Мамині рядки (із щоденника):
Пройдуть і роки неволі,
Зігріє сонце засмучені серця,
Залишиться лиш слід, знеможений болем,
Та колючий дріт тернового вінця.
Параска Лукач (справа) із подругами Ярославою Бандерою (посередині) і Ярославою Луцак із Монастирчан Богородчанського району у період заслання
***
На білій тканині – молоді роки нещасливі,
Змордовані у сибірських казематах.
Там молодість Мами у морозах
Жорстокою недолею закута –
За те, що присягнулася любити
Рідну землю, Карпати, свій народ,
Україну до загину…
Роман Глодан.
***
Там, у полі, вітер виє і пташки літають,
А в могилі Січовії стрільці спочивають,
Наші діти, мов ті квіти, зібрались у рядочок,
Та понесли на могили блакитний віночок.
(Зі щоденника маминої подруги Ганни Олексіївни Романюк).
У серці кожного з нас є щось найсвятіше і найдорожче, це – любов до Матері. Давно нема її поруч, але і досі болить мене та ятриться незагоєна рана втрати і болю вічної розлуки з ненькою. Уже більше приходить розуміння свого ставлення до найріднішої людини – Мами і вини перед нею. Її змучене обличчя, сумний погляд із ласкавою посмішкою – завжди зі мною, підтримують мене і зігрівають у важку мить мого життя. Її велике і добре серце, щира душа зігрівала всю родину, близьких та знайомих своєю відданою любов`ю, теплотою, ласкою і добротою.
Ось уже минають 30 років вічної розлуки з Мамою, але часто оживають спомини про її багатостраждальне, мученицько-тюремне життя. Важке мамине життя, помережане нелегкою трагічною долею, не зламали ні сибірські 40-градусні морози, ні тюремні знущання та хвороби. До останніх днів свого життя вона вірила у перемогу і незалежність нашої України. Не жаліла ні сил, ані здоров`я, бо говорила, що ми на своїй, Богом даній, землі, вигнанці зі своєї хати і загнані за свою правду, волю, землю і поневолений кращий цвіт нації у сибірські каторжні табори-каземати.
Параска Лукач із рідними братами Іваном (зліва) і Михайлом.
У кожної людини є свій хрест, своя Голгофа і незагоєна рана. То біль великий, що не можна віддавати свою територію і забувати найріднішого батьківського двору, бо то найкраще місце на землі: там посаджене перше деревце, босоніж бігали діти й онуки, жили й молилися наші батьки і предки… У народі кажуть: «Там земля мила, де мати народила». Тому наш народ так мужньо протистояв московським агресорам і не тільки.
У моїй Старуні майже всі здорові жителі-односельчани у 1940-і поринули у визвольну боротьбу проти агресорів і поневолювачів. Майже всі з нашої родини зазнали страшних поневірянь та знущань. Три мамині брати Михайло, Іван та Микола і вона, Параска, наймолодша, брали участь у національно-визвольній боротьбі проти окупантів як московських, так і інших. У кожного з них склалася вкрай жахлива доля тяжких поневірянь, але найбільше постраждала Мама, яку засудив Станіславівський військовий трибунал, позбавивши волі на 10 років за те, що любила свою землю і народ. А ще Маму зрадили як зв`язкову УПА, її здали енкаведистам.
Мій дідусь Лукач Юрко, мамин тато, дякувАв у с. Бистриці, тоді с. Рафайлів, де крім цього, працював ще й на залізничній станції, з якої відправляли деревину. Саме тому мама переїхала зі Старуні до Бистриці, бо надіялася, що їй вдасться переховуватися від біди, але сталася зрада і їй не вдалось…
На жаль, довкола виявилось багато провокаторів, котрі донесли енкаведистам на маму. Вже про неї знали все: що вона зв`язкова УПА, розносила штафети та їжу партизанам, що мала псевдо «Паранька Янкова». І так по-вуличному звали мого дідуся Лукача Юрка.
15 лютого 1946-го Параску Лукач заарештували. Звинувачення стандартне – збирала продукти для підпілля і зв`язкова УПА. Військовий трибунал МВС Станіславської області 17 червня того ж року тоді ще зовсім юну мою Маму засудив на 10 років позбавлення волі і на 5 років позбавив її у правах. Під вартою на непосильних лісозаготівельних роботах відстраждала 8 років і 4 місяці. Звільнили лише після смерті тирана Сталіна у червні 1954-го. Повернулася до рідного села, де одружилася з моїм татом Іваном Глоданом. На самого Спаса 1955-го, Богу дякувати, народився я.
Зі Старуні, окрім моєї мами з родини Лукачів, засудили маминого брата Михайла Лукача (16 червня 1954 року) за звинуваченням: вояк УПА сотні «Іскри», збирав продукти для воїнів УПА. Військовий трибунал військ НКВС Станіславської області 11 серпня 1945 р. засудив на 15 років позбавлення волі та 5 років пораження у правах із конфіскацією майна. Реабілітований 11 квітня 1992 (справа №8520П).
