Степан Небеш (*03.05.1896+22.03.1982) поручник Українських Січових Стрільців (УСС), суддя м. Надвірна, керівник хору «Просвіта», скарбник станиці Братства УСС, член Об’єднання колишніх вояків-українців Америки (ОбВУА), член Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ), член довір’я при Об’єднанні правників-українців в Америці і член видавництва «Червона калина», опікун товариства «Пласт».
Степан Небеш народився 3 травня 1896 р. у селі Добромірка Збаразького повіту на Тернопільщині в селянській родині. Після навчання у початковій школі поступив у Тернопільську гімназію, а з вибухом Першої світової війни зголосився добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. З пункту збору у м. Стрий на Львівщині 3 вересня 1914 року переїхав на Закарпаття. У селах Ґородна і Страбичів біля Мукачева пройшов військовий вишкіл.
Російська армія зайняла Галичину і загрожувала Угорщині. Після тритижневого скороченого вишколу австрійський штаб вислав на фронт 1-ий курінь УСС під командою Василя Дідушка боронити Австро-Угорську державу. Там на самому кордоні під селом Веречки (шлях Стрий-Мукачів) відбувся 28 вересня 1914 року перший бій УСС із москалями. У тім бою з козацькою кіннотою Степан Небеш у сотні Осипа Кучабського поранили і через м. Будапешт направлений до шпиталя у м. Відень. Повернувся з Відня до Коша УСС, а звідти на фронт. У 1915-1917 pоках брав участь у подільських боях із москалями над річками Золотою Липою і Стрипою. Долікувався молодий стрілець навесні 1916-го у приюті для хорих i виздоровцiв УСС у Львові.
«… В запеклих боях 1 липня 1917 року в селі Конюхові біля Бережан десятник УСС Степан Небеш потрапив у московський полон. Полонених УСС-ців москалі везли через містечко Озерна коло Тернополя. По дорозі зустрічали Січових стрільців уже українські частини царської армії під жовто-блакитними прапорами, які прибули на фронт. У цей час в Києві керівництво державою здійснювала Українська Центральна Рада. Приємна несподіванка трапилася полоненим УСС-ам у Тернополі, де їх привітала делегація Української Центральної Ради під проводом комісара Л. Юркевича від Тимчасового російського уряду Керенського. Губернатор Галичини на той час – професор Дмитро Дорошенко. Комісар Юркевич висловив надію, що полонені візьмуть участь у будівництві української держави і повідомив про цей приїзд УСС Українську Центральну Раду в Києві».
Степан Небеш у Тернополі втік із полону і якийсь час переховувався у знайомих. Згодом виїхав до Станіславова, а потім наприкінці липня 1917-го поїхав до Києва і працював там у видавництві «Літературно-Наукового-Вісника» та став членом Українського національного хору під керівництвом Стеценка, Кошиця й Леонтовича, актором «Молодого театру» Леся Курбаса. Навчався від 1917 р. на правничому факультеті Київського університету.
У 1917 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, яким командував Євген Коновалець. Із цим куренем як поручник перебув усю московську війну». [1, ст. 4].
Після протигетьманського повстання поручник УСС Степан Небеш у листопаді 1918-го залишився в Києві і допомагав Володимирові Винниченку виїхати з столиці та передав Головній Німецькій Команді ультиматум Директорії з вимогою нейтральності німецьких окупаційних військ в Україні.
«… Наш побратим Степан Небеш, у цю пору громадський діяч на терені Клівленду, був тим старшиною Січових Стрільців, який вже по виїзді організаторів протигетьманського повстання з Києва в листопаді 1918 року залишився в місті, щоб допомогти виїхати пізнішому Голові Директорії Володимирові Винниченкові. Він же з доручення Головного Отамана Симона Петлюри передав Головній Німецькій Команді ультимат Директорії з вимогою нейтральности німецьких окупаційних військ в Україні». [2, ст. 674].
«В 1920 році С.Небеш захворів на тиф і вернувся до Галичини. У Львові з 1921 року студіював право в Тайному Українському Університеті. В 1927 р. закінчив правничі студії у Львові, три роки працював як судовий аплікант в окружному суді в Тернополі, а в 1930 році отримав номінацію на суддю в місті Надвірній. У часи німецької окупації арештований і по тяжких знущаннях німці звільнили його як суддю з келії смерти в Станиславові». [1, ст. 4].
