- Народна Воля - http://volya.if.ua -

Українка за духом і кров’ю

Posted By Модератор On 06.08.2021 @ 11:54 In Ми - українці | No Comments

Марія-Стефанія Дунець із м. Надвірна у 2002 році твердила: «Я – українка, українка за духом і кров’ю, буду завжди і скрізь обстоювати своє святе право бути українкою та право України на існування і незалежність. Моє життєве кредо – «Бути всечесною, доброю і справедливою людиною та помагати всім тим, які то потребують», м. Прага (Чехія).

Безимени-1 [1]

Стефанія Дунець(Стефанюк) з чоловіком Миколою Стефанюком на могилі Олеся Кандиби після панахиди в Празі, 1991 рік.

Вона народилася 29.06.1920 року в м. Надвірна Станіславівського воєводства у родині Теодора (Федора) Дунця і Катрі Слюсарчук. Батько Теодор служив старшиною в Австро-Угорській армії, отримав поранення під час Першої світової війни і став інвалідом. Мати Катря проводила торгівельний промисел у Надвірній, керувала рестораном і крамницею. Сім’я Дунців проживала на вул. Шевченка на березі річки Стримба. Стефанія після закінчення навчання у початковій школі для дівчат поступила у приватну Станіславівську гімназію Сестер Василіянок. У 1936 році вийшла заміж за адвоката магістра Миколу Стефанюка, який народився в селі Угринів Сокальського повіту на Львівщині 1907 року. Адвокат М. Стефанюк керував церковним хором і гуртком скрипалів при товаристві «Просвіта» у Надвірній. Гімназійні випускні іспити (матуру) Стефанія у 1938-му склала екстерном. У 1939-1941 роках її чоловік працював учителем у м. Надвірна.

У 1940-1942 роках Стефанія навчалася у Станіславському педагогічному інституті. Під час німецької окупації Миколу Стефанюка за таємною згодою ОУН призначили повітовим старостою. Бурмістром міста Надвірна став адвокат магістр Кость Бачинський, очільник ОУН на Надвірнянщині. Стефанія – постачальний референт у Надвірняському повітовому старостві. У 1938-1944 роках вона – активний член «Просвіти» і «Союзу українок», співала у церковному хорі. Головою «Союзу українок» у м. Надвірна тоді була вчителька Гонората Лиликова. Стефанія Дунець – на посаді другого секретаря у жіночій організації, співала у студенських хорах, була учасником гуртка скрипалів, який створив і очолював адвокат магістр Микола Стефанюк.

Громадська діячка С.Дунець виступала на всіх українських імпрезах, які проводили у Надвірнянському повіті. У 1940-му в подружжя Стефанюків народилася дочка Клавдія. Через два роки під керівництвом повітового старости М. Стефанюка створили дитячий садок для надвірнянських сиріт. Опікувався сиротинцем о. Дмитро Шевчук разом із Сестрами Служебницями. Після відступу німців із Надвірної Стефанія із чоловіком, донечкою і мамою Катрею емігрувала до Відня (Австрія).

Зі столиці Австрії у 1945-му сім’я Стефанюків переїхала до Чехословаччини у місто Чеська Липа у Ліберецькому краї. По дорозі у товарному поїзді народився син Олег, але через те, що не мала чим годувати, немовля померло, а Стефанія тяжко захворіла. По одужанні працювала білетним касиром у кінотеатрі «Альфа» у Чеській Липі. Після вивчення чеської мови трудилася бухгалтером у контрольному відділі кооперативу «Єднота». Дочка Клавдія вийшла заміж за чеха інженера Карла Кондрата, який швидко вивчив українську мову і почав співати в українському церковному хорі. Згодом сім’я дочки Клавдії переїхала до США.

У 1968 році Стефанія перебралася до м. Прага, де працювала бібліотекарем, а згодом – редактором видання «Каталог закордонних періодик» університетської бібліотеки-відділу Державної бібліотеки Чехословаччини аж до виходу на пенсію у 1989-му.

Працюючи в університетській бібліотеці Чехословаччини Стефанія одночасно піклувалася провідними українськими вченими-емиритами. У 1969-1970 роках взяла під опіку одинокого колишнього професора Української господарської академії у Подєбрадах Леоніда Грабину, де навчалися колишні вояки УГА та Армії Української Народної Республіки.

