Надвірнянці у таборах смерті Великої війни

Збройний конфлікт 1914 року між Антантою і Троїстим союзом дав початок Першій світовій війні. Україна опинилася в епіцентрі військово-політичних подій. Українську «карту» в ті роки прагнули розіграти Німеччина, Австро-Угорщина і Росія. В Україні намагалися відстояти свої інтереси Велика Британія та Франція. У Центральній і Східній Європі контроль над українською територією з її величезними багатствами мав надзвичайне значення для вирішення конфлікту.

З початком Першої світової війни українські землі перетворилися на театр воєнних дій. Протягом усього конфлікту Галичина виступала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її жителі зазнали величезних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених бойовими діями, а також політикою як російського, так і австрійського командування. У збройні сили Російської імперії з 1914-1917 pік мобілізували 4,5 млн. українців, або майже 35% від призваних до армії,у складі австрійських військ воювало понад 250 тисяч українців, зокрема, у добровольчому Легіоні Українських Січових Стрільців (майже 2,5 тисяч чоловік).

Німецьке командування після Берестейського миру на підставі договору української мирової делегації з українських полонених із таборів Раштат, Вецляр, Зальцведельу Німеччині: сформувало дві українські дивізії «Синьожупанну» та «Сірожупанну», які воювали у складі Армії Української Народної Республіки. Війна прискорила поділ між українцями Галичини. Українці-москвофіли стали на бік Росії, а українці-австрофіли – на сторону Австро-Угорщини і Німеччини. Москвофіли вітали російські війська, як визволителів, і старалися давати їм допомогу.

«Найгіршим було те, що самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні. Вкарбувалася у свідомість розповідь учасника боїв, де українець-галичанин із великим сумом, зі сльозами на очах, усно зазначав: «Зійшлися дві потужні сили в страшному рукопашному бою. І вибив вояк у австрійському однострої гвинтівку з рук вояка у московській шинелі. І увігнав йому у груди свого багнета. І застогнав «московіт» українською мовою: «Боже мій, а хто моїми дітками заопікується без мене?!». І впав на коліна «австріяк» перед ним, і обняв він уже похилену голову солдата, і застогнав тяжко-тяжко: «Прости мені, брате-українцю, що я тебе вбив»… Австрійські війська відступили до 160 км до Карпатських гір й дозволили окупувати велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійсько-угорських військ мала страшні наслідки для українців Галичини. Успіх росіян підказували австрійському командуванню шукати причин невдач. І воно знайшло їх, охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції – у зраді, нібито, в русофільському дусі налаштованих громадян Східної Галичини.

Вшехпольська адміністрація Галичини прагнула використати воєнну завірюху, підтягнути український національний рух до одного знаменника із москвофільством, затаврувати його плямою зрадництва й таким чином розправитися з ним остаточно, без жалю і пощади. За наказом галицьких повітових старост заарештовано спочатку москвофілів, згодом свідомих українців і взагалі українців, а тих українських діячів, котрі опинилися у руках військового правосуддя, повісили на шибениці або загинули від шабель та багнетів мадярських гонведів. Можливо, що і при відступі у вересні 1914-го мадяри (угорці) показали своє «геройство» на безборонному населенні. Люди й понині пам’ятають пісню, яку співали рекрути-українці, котрі відправлялися до австрійської армії:

«Служити, синку, у цісаря,

Заслужити си ласку,

Заслужи си жовтий ремінь

І на нього бляшку».

Із самого початку Першої світової війни австро-угорські війська грабували і вбивали українських селян. Тих, кого підозрювали у симпатіях до російських солдатів, арештовували. Для утримування симпатиків Росії австро-угорська влада запровадила концентраційні табори у Веслярі,Фрайштадті, Гмінді, Терезині,Талергофі, Зітцендорфі та ін. Найстрашнішим концтабором вважався Талергоф (4 вересня 1914 р.-10 травня 1917 р.) – концентраційний табір, утворений владою Австро-Угорської імперії у перші дні Першої світової війни. Розташований на піщаній долині біля підніжжя Альп, неподалік м. Граца – головного міста провінції Штірія, за 12 км від Відня, столиці Австрії. Один із найперших концентраційних таборів у світовій історії XX сторіччя, який називали «пеклом людської ганьби»». [1, ст. 2-3].