Під час праці із 1930-го брав активну участь у громадському і культурному житті надвірнянців, керував церковним хором.
«За німецької окупації деякі з українських товариств відновили свою діяльність, між ними і читальня «Просвіти». Заходами її Виділу відбувся вліті 1942 року ювілейний концерт для відзначення сторіччя з дня народження Миколи Лисенка. Програма концерту виконана хором читальні під керівництвом д-ра Степана Небеша і хором з Битькова під орудою В. Короля. Промову виголосив П. Микитюк, референт молоді при Окружному УДК у Станиславові. Того ж року восени драматичний гурток надвірнянської «Просвіти» поставив п’єсу «Степовий гість» з участю читальняного хору та бандуриста Степана Волянського». [3. ст. 821].
Під час німецької окупації гестапо арештує суддю С. Небеша, про що він описав у своїй публікації «Надвірна під кігтями гестапо».
«НАДВІРНА ПІД КІГТЯМИ ҐЕСТАПО. Кількарічна окупація українських земель гітлерівською Німеччиною була потоптанням усіх Божих і людських законів і міжнародного права. Зокрема, жорстокими і злочинними були дії німецького ґестапо, під безпосередньою владою якого знайшлися українці й інші національності в Україні. Почало свою варварську «роботу» ґестапо вже з вересня 1941 року, поширюючи безоглядний терор у відношенні до всього, що ненімецьке. Знайшлася під кігтями кровожадного ґестапо також і Надвірна з усією околицею. Влітку 1943 року екзекуційні відділи ґестапо скосили на громадській толоці за Надвірною, недалеко від залізничного двірця, кулеметним вогнем понад дві тисячі жидів, що їх зігнали з ґетто під статую Божої Матері біля римо-католицького костьола і звідси автами вивезли до масового розстрілу на толоку. В той же час почали пацифікувати українське населення, нібито у відплату за збройні виступи УПА та зайшлих в ці околиці совєтських партизанів Ковпака. 11 листопада 1943 p., починаючи від години 4-ої ранку, ґестапівці разом із шуцманами замкнули всі дороги, що вели з Надвірної, і почали витягати з домів сплячих українців і зігнали їх під баґнетами до будинку дівочої школи. Зігнаних понад 250 осіб у школі посортували, більшість – на примусові роботи до Райху, 25 – на розстріл. Призначених на розстріл, у т. ч. двадцять й одного українця з Надвірної вивезли до Станиславова, де їх розстріляли 17 листопада 1943 р. прилюдно в середмісті перед жидівською божницею.
Безпосередня причина для пацифікації – забиття невідомими спричинниками Ґржеґожа Андржейовіча і його матері в їхньому домі біля костьолу. Андржейовіча вважали за подвійного аґента, він мав вислуговуватися з одного боку німцям і з другого – большевицьким партизанам. Вину за смерть приписало ґестапо українському підпіллю, скидаючи відповідальність за смерть цих двоє осіб на все українське населення. Пацифікаційною акцією кермував шеф ґестапо Брандт. Між арештованими був також автор цієї статті тодішній керівник суду в Надвірній. Заарештованим, що їх сковано ланцюгами із позакладаними руками на карку, наказали ґестапівці по одному виходити з будинку. Вийшовши зі школи, побачив я перед сходами будинку тягарове авто і мені першому веліли ввійти до нього. Сів я в куточку радий, що в брезенті була дірка, крізь яку я міг глянути на світ. Було нас в авті, здається, 25. Позаду сиділи ґестапівці з револьверами та автоматом і мовчки давали нам знаки, щоб не говорити і закрити очі. Мені вдалося таки виглянути і я дав знак товаришам недолі, що нас не везуть до жидівських гробів, а кудись далі – в напрямі Станиславова. І справді в полуднє ми опинилися у в’язниці в Станиславові при вул. Біліньского. Нас увели: у підвалля, поставили в коридорі лицем до стіни й казали тримати руки на карку. Хоча нас томила велика спрага, води нам