«ГРАБИНА Леонід Олексійович (*25.05 .1885, м. Ромни, нині Сумської обл. + 03.12.1971, Прага) – геодезист. Професор геодезії (1928). Закінчив Київський політехнічний інститут у 1912-му. Відтоді працював на виробництві. У 1922-1935 роках – в Українській господарській академії, у 1935-1940-х – в Українському технічно-господарському інституті (обидва – м. Подєбради, Чехословаччина), у 1940-1955-х – у Головній геодезичній установі Чехословацької Республіки (Прага). Від 1955-го – на пенсії. Брав участь у багатьох наукових з’їздах, написав низку підручників із геодезії. У 1953-1955 роках переклав із словацької мови на українську геометрію і фізику (оптика) для середніх шкіл Пряшівщини. Співпрацював в «Українській Загальній Енцикльопедії», вів відділ геодезії і межових робіт, зробив значний внесок у розвиток наукової української термінології геодезії. Підручник.: Нижча геодезія. Подєбради, 1925; Визначення сили тягара на морях новим маятниковим пристроєм проф. Венінга Майнеса та провізоричні висліди, одержані за поміччю його// Тех. Вісти. Л., 1928. Ч. 4; Комасапія в Сирії // Там само. Л., 1930. Ч. 1; Катастральні і технічні тріянгуляції. Подєбради, 1931; Початки аґропедологічного маповання полонин Закарпаття // Український агрономічний вісник. Л., 1934. Кн. 3; Polygonationparallactique: ouenestlapolygonationdeprecision// J. desgeometresexpertsettopographesfrancais. Paris, 1948. № 9». [1].

Із 1970 по 1976 роки Стефанія піклувалася українським інженером-вихідником Олександром Ярошевським (Jarosevskyj Oleksandr) (25.03.1887 – 11.11.1976. Він – автор низки винаходів у галузі мостобудування, понад 50 проектів доріг, естакад, мостів у Чехії. Один із найважливіших винаходів – так званий «акумуляційний радіатор» центрального опалення, запатентований ученим. Похований у Празі на Ольшанському цвинтарі [2].

У 1988-му померла мати Стефанії Катря Дунець. Похоронили її на Ольшанському цвинтарі у Празі.

1990-го Стефанія – член Ради Українського форуму в Чехословаччині, який згодом став Об’єднанням українців у ЧСР й її обрали почесним членом Ради об’єднання. 1991-го – член Української Ініціативи ЧСР і член Союзу українських жінок у Празі і брала активну участь у всіх українських заходах. Організовувала збір коштів для оплати відпочинку дітей із Чорнобильської зони, для студентів-богословів УГКЦ, які восени 1991-го перебували на стажуванні у Чехо­словаччині. Організувала також матеріальну допомогу хворим дітям у лікарнях Києва.

Після проголошення відновлення Незалежності України Стефанія у серпні 1992-го приїхала до Львова та подарувала матеріал для пошиття фелонів настоятелеві кафедрального собору св. Юра і такий самий подарунок передала отцю-декану о. Григорію Сімкайлу в Надвірній.

У Надвірній звернулася до міської ради щодо повернення батьківського будинку з метою передачі його для бідних надвірнянських дітей. Стефанія влаштовувала низку гастролей   чоловічого хору «Благовіст» церкви Архистратига Михаїла УГКЦ з Львова у Чехослова­ччини.

У листопаді 1994-го С. Стефанюк (Дунець) передала власну колекцію грошей Української Народної Республіки, надрукованих 1918 р., до Музею Української культури в Празі.

Передала послові України Р. Лубківському в жовтні 1994 року погруддя голови Директорії УНР Симона Петлюри, виготовлений скульпторкою Оксаною Лятуринською у Празі, і скульптуру «Зажурилась Україна» Ніни Левитської.

За допомогою посла Р.Лубківського виготовлено для Стефанії Дунець три копії погруддя С.Петлюри, які вона передала: першу – до бібліотеки С.Петлюри у Парижі (Франція); другу – патріархові УАПЦ Мстиславові до музею в Банд-Бруку (США); а третю – своїй рідній Надвірній.