• Першу партію галичан, «русофілів», депортували солдати австрійського Грацького полку до Талергофу 4 вересня 1914 р. Проіснував концтабір чотири роки. Через нього загалом перейшло і не повернулося 30 тисяч людей. Чи не всіх їх повісили чи закатували. До зими 1915-го у Талергофі не існувало бараків, люди лежали на землі без даху над головою і в дощ, і в мороз. Повно люду згинуло від холоду й тифу. І то переважно представники національної свідомої інтелігенції та селяни Галичини, Буковини і Карпатської Русі. Це – люди різних станів і віків: священники, прелати, адвокати, судді, лікарі, викладачі, приватні і державні чиновники, учителі, селяни, міщани, псаломщики, письменники, студенти, актори, військові судді, військові священики.

Колишній в’язень концтабору Талергоф, студент-юрист, який тільки починав свій шлях поета, вченого і громадського діяча, Василь Ваврик у своїй книзі «Терезин и Талергоф» описав страшні умови перебування арештантів. «Це була найлютіша катівня з усіх австрійських в‘язниць у Габсбургській імперії. Смерть у Талергофі рідко ставала природною: там її прививали отрутою заразних хвороб. По Талергофу тріумфально прогулювала насильницька смерть. Про яке-небудь лікування хворих не йшлося. Ворожим ставленням до інтернованих відзначалися навіть лікарі. Про здорову їжу і думати не доводилося: терпкий хліб, часто сирий і липкий, виготовлений із суміші найпідлішого, фальшивого борошна, кінських каштанів і натертої соломи, червоне, тверде, несвіже кінське м’ясо двічі на тиждень по маленькому шматочку, зафарбована начорно вода, найпідліші помиї гнилої картоплі і буряку, бруд, гнізда комах-паразитів стали причиною невгасимої зарази, жертвами якої падали тисячі молодих, ще цілком здорових людей з середовища селянства та інтелігенції». За 60 км від Праги у фортеці, заснованій Йосипом ІІ у 1780 р. для захисту країни від прусських військ, розмістили концтабір Терезин. Василь Ваврик писав у своїй знаменитій книзі-свідоцтві «Терезин і Талергоф» «усі каземати, тюремні в’язниці і темниці, усі стайні з кінським гноєм, усі коридори і сирі підвали наповнилися вигнанцями, уродженцями Карпатської Русі. Тисячі галицьких невільників загнали німці в холодні стіни, закрили залізними дверима»….Інтелігентні і прості люди повинні були абсолютно безкоштовно весь день відпрацьовувати всякі чорні роботи не лише в самій фортеці, але і в місті, чистити вулиці, канали, убиральні в заразливих лазаретах. У гніздах вош, в гної незліченних ран і болячок необхідно було вести безперервну боротьбу з хворобами». [2, ст. 2].

У містечку Вольфсберг (Федеральна земля Каринтія, Австрія) на околиці побудовано концтабір на 8 тисяч переселенців, які розміщувалися у 70 бараках. Зі свідчень Василя Маковського, українського Галицького правника, громадського діяча, урядовця ЗУНР, заступника повітового комісара Перемишля у часи ЗУНР, дізнаємося: «За найменшу необачність заколювали на смерть. Щоденно вранці лежали під бараками по декілька закривавлених трупів. Пам’ятаю, як одного разу заколов солдат одного селянина біля котла під час роздавання обіду. Давка була неймовірна. Натискавші ззаду і штовхнули передніх і таким чином людська хвиля захиталася. Найближчий з арештантів, що стояв поруч із караульним, ненавмисно штовхнув солдата, за що прийшлося йому заплатити життям… Іншого разу я став свідком подібного випадку, який відбувся під бараком. Солдат наніс закутому у ланцюг політичному 13 колотих ран і тут кинув його на солому, напризволяще долі». [3, ст. 2].