не подали. Втомлені, голодні, мучені спрагою і в непевності та страху очікували ми страшного наглого воєнного суду. В єдиній молитві жевріла ще іскра надії на життя. Так простояли ми до п’ятої години. Тільки тоді почали нас по одному брати на допит. Мене покликали ок. 7 год., отже по шістьох годинах стояння під стіною, у малій кімнаті сидів сизоокий гестапівець із якимсь перекладачем. Після перших звичайних питань, по списанні ґенералій, він відразу поставив мені 830 питання: «Ви бандерівець?». «Ні», – відповів я. «На основі закону судді не належать до жадної партії, вони безсторонні». – «А чи симпатизуєте з мельниківцями?». Я ще раз повторив, що суддям невільно бути зв’язаними, та, що на це вони складають присягу. «Прошу, – додав я, – повідомити Апеляційний Суд у Львові про моє ув’язнення». Ігноруючи моє прохання, гестапівець заявив: «дасістшонунзерезахе» й велів відвести мене до келії ч. 22 у підвалі. В келії застав я Ілька Кочержука, податкового урядовця Михайла Гринішака, купця-м’ясара Миколу («Коця») Полатайка, купця Мирослава Штуняка, поштового урядовця Василя Бобрецького, війта зі Станиславівщини, Бойка з Микуличина, якогось молодого хлопця, ув’язненого за напад зі зброєю, та ще інших, яких не пам’ятаю. Разом нас – одинадцять. Усіх інших із групи, скованих ланцюгами, приміщено в сусідніх келіях. На вечерю дали нам зупи і по шматочку хліба. Гуцул Бойко, який сидів уже кілька тижнів, познайомив нас із методами поведінки гестапівців. У час допиту б’ють, катують так довго, доки не виб’ють признання – говорив він нам. Як уже мають признання побитого, покаліченого, на здоров’ю знівеченого, залишають його в спокою аж до розстрілу. Бідний Бойко, якому загрожувала кара смерти за те, що помагав українським партизанам, гаряче молився, обіцяючи дві корови дати «на Боже», як залишиться при житті. Всяку поміч партизанам, усякі взаємини з ними карали гестапівці карою смерти. Гуцул Бойко навчив нас також, яким ладом вистукувати, щоб порозумітися зі сусідніми келіями. У матових вікнах нашої келії була невелика дірка, крізь яку можна стежити за рухами на подвір’ї. Не раз вона нас тривожила, коли бачили крізь неї, як забирають людей на розстріл. Ключником був українець Пяста. Коли ми його про щось питалися, він говорив: «Я все скажу, що буду знати, але не дуже мене притискайте, бо дивіться, на стіні і моє прізвище за те, що я помагав в’язням, і я вже був у цій келії в’язнем». В келії були: вузькі лавочки під трьома стінами, полички на їдунки, хліб і коло порога «параша». На лавочках могло лежати тільки трьох, всі інші клалися на долівку. Вода – в коридорі. Добрий ключник часом дозволяв набрати води, але коли нікого не було в коридорі, щоб не порозуміватися. Вже першої ночі почалися допити. Найперше покликали Ілька Кочержука та Миколу Полатайка. Повернулися вони близько 2-ої години ночі. Кочержук, увесь трясучись, поклався коло мене. Ми прикрилися з головами плащем і Кочержук почав мені шептати: «Пане суддя, але там б’ють! Від розуму чоловік відходить». Він цілий трясся, зі сльозами в очах поволі, слово за словом, переривано, надслухуючи, шептав мені до вуха: «Пане суддя, але там б’ють, страшенно б’ють». А по хвилині тихо шептав: «люди не видержують болю і гинуть». «Вже замучили інж. Цибрівського, тяжко побили директора Союзу Івана Гречківського». «Коця» по кількох ударах бити перестали, бо сказав, що він фольксдойчер і дав сина Романа до Дивізії «Галичина». Ілько Кочержук сказав також катові: «За що б’єте? Адже я вам дав двох синів до Дивізії Романа і Сяня». Тоді і його перестали бити. «Пане суддя, – казав мені Кочержук, – ця наша камера без ліжок, без печі – це камера-келія смерти, звідси ніхто живий не виходить».
