прибув у Білі Ослави, де вступив у боївку кущового провідника Михайла Поварчука «Ігоря», після цього – у боївці Миколи Дубного-«Левка», коменданта боївки СБ Надвірнянського надрайонного проводу.

Повстанці, як правило, у більшості випадків старалися не проливати даремно крові, навіть, ворогів. Так сталося у травні 1945-го у селі Чорний Потік Печеніжинського району, коли відпустили чотирьох прикордонників, а ще із солдатами однієї з військових частин, яких відпустили зі зброєю, лише реквізували патрони.

Під час одного з переходів на інше місце постою 15 листопада 1945 року над річкою Прут біля Делятина Дмитро Гуменюк упав на зарінок із висоти майже 5 метрів, оскільки була темна ніч. Повстанці завели Дмитра до хати Шовгенюків під гору Діл у Білі Ослави. 21 листопада тоді ж прикордонники разом зі «стрибками» оточили хату, де лежав поранений повстанець, і взяли його живим, бо при собі він зброї не мав (заховав у копиці сіна). Видав Дмитра колишній повстанець-односелець, якого завербували енкаведисти як агента, який очолював псевдобоївку, що грабувала жителів, компрометуючи національно-визвольний рух. Пізніше боївка СБ «Левка» ліквідувала перевертнів, а самого керівника повісила на липі біля Долішньої церкви. Гуменюка допитували в Яремче, у Надвірній, Станіславові. Під час слідства особливо у Станіславі слідчі хотіли, щоб повстанець зізнався, що він американський шпигун, бо перебував у Берліні у зоні, яку звільнили американці. Дмитро не підписував протоколи про шпигунство, хоча його жорстоко били, адже за шпіонаж – розстріл.

У березні 1946-го військовий трибунал виніс вирок – 15 років каторги, 5 років «пораження прав». Покарання відбував у районах Крайньої Півночі. У квітні 1946-го відправили на пересилку у Красноярськ, далі – Дудінку, Норильськ. Злочинна система під час етапування по Єнісею топила цілі баржі з арештованими повстанцями. На Таймирському півострові, де морози зашкалювали за 55 градусів – планета вічної мерзлоти, 12 місяців зими, а решта літа, як любив повторювати Дмитро. Тут процвітало беззаконня і жорстокість, де людей позбавляли елементарних людських прав. Копання котлованів у вічній мерзлоті – це нелюдська праця. Якщо не виконували норму, урізували пайок хліба на 200 грамів. Один котлован на 10 в`язнів, розміром 2х2 м і глибиною до «скали», треба було прокопати за 10 днів. Пізніше Дмитро працював у бригаді на цегельному заводі до 1953 року.

У тюрмі повстанець «Скорий» не корився системі. Він перебував у числі тих, котрі помстилися наглядачу Воробйову. Вдарив загостреною ложкою в око, той втратив зір на 75 відсотків. Солдати охорони, напевно, забили б Дмитра до смерті, але, мабуть, Боже провидіння полягало в тому, що він і тут залишився живим. Його врятував офіцер, який закрив в одиночну камеру. До 15 років додали ще 2 і перевели у в`язницю у місто Свердловськ. Саме у 1949-1950 рр. у таборах бандерівці взяли у свої руки керування порядком.

Після смерті Сталіна у 1953-му у таборах почалися страйки, першими піднялися Воркута, Інта, Норильськ, де Дмитро брав участь у повстанні. Писали листівки і робили паперового змія, якого запускали з листівками. За це знову дістав рік закритої тюрми. Заарештовані повстанці відстоювали свої права, у т. ч. і Дмитро у протистоянні з рецидивістами, які, навіть, дружелюбно ставилися до бандерівців за те, що вони відстоювали свої права. Після Свердловська знову Сибір, Іркутська область, пересилка у Тайшет.

У 1956-му Дмитро вийшов на волю, проте його ніяк не прописували на квартиру до дружини у Львові; не видавали паспорта, бо не працював на роботі, на роботу не брали, бо не мав паспорта… Пішов трудитися на асфальтно-бетонний завод у селищі Глиняни Пустомитівського району. Лише у 2003-му з великими труднощами прописали до сина у Львові.