• Влітку 1915 р. у Талергофі почався рекрутський набір у знекровлену австрійську армію, майже вся викликана до набору інтелігенція записувалася при перекличці як «русини» (національність russische називалася навіть у дипломах деяких із них, докторів прав). Усіх, які записували себе русинами, адміністрація арештовувала на 21 день, а потім: і до Anbilden (підвішуванню) на 2 години.

Про страшний період воєнного лихоліття писала газета «Діло» у 1917 році. «Аж тепер тільки можна в Австрії публічно говорити про ті катування над українцями, котрі свого часу чинили австрійські й польські власті у Галичині. Про це вніс посол Левицький інтерпеляцію у Віденськім парламенті. Коли почалися воєнні операції проти Росії, галицькі адміністраційні власті не зробили нічого, щоби населення доучити, як має поводитись у війні. Між українським населенням Галичини число русофілів було мале й вони були загально відомі. Коли військові власті звернули увагу галицької адміністрації на русофільські затії, почала вона розвивати гарячкову діяльність. Військові власті, команди й окремі відділи армії, поінформовані одностороннє й фальшиво адміністраційними властями прийшли до хибного погляду, що всі «Русини» зрадники, і тих казкових поголосок про загальну зраду і ужито також для оправдання усіх невдач на східнім фронті. Тепер почалася формальна війна цивільних і військових властей проти невинного безборонного українського народу Галичини. Тисячі чоловіків, жінок і дітей на основі наглого суду, або таки так, повішено, а в найщасливіших випадках арештовано…. Галицькі власті арештуваннями, а посереднє брехливим інформуванням армії мали за ціль ціле українське населення оклеветати яко зрадників і політично знищити, щоб з цього зробити політичний капітал для польського панування в Галичині…Але й далі ще стало краще. В Галичину прийшла Росія, і знов – шибениці, катування, висилки, руйнація, і все над тим самим народом українським. І знов фортуна обернула колесо воєнного щастя. Прийшли старі господарі і будуть судити український темний люд за те, що його здеморалізувала і Росія, і сама Австрія». [4, ст. 2].

Не обминули тяжких страждань у «таборах смерті» і надвірнянці. Арештували рільника Бунія Василя, шість синів якого воювали в армії Австро-Угорщини; отця Мойсейовича із с. Пнів, син якого Теофіль – старшина УСС. Бунія Василя заарештували за те, що в його великому сараї насильно розмістили коней кубанські козаки російської армії. Також у 1914-му запроторено до «пекла людської ганьби» Борисевича Василя Івановича, службовця ощадної каси м. Надвірна (табори Терезин, Талергоф), члена Народного комітету м. Надвірна, міщанинів – Гаврилюка Івана і Гаврилюка Семена (Талергоф); Грегораш Магдалину, 1864 р. н., мати 3-х дітей (Талергоф); 58-річного рільника Кочержука Михайла (помер у Талергофі 5/02 1915-го від нефриту, могила № 760); Левінського Григорія, адвоката-нафтопромисловця (Талергоф); 55-річного активного діяча москвофільського товариства ім. М. Качковського Мусьяновича Петра Івановича (Терезин, Талергоф); 63-річного Юркевича Івана, хлібороба, м. Надвірна, помер у Талергофі 11/2 1917-го від запалення нирок, могила № 1583; Прокопіва Ігнатія, 48 років, с. Кам’янепов, Надвірна, помер у Талергофі 17/3 1917-го від серцевої хвороби, могила № 1637; Розумовича Івана, коваля, м. Надвірна (Талергоф); Чесника Миколу, вчителя, Надвірна, арештованого 1914 р. мадярами під час втечі на захід, поміщений у Талергофі, звільнений 10/ХІ 1914-го. (ЦДІА П с. 38. Мак., 190, 193, 207, 238).

Жителі Надвірної Бунчак Ілля і Гриневич Олекса повішені. Священника з с. Ланчин Лятишевского Івана (1871 р.н.) арештовано у 1914 році і відправлено до в’язниці Прешбурга (сучасна Братислава) та священника із с. Перерісль Петровського Корнилія (1849 р.н.), 1914 р. н., – у в’язниці Міскольч (сучасний Мішкольц), а потім відправлено до Талергофу.