Після його слів спати відхотілося й говорити було небезпечно, бо в камері перебували ще чотири нам невідомих осіб. Це могли бути шпигуни-провокатори, їх всадили до нашої камери на одну ніч. Зараз із ранку покликали на допит Штуняка Мирослава, Ґринішака Михайла і Бобрецького Василя, а мене покликали на допит по 4-ій годині пополудні. Я вийшов з молитвою «Під Твою Милость» на устах. Від Кочержука, що замучили, чув я вже, що інж. Дмитра Цибрівського, що тяжко побили директора Союзу Кооператив Івана Гречківського, людину дуже чесну і солідну, та що жорстоко побили і лісничого Наливайка. Я йшов свідомий того, що це вже моя остання дорога. Ґестапівець повів мене і поставив у коридорі під стіну біля вікна. Це був другий поверх. Глянув я крізь вікно й полинув думками у церкву о. о. Редемптористів, де сповідався в час большевицької інвазії. Знову злинув я молитвою до Всевишнього, щоби дав мені силу гідно видержати тортури. Я був на це приготований і чекав атаки. Холоднокровно-напружено думав над пляном, в який спосіб відбити наступ ворога. В тій же хвилині десь поблизу почув я важкий стогін «о-о-ой». У сутінках пізнав я постаті Гринішака, Штуняка й Бобрецького. Їх били, як згодом я довідався, до непритомности, відливали водою і знову били. Тричі того дня так мучили їх. Мене покликали до малої кімнати, зараз напроти того вікна, де я стояв. У кімнаті сиділи два ґестапівці, один з них перекладач. По лівому боці бюрка стояв вішак, а на ньому висіли різні палиці, ґумові, дротяні прути, шкіряні плетені нагайки.
Тепер я зрозумів не тільки моє, але кожного, що тут найшовся безвихідне, безнадійне положення. Коли я ввійшов до кімнати, один з гестапівців вийшов до сусідньої кімнати, може по якусь інформацію. За хвилину повернувся і гострим тоном запитав: «Хто вбив Андржейовіча і його маму вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1943?». – «Не знаю», – відповів я. – Ви знаєте, хто застрілив їх. Ви брали участь у цьому злочині». Знову я відповів: «Ні! Я не належу до ніякої партії, бо мені як судді невільно». «Но-но – заговорив ґестапівець, бачите цей стос актів? Тут в одному з них написано, що ви приналежні до тієї справи та, що маєте навіть карабін». Мене дивувало, що мене не б’ють. На волі довідався я, що адв. Кость Бачинський, якому завдяки його гімнастичній справності, знаменитому спортовому вишколенні й небуденній сміливості і притомності ума вдалося втекти з Надвірної, з комина, де він переховувався у час наскоку у батьків його дружини, до Станиславова й до Львова, повідомив судову владу про моє ув’язнення, а саме віцепрезидента Апеляційного Суду у Львові д-ра Богдана Дзеровича, референта ненімецьких справ у Відділі Юстиції. Шеф Відділу Юстиції Давде звернувся телефонічно до ґестапо в Станиславові, щоб мене переслухали і, як нема ніякої провини, негайно звільнили. Також президент Окружного Суду в Станиславові д-р Василь Палідвор, ризикуючи своїм життям, відважно просив особисто шефа ґестапо переслухати мене. Ґестапо вже більше мене чинно не зневажало, а тільки морально тероризувало. Думки про нещасних товаришів недолі Мирослава Штуняка, Михайла Гринішака та Василя Бобрецького, що стояли під стіною на коридорі, перебігали блискавично в моїй голові в час, коли комісар ще щось шукав в актах, а другий ґестапівець вийшов до іншої кімнати, звідки я чув гарчання собаки. Правдоподібно там так когось тортурували, а я чекав на свою чергу. Я був певний, що мене чекають тортури. Але сталося чудо. Мене не били і я після двогодинного допиту повернувся до келії ч. 22. Гринішака, Штуняка і Бобрецького в келії ще не було. Не зауважив я їх і на коридорі, коли туди вийшов з кімнати допитів. Ґестапівці поставили їх на коридорі і