Перебуваючи у таборах, ніколи не втрачав людської гідності і честі повстанця, хоча це йому дуже дорого коштувало. Рахувався у числі тих, котрі й надалі відстоювали людські права. Як, наприклад, у Тайшеті провчили банду «сук», за що відправили у 307-му штрафну зону (1950 р.). Не зміг поступити ні в який навчальний заклад, оскільки його «зарубували». Один із викладачів сказав, що проти прізвища Дмитра стоїть червона точка. Змушений забрати документи зі Стрийського технікуму. Переслідували його дітей Андрія та Петра, «завалили» на останньому екзамені у художньому училищі ім. Труша м. Львів. Пізніше сини, завдячуючи чудовій людині Мирославі Зваричевській, закінчили Інститут декоративно-прикладного мистецтва. Дмитро влаштувався на роботу у Пустомитівську ремонтно-технічну станцію, спочатку учнем токаря-фрезерувальника. Сестра Василина у 1944-му із сім`єю Микитюків виїхала в Австрію, а через деякий час – у Канаду.

Після проголошення Незалежності України пан Дмитро Гуменюк «Олесь» у числі тих, котрі продовжують перебувати у лавах уже нової боротьби за утвердження самостійної України. Він вважав своїм священним обов`язком віддати належну шану тим, кого радянська влада називала «зрадниками і запроданцями», «ворогами українського народу», «прислужниками німецького і американського капіталу». У 1991-му вступив у Братство УПА, сприяє організації його районних станиць. У 1993-му «Олеся» обрали станичним Івано-Франківського району м. Львова. Саме пану Дмитрові належить ідея ввести у Братство УПА таку службу, як подруги милосердя, функція яких: відвідувати хворих вдома чи в лікарні, організовувати на Різдво колядки, заколядовані гроші давати тим, котрі їх найбільше потребують…

У 1998-му пана «Олеся» обрали головою Львівського крайового Братства УПА. Нові відповідальні завдання, нові горизонти діяльності в ім`я Української Держави та її Героїв. У червні 2007-го завдяки активній позиції Гуменюка при допомозі Старосамбірської районної та Львівської обласних рад у селі Гвоздець спорудили величний із граніту пам`ятник «Борцям за волю України» та статую Божої Матері, ініціаторкою якої стала Юстина Горна. Ще у 1992 році «Олесь» у числі української делегації віддав данину шани і поваги на цвинтарі загиблих у Фельдбаху (Австрія), а також став учасником з`їзду вояків 1-ї УД-УНА у Фельдбаху. У 2002-му на Закерзонні у селі Пікуличі (Польща) віддав данину пам`яті українським повстанцям на цвинтарі. Часто виступав у трудових та учнівських колективах про буремні роки змагань за волю. Він – серед учасників відзначення ювілейних дат створення УГВР у селі Сприня 2004 і 2009 років, учасник параду на честь 65-річчя УПА у Києві. 14 жовтня 2007 року – на святкуванні Дня Героїв у Львові; 2009-го – у перепохованні останків Героїв Карпатської Січі, розстріляних поляками у 1939 році на перевалі Нижні Ворота (Закарпаття). Брав участь у селі Червоне Золочівського району Львівської області у вшануванні героїв битви під Бродами, гора Жбир, село Ясенів Бродівського району.

Дмитро Гуменюк написав книгу «Спогади про буремні роки визвольних змагань». Художньо-документальний фільм «Покоління повстанців» про Дмитра Гуменюка знятий за ініціативою білоославчанки Тамари Лейбюк-Поварчук та Богдана Струка режисером Ольгою Терешкун. У головних ролях – актори-студенти Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету Ольвія Кухтарук та Владислав Демидюк. Зйомки проводили у Білих Ославах і Львові. Білоославський львів’янин «Олесь»-Дмитро також вніс грошовий внесок на спорудження пам`ятника Марійці Підгірянці

Ціле життя – боротьба зброєю, ділами і словом в ім`я української нації. Цьому навчав та виховував і своїх дітей. Син Андрій, незважаючи на поважний вік, пройшов нелегкими дорогами російсько-української війни на Донбасі. Відійшов «Олесь» в інші світи торік 8 травня на 95-му році земного життя. І коли сьогодні на просторах Донбасу лунає закличне бандерівське «Слава Україні!» – «Героям слава!», у ньому відчувається героїка минулого і слава сьогодення, слава незборимості української нації, яка на своїй Богом даній землі відстоює цілісність, суверенітет, незалежність України у збройному протистоянні з імперською Росією. Подвигу героїв визвольних змагань 1940-1950 років жити у віках, він – дороговказ для наслідування патріотів Української Нації новітньої доби.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської районної

організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2021/06/neskorenyj-skoryj-iz-kohorty-zaliznyh/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2021/06/Олесь-Дмитро_Гуменюк.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.