Про ці подіїї згадує у своїх споминах старшина УГА з Надвірної Михайло Дем’янчук. «Багато на долі й розвитку Надвірної заважила Перша світова війна. Викликане Січово-Сокільським Здвигом у Львові та проклямацією Боєвої Управи захоплення притьмарене великою пожежею у місті в серпні 1914-го та відходом мобілізованих чоловіків до війська. З наближенням російської армії у вересні того ж року в Надвірній та околиці почалися арешти «підозрілих» осіб. Між арештованими – соціяліст В. Левинський, який жив тоді у Надвірній, та місцевий господар і патріот Михайло Кочержук, якого вивезли до Талергофу, звідки він вже не повернувся. Після першої збройної сутички з російськими частинами австрійська жандармерія арештувала кільканадцять українців міщан. Більшість із-поміж них депортовано до Талергофу. Між ними перебували: господар Буній, котрий мав 5 синів в австрійському війську, із них одного при УСС, о. Мойсейович, парох Пнів’я, Олекса Йосипенко, Микола Кочержук та інші. Після окупації Надвірнянщини російськими військами українське національне життя завмерло. Згодом проводили ревізії в українських домах, але не заарештовували.

• Ранньої весни 1915 р. російська армія відступила й до міста увійшли разом з австрійськими відділами частини польського леґіону Пілсудського. У місті повішено трьох українців, одного застрелили під час утечі, багато арештовано за доносом поляків і жидів. Знормалізувалося життя в місті щойно в 1916 році після того, як в цій частині Галичини закріпилися австрійські війська. Були відкриті знову народні й середні школи. В червні 1916 р. автор цієї статті покинув Надвірну, мобілізований до австрійської армії і відвідував її тільки, як вояк, користаючи з відпустки в 1918 р. Повернувся до рідного міста в грудні 1920 р. з табору полонених у Тухолі». [5, cт. 819].

Сестра адвоката у Надвірній доктора Валеріана Банаха, письменниця Катря Гриневичева під час війни вчителювала у таборі для воєнних виселенців у Ґмюнді( Австрія). «У 1917 р. Гриневичева працює у таборі виселенців Ґредінґу біля Сольногороду. В таборі дуже висока смертність. До табору приїздить митрополит Андрей Шептицький, який по дорозі з московського заслання задержався у Відні і відвідав цісаря і наш політичний провід.

Він приїхав до Ґмюнду у супроводі австрійських достойників. Його вітала управа табору, але він хотів бути сам з виселенцями і почути від них безпосередньо їх жалі й побажання. Коли управа табору влаштувала бенкет у його честь, то на тости він відповів австрійським достойникам: «Мої панове, я бачу, що тут у цьому таборі довершено діло християнської любови». При чому ті, що сиділи ближче митрополита, твердили, що німецьке слово «лібе» (любов) – звучало цілковито як «ліґе» (брехня). У Віденському парламенті вибухнув великий скандал щодо нелюдського ставлення до австрійських громадян, вихідців з Галичини, Буковини та Закарпаття. Після візиту митрополита у Відень і Ґмюнд, австрійська влада дозволила українським виселенцям повернутися на рідну землю». [6, ст. 4].