чекали, щоб рани у них позатягалися, а потім ще раз «допитували». Близько 9-ої год. вечора заскрипів ключ у замку. До келії всунулися Гринішак і Бобрецький, а Штуняка найтяжче побитого, змасакрованого кинули на долівку. Коли ґестапівець замкнув двері, ключних Пяста поміг Штунякові, що весь був у крові, приміститися на лавочці, з коридора приніс і положив йому під голову подушку і так сказав: «Не можу дивитися на ті кривди, на рани нещасних в’язнів, знівечених на тілі. Мушу звідси втікати, бо забагато знаю про звірства ґестапо і вони мене не випустять звідси живим. Вже півтора року я є свідком людського горя і нещастя». Ключник Пяста, виходячи з келії, з великим жалем і обуренням додав: «За такі кривди шляк би їх трафив!». Настала гробова тиша. По хвилині Штуняк тихим голосом просив Ілька Кочержука, щоб передав його дружині та його одно- чи двомісячній дитині останній його поцілунок. Страшний біль мучив його, бо і його груди були поторощені чобітьми ґестапівців. Штуняк бачив, що приходить кінець його життя. Гринішака Михайла били гумовими палицями, а на Бобрецького пустили пса, що кусав його по ногах, а він серед цих тортур кричав несвоїм голосом: «На милість Бога ! Не мучте! Я невинен». Опівночі почули ми на подвір’ї крики, гамір, уїдливий брехіт пса. Це ґестапівці верталися з терену й привезли нові, свіжі жертви. Зранку наступного дня прийшов до келії ґестапівець зі шрамом (прізвище мені незнане) на контролю, щоб переконатися, хто залишився ще живий по вчорашніх тортурах. Звичайно, коли в дверях заскреготав ключ, зривалися в’язні на ноги і ставали в один ряд, а командант келії складав рапорт. Так і в дні 12 або 13 листопада 1943 р. у нашій келії командант Коцьо Полатайко зголосив при раннім рапорті ґестапівцеві по-німецьки: «Одинадцять!». Ґестапівець у відповідь грізно і гнівно викрикнув: «Ахт» (вісім). Такий діялог повторився двічі. Ґестапівець, мабуть, був певний того, що Штуняка, Гринішака та Бобрецького застане мертвими в келії ч. 22. Видно жалував, що їх не викінчив, бо вони, напевно, розповіли в’язням про свої муки і спосіб тортур. Був тим заскочений. Кинув зором по келії і зубами заскреготав, побачивши, що один в’язень -М. Штуняк – має ще й подушку під головою. Коли ґестапівець почув, що подушку подав в’язневі Штунякові ключник Пяста, принісши її з коридору, хмарний і сердитий вийшов з келії, затріскуючи за собою двері. Ключник Пяста до нас уже більше не прийшов. Його ув’язнили і розстріляли за те, що він подав поміч в’язневі Штунякові у час тяжкої смертельної недуги. Так твердили в’язні. Всіх в’язнів пойняв великий жаль і сум за добросердечним ключником. Вже не було такої доброї людини серед ключників, щоб нам явно співчувала і подавала деякі відомості. Тільки дірка у вікні матової шиби давала в’язням промінчик денного світла і скупу надію на життя. В’язні могли дещо бачити, що діялося на подвір’ю в’язниці, але тільки через цю прозору частинку у вікні. До келії не заглядало проміння сонця ніколи! На другий день вранці було ще темно, як до нашої келії смерти знову, як дикий звір, увірвався ґестапівець зі шрамом. В ’язні скоро стали в ряд. У час контролі ця звірюка звільна пронизувала своїм поглядом кожного в’язня. Коли став напроти мене і вп’ялив у мене свій зір, я з усіх сил старався стояти спокійно й витримати лютий погляд його очей. І мені вдалося задержати спокій. Після такої «контролі» вибрав з-поміж одинадцятьох нас – вісьмох, а саме: Гринішака, Штуняка, Бобрецького, Бойка, ще двох селян і ще двох мені з прізвища незнаних, залишаючи в келії тільки нас трьох: Ілька Кочержука, Миколу («Коця») Полатайка і мене. Цю вісімку вивели на коридор. Ми стояли в келії поруч себе тихо й непорушно, неначе