І світлої пам`яті священник – професор духовної семінарії, наш стрий єпископ Симеон (Семен) Лукач, який перебував у постійному підпіллі і проживав нелегально. Заарештований 26 жовтня 1949 року. Звинувачення: підпільний єпископ УГКЦ, проводив антирадянську діяльність. Військовий трибунал МВС Станіславської області 14 серпня 1950 року засудив на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. 19 липня 1962-го заарештований вдруге. Станіславський обласний суд 24 жовтня 1962 р. – на 10 років позбавлення волі. Перебуваючи в Івано-Франківській в`язниці, захворів. У березні 1964-го його важкохворого доставили у рідне село Старуню. 22 серпня того ж року він помер.
Довідка про звільнення мами.
За маминими розповідями, вони з братом Михайлом за першим покликом серця пішли до лісу у повстанці. Під час військових протистоянь ідея самостійності України оволодівала щоразу ширшими верствами населення. У селах створювали нові осередки підпільних криївок національного відродження. Надією майбутньої незалежності і державної самостійності України став приклад героїчного Січового стрілецтва. Сотники Січових стрільців розробляли план повстання і брали на себе відповідальність за його здійснення.
Тільки віра у перемогу могла кинути невеликі криївки українського війська на велику перевагу сили противника й перемогти ворога. І перемагала не сила й кількість, а віра та готовність на самопожертву визволення з вікової неволі та стати господарем своєї землі, вільним громадянином Української Держави.
Великого розвитку у Старуні набрав і просвітницький рух, активізувався у громадсько-політичній діяльності, спрямований на пробудження національної свідомості кожного українця, почуття патріотизму, гордості та честі.
Створювали також гуртки при місцевій школі – «Рідна школа» та «Просвіта», задіяли шкільну молодь, виховували сотні патріотів. Вони проявляли себе невмирущою славою у визвольних боях з ворогом за визволення свого Прикарпатського краю. Подвиг односельчан відізвався у серцях майбутніх поколінь, котрі продовжили боротьбу за волю рідного народу, отчого краю і своєї землі. Життя патріотів і всіх борців за волю України спрямоване на ідеї національного відродження. Своєю боротьбою повстанці навчалися не лише любити, але й ненавидіти своїх ворогів.
Із приходом московських окупантів почалися масові арешти та допити з побоями до непритомності, безсонні ночі, важкі і виснажливі допити. «Совєти» захопили майже всі довколишні села, усіх підозрілих бандерівців вивозили у сибірські холоди та морози.
Нужда і горе не обійшло боком мою родину. Мій дідусь Лукач Юрко із бабусею Анною важко працювали, та були заможними християнами: тримали багато худоби, пасіку, займалитсь садівництвом і городництвом і обробляли землю. Родина – патріотично-мудра, надзвичайно вихована в ідеї культури, співу, музики й духовності. Дідусь Лукач Юрко навчився дякувАти (бо мав надзвичайно гарний голос) світлої пам`яті у стрия єпископа Симеона Лукача. Комуно-бандити повністю розібрали-розкуркулили все майно моєї родини. Із багатьох матеріалів нашої хати побудували колгоспну контору тощо.
Усі ці страхіття, страждання відбилися на здоров`ї усієї родини. Біль, відчай, втрата вкоротили віку майже кожному із родини. Але їхній подвиг завжди нас надихатиме до незгасимої пам`яті, любові до України, до подальшої боротьби за її щасливу долю і перемогу за територіальну цілісність. Патріотизм нашого народу показав незламність духу, непокору окупантам і заслуговує на те, щоб про них пам`ятали, шанували, берегли кожну краплину їхньої відваги. Боротьба за свою територію, рідну мову і свою національну гідність бути українцем на своїй Богом даній землі продовжується. І чим більше ми повертаємо із забуття наших славних побратимів, патріотів-героїв, тим міцніше і потужніше стоятимемо на нашій багатостраждальній землі.
Любов до України наших славних патріотів, їхня самовіддана боротьба в ім`я слави і щастя Незалежної України повинна нас надихати бути гідними синами і дочками своєї країни, не йти манівцями зради, заздрості, злоби і непорозуміння. І нарешті вибороти своє місце під ясним сонечком нашої землі мудрістю, добром, справедливістю і чесною прадивою працею та боротьбою во ім`я рідної Незалежної України.
Зі щоденника мами: «Не говори, що трудно жити. //Зумій серед життєвих розвалин, негараздів// – Вірити, боротись і жити!// Крізь туман і сльози,// Крізь всякі незгоди// Ти будуй дороги – // У рідні пороги…».
Роман ГЛОДАН.
Вітальне – автору
Учора, на свято Спаса, наш позаштатний автор Роман Глодан святкував-милувався своїм 66-річчям. У цих двох життєвих «шістках» вмістилася його творча праця – від завідувача пристойного фотоательє у Богородчанах за радянських часів до багаторічного служіння фаху фотокореспондента у надвірнянських газетах «Радянська Верховина» і «Народна Воля», а згодом керівника районної кінофотовідео-мистецької студії «Трембіта» при районному будинку культури.
Не повсякчас чують, прислухаються (а чи завжди мають таке бажання?) до його слова. А шкода. Бо варто чути й усвідомлювати його національну українську жилу-нерв, виплекану материним молоком і любов`ю неньки серед небаченої краси та мальовничості прародинної Старуні.
Вірю, що згадані дві «шістки» наповнюватимуть дні і літа Романові ще щедрішим фотомистецьким талантом і новими відкриттями у світі його світлин щедрої, гуцульської, української душі та культурно-народознавчих, етнографічно-історичних знахідок.
Іван ГРИДЖУК.