Подаємо список виселеців із Надвірнянського повіту згідно з «Покажчиком жертв австро-мадярського терору під час першої світової війни 1914-1918 років в областях Галицької і Буковинської Русі» за алфавітом (https://talergof.org.ua/alfavitnyi_ukazatel4-ja.html): БЕСЯДЗКІЙ Андрій (Ланчин), Білинкевич Андрій (Заріччя), БІЛОУС Петро (Білі Ослави), БІЛОУС Федір (Білі Ослави), БОДНАР Федір (Красна), БОДНАРЧУК Дмитро (Делятин), БОРАЧОК Петро (Яблониця), БОРИСЕВИЧ Василь (Надвірна), Бунчак Ілля (Надвірна), ВАСИЛЮК Дмитро (Вороненка), ВАЦИК Єфросинія (Заріччя), ВАЦИК Михайло (Заріччя), ВАЦИК Павло (Заріччя), ГАВРИЛЮК Іван (Надвірна), ГАВРИЛЮКСемен (Надвірна), Гадзінський Роман (Білі Ослави), ГАНДЯК Петро (Надвірна), Гарасимович Михайло (Надвірна), ГАШУК Василь (Микуличин), Гермаков Іван (Татарів), Гілін Олекса (Майдан Гірський), ГОРДОН Степан (Делятин), Горішній Олександр (Ослави), ГОШОВСЬКИЙІван (Ланчин), ГРЕГОРАШ Петро, ГРЕГОРАШ Магдалина та ГРИНЕВИЧ Олекса (Надвірна), Городницький Петро (Заріччя), ЕЛІДЧУК Іван (Ворохта), ЕЛЬЧУК Іван (Яблуниця), Казімії Микола (Пнів), КІСЯК Іван (Микуличин), КОЛОВІЧ Іван Андрій (Делятин), КУЧЕЖУК Михайло (Надвірна), КУШНІРЕВІЧ Володимир (Делятин), Левинський Григорій (Надвірна), ЛелетаАделя (Красна), Плекас Онуфрій (Красна), ЛУЦЕВ Степан (Надвірна), ЛЯТИШЕВСКІЙ Іван (Ланчин), МАКСИМОВИЧ Василь (Камінна), МЕДВІДЬ Семен (Пасічна), МИКИТЮК Микола (Надвірна), Микулець Кондрат (Яблуниця), Мішняков Григорій (Делятин), Молдавчук Яків (Яблуниця), МОЛЯРЧУК Андрій (Яблуниця), МУСЬЯНОВІЧ Петро (Надвірна), НЕДІЛЬЧУК Іван (Заріччя), Паневник Михайло (Білі Ослави), Папов Марія (Яремче), Петровський Корнилій (Перерісль), Петровський Михайло (Делятин), Полатайко Іван (Надвірна), Полежайко Степан (Надвірна), Посадський Лев (Делятин), Похеднік Михайло (Микуличин), Прокопов Ігнатій /Гнат/ (Кам’яне), Розумович Іван (Надвірна), Рибак Федір (Лоєва), Струменя Володимир (Тарновиця Лісна), Телесніцьких Антон (Делятин), ЧАЙКОВСЬКИЙ Володимир (Тарновиця Лісна), Чесник Микола (Надвірна), ЮРАЧУК Михайло (Чорний Потік), ЮРКЕВИЧ Іван (Надвірна).

• Російська окупація Галичини, Буковини, Закарпаття тривала до весни – початку літа 1915 року. Росія була переконана, що західноукраїнські землі залишаться навіки у складі Російської імперії. Військова російська адміністрація вдалася до дискримінаційної політики у галузі освіти щодо свободи українського слова та діяльності українських організацій. Росіяни закривали українські видання, наукове товариство ім. Тараса Шевченка, потім розграбували його майно. Окупаційна влада Росії поставила Українську Греко-Католицьку Церкву поза законом. До Росії примусово вивезли сотні греко-католицьких священників. Усього із Галичини до Росії депортували 12 тисяч чоловік.

Події Першої світової війни показали, що політика російської та австро-угорської властей щодо українства виявилась колоніальною, антиукраїнською. Репресивні дії щодо українців як з боку Росії, так і Австро-Угорщини, сприяли активізації українського національно-визвольного руху. Українці, нам треба пам’ятати, що ні один колонізатор не принесе у наш дім мир і достаток. Тільки у своїй незалежній державі є сила і правда, і воля, і слава, і земля своя рідна й свята.

Джерела і література:

1. Косачевич Михайло. «Винахідники концтаборів». Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик «Персонал». № 16 (421) 21-27 квітня 2011 р. (http://www.personal-plus.net/421/7867.html).

2. Ваврик Василь. «Терезин и Талергоф». Львів, 1928 p.

3. Маковський Василь. Талєргоф. Спогади і документи. Львів,1934. (https://www.twirpx.com/file/2331158/).

4. Австрійські шибениці в Галичині. Нова Рада №168 від 21.10.1917, сторінка 2.

5. М. Дем’янчук, Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975, ст. 118, ст. 819.

6. Андруняк Ігор. Пластун Ярослав Гриневич – очільник товариства «Луг» у Надвірнянщині.

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.