оце винесли з кімнати мерців. З того нашого отупіння вивів нас рух людей на подвір’ю. Ми почули команду «Нідер! Авф!», «Нідер! Авф!», що повторялася багато разів. Треба було ще перед смертю змучити людей так, щоб ні один не пробував не то кинутися на ворога-ката, але навіть не зважився тікати. По хвилині появилося на подвір’ю вантажне авто. Ґестапівці бігали з револьверами, собаки поруч них, неспокійно чекаючи на наказ, щоб кинутися на людей. Крізь дірочку в шибі вікна бачив «Коцьо», як в’язнів уставили вісімками й казали всім тримати руки на шиї. Коцьо, найспритніший поміж нами й тепер найвідважніший, бо йому сказали, що як «фольксдойчер» буде вільний, стоячи на лавці й дивлячись крізь дірочку, говорив нам: «Тепер всадили до тягарового авта Гречківського, Штуняка, Бобрецького, молодшого Гринішака та ще й інших. Повне авто. Але не видно між ними Михайла Гринішака – скарбового урядовця». Серед криків, стрілів, собачої гавкітні навантажене авто виїхало в невідоме. «Коцьо» зіскочив з лавки, бо котрийсь із ґестапівців наближався до вікна. Був би вистрілив, побачивши його. Під загрозою кари смерти не вільно було в’язням дивитися у вікно. Пізніше дізналися ми, що авта з двома-трьома сотками людей виїхали до Німеччини. Це – люди призначені на невільничі роботи. В окремому авті повезли ґестапівці, яких 25 в’язнів за місто на розстріл. Вже будучи на волі, довідався я, що на наказ ґестапо авто завернуло назад і заїхало до театру ім. І. Франка, де ґестапівці робили показовий суд над в’язнями. Ті самі ґестапівці, що на допитах мучили, тортурували в’язнів, тут на імпровізованім «суді» обвинувачували, свідчили і проголошували вирок – кару смерти проти тих же в’язнів! А ще перед розстрілом виставили їх на видовище під божницею, прив’язавши їх руки дротами. З урядів зганяли працівників, щоб стали свідками екзекуції. Жадні сенсації поляки та фольксдойчери, які не могли дістатися близько місця розстрілу, вилазили з цікавости на дахи домів, щоб приглядатися ходові екзекуції. Того самого дня це чорне авто перед вечором вернулося на подвір’я в’язниці і задержалося перед вікнами, з яких було видно того ж дня рано, кого вантажили на це авто. Вискочивши на лавку, «Коцьо» П. шептав: «На авті повно речей: кожушок Гречківського, темна куртка-плащ Штуняка і, о Боже!, двох іще недостріляних, може ранених?! Безконечно переляканий зіскочив з лавки і шепотом додав: «Вони ще молоді, але посивілі: білі, білі!». Так закінчили ми той день 17 листопада 1943 p., пам’ятний кривавим розгулом ґестапо. Були розстріляні того дня, згідно із потім устійненим списком, такі українці з Надвірної: інж. Дмитро Цибрівський, інж. Іван Левицький, д-р Ярослав Кучерський, директор Повітового Союзу Кооператив Іван Гречківський, власники підприємств Мирослав Штуняк, Йосиф Кравчук, купець Михайло Гринішак, екзекутор Володимир Дунець, поштовий урядовець Василь Бобрецький, лісничий Василь Наливайко, купці Микола Костик, Михайло Андрийович, командант поліції Володимир Хроменко, швець Стефан Костик, купець Василь Йосипенко, книгар Юрій Йосипенко, ученик Стефан Дем’янчук, учениця Ярослава Николайчук, селянка Емілія Шкрум, коваль Михайло Андрийович, скарбовий урядовець Микола Гринішак. Усіх – двадцять й один. І далі поволіклися нам понурі дні у зловісній непевності, тривозі. Ґестапівці в день або спали, або їздили в терен на лови людей. Під вечір стягалися до міста, обминаючи дороги, що проходили лісом. Увечері починали рух. Брали на допит новопривезених і мучили, звичайно, через три різні допити в різних днях. Так пересиділи ми до 27 листопада 1943-го. У тому дні покликано в’язнів ще раз на переслухання, після чого відсилали їх або на роботи в Німеччину, або до келії.