«Одна із скульптур мисткині – погруддя Симона Петлюри – зберігалася у колекції нашої землячки-жительки Праги Стефанії Стефанюк із роду Дунців, яку вона передала у 2007 році в своє рідне місто Надвірну. Нині ця робота зберігається в Музеї історії Надвірнянщини». [3, ст.9].

Також надвірнянка передала послові Р.Лубківському портрет Івана Франка на полотні (олія) славної академічної малярки Софії Копецкої-Кравчук.

У 2000-му на 93 році помер у Празі чоловік Стефанії доктор права Микола Стефанюк. Надвірнянець співак-бандурист Володимир Луців при відвідин Праги часто бував у помешканні краянки Стефанії Дунець, яка стала фундатором його благодійного фонду. Славні надвірнянці в еміграції душею завжди перебували з рідним краєм і своєю громадською патріотичною діяльністю у світі утверджували право України на існування і незалежність.

Довідково:

1. Оксана Зінаїда Михайлівна Лятуринська (чеськ. Oksana Ljaturynska, англ. Oksana Liaturynska; 1 лютого 1902, хутір Ліски, Волинь – 13 червня 1970, Міннеаполіс, штат Міннесота) – українська малярка, скульпторка, письменниця, поетка і громадська діячка.

Отець Михайло Лятуринської служив офіцером російської прикордонної застави біля Старого Олексинці. Мати Анна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів.

Із початку 1920-х років навчалася у Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно, тут з’явилися її перші поетичні спроби, опубліковані у гімназичному альманасі «Юнацтво» під редакцією Уласа Самчука.

Після досягнення Оксаною двадцятиріччя батько вирішив видати її за нелюба, старого, але багатого селянина з Колодного. Не змирившись із деспотичним рішенням батька, Оксана втекла з дому до родичів Кищун, які жили у недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грошима і Оксана поїхала до брата Івана в Німеччину .

У 1924 році виявилася у Празі. Активно включилася в суспільне і культурне життя української еміграції. Спів­працювала в «Союзі українок». Познайомилася з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою й Олегом Ольжичем. Навчалася на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській вищій художньо-промисловій школі.

Багато працювала, зокрема, у сфері скульптури. Брала участь у ряді виставок у Лондоні, Парижі, Берліні, отримала визнання як майстер скульптурних портретів. Автор Пам’ятника полеглим воїнам УНР у Пардубіце (1932), бюстів Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних нею надгробків можна побачити на празьких кладовищах.

Друкувалася в журналах «Літературно-науковий вісник », «Напролом» та в інших періодичних виданнях. Ранні вірші відрізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми українського минулого і міфології. У Празі вийшли її збірки «Гуслі» (1938) і «Княжа емаль» (1941), присвячений пам’яті поета Юрія Дарагана.

У роки Другої світової війни пережила загибель частини своїх творів. Після війни виявилася в таборі для переміщених осіб Ашаффенбург у Німеччині, з 1949 року – в еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселилася в Міннеаполісі, де поринула у громадську і творчу роботу, створила ряд нових скульп­турних портретів, писала вірші. Видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірник віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’явилося друге видання «Княжій емалі» (1956), яке включило також збірник «Веселка». Брала участь у діяльності Об’єднання українських письменників «Слово», однією з перших підписала його статут (1957).

Ще під час проживання у Празі почала втрачати слух; у США вже не допомагав і слуховий апарат. Останні роки перебувала у стані психічного гноблення, постійної тривоги.

Померла від раку легенів. Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку (Нью-Джерсі), навпроти могили товариша по літературі і по ідеям Євгена Маланюка. Працювала маляром і скульптором, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях.

У 1983 році на кошти, зібрані організацією Союзу українок Канади, видана книга «Збори творів». У 2002 р. в селі Хоми в честь 100-річчя від дня народження поетеси зусиллями літератора Гаврила Черняхівського, рідних, громади Збаразького району та спілки письменників Тернопільщини відкритий пам’ятник Оксані Лятуринської. (https://uk.wikipedia.org/wiki).

2. ЛЕВИТСЬКА Ніна Григорівна (01.07.1902, Луцьк – 01.06.1974, Прага) – скульпторка. Дружина Б. Левитського. 1914-18 перебувала з родиною у Києві. Закінчила гімназію у Луцьку (1921). Учителювала у сільській школі. Через загрозу арешту за розповсюдження підпільних протипольських листівок вимушено втекла до