Прийшла й на мене черга. Один ґестапівець, молодий, вп’ялив у мене погляд бистрих очей і довго мене пронизував. Я стояв певно і спокійно. Він не питав мене нічого. Після такої хвилинної обсервації його, досі тверде, як мармур, обличчя оживилося. Глянув він на протокол, видав мені мій годинник і ще якісь дрібнички і велів підписати документ, що не скажу нікому, що я тут бачив і чув. Коли ж зраджу таємницю, чекає мене смерть. «Зараз -казав -їде поїзд у Надвірну і ви можете їхати», вручаючи мені при цьому посвідку про звільнення мене з в’язниці. Коли я повернувся до келії, там уже були І. Кочержук і М. Полатайко («Коцьо»). Разом з ними я пішов на двірець. Коли ми увійшли до вагону, тихо стало у ньому: «Вони з того світу повернулися!», – шептали люди. *Свідки жорстокого розстрілу так оповідали про останні хвилини розстрілюваних: «Коли ґестапівці прив’язали усіх двадцять і п’ять в’язнів до стовпів, безпосередньо перед командою стріляти, один із в’язнів з цілої сили подав таку українську команду: «Кати! Геть з України!» і заінтонував: «Ще не вмерла Україна …». Після цього голос його увірвався. Степан Небеш». [4, ст. 851].
Перед другою більшовицькою окупацією Небеш виїхав із родиною на еміграцію до Німеччини і з табору у Міттенвальді переїхав 1949-го до Америки, де постійно жив у місті Клівленді. Там попри важку фізичну працю брав жваву участь у політичній, освітній і культурній діяльності, став скарбником станиці Братства УСС, членом Об’єднання бувших вояків-українців в Америці (ОбВУА), членом Наукового Товариства ім. Шевченка, членом довір’я при Об’єднанні правників-українців в Америці і членом видавництва «Червона калина». Проводив щорічно успішні збірки на різні народні цілі, як українські інваліди, листопадові та державні свята, пластовий музей, «золотий» ювілей УСС, посвячення прапорів ОбВУА, Дивізії УНА, УПА, Пласту і СУМу.
«ПРАЦЯ ЗБИРАЧІВ у початковій частині звіту поміщена згадка, що до успіху збірки, а тим самим до уможливлення видання Ювілейної Книги у великій мірі причинилися наші збирачі, якими у великій більшості були колишні Січові Стрільці. Найуспішнішим збирачем виявився побратим пор. Степан Небеш з Клівленду, котрий зібрав 1,178 дол. Поміщуємо його фотознімок і з приємністю відмічуємо». [2, ст. 674].
Він – також автор кількох цікавих розвідок і оповідань із нашої визвольної боротьби: «Нарис про село Добромірка», «Спогад про Куропатки й Конюхи», «Січові Стрільці на Україні в 1917 – 1918 рр.» й інші. Нагороджений ювілейною пропам’ятною відзнакою «50-ліття УСС», заснованою рішенням загальних зборів ОбВУА до 50-ї річниці виходу Першої сотні УСС на фронт влітку 1914 року. Разом із дружиною Володимирією виховали двох синів Ореста і Євгена. Помер 22 березня 1982 року у місті Клівленді (штат Огайо, США).
Похорон відбувся 25 березня 1982 року у церкви Св. Йосафата, а тіло спочило на цвинтарі Св. Петра і Павла у м. Пармі (штат Огайо, США).
Джерела і література:
1. Дмитро Микитюк. Поручник УСС і суддя Степан Небеш. Газета «Свобода», 26-го червня 1982, http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1982/Svoboda-1982-119.pdf
2. Корпус Січових Стрільців – Diasporianahttp://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/820/file.pdf, ст. 674
3. Степан Небеш. «Надвірнянщина». Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т. 1, Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, 1975.
4. Степан Небеш. «Надвірна під кігтями гестапо». Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т. 1, Нью-Йорк, Торонто, Мюнхен, 1975.
Ігор АНДРУНЯК,
член Національної
спілки краєзнавців України.
Версія для друку
1,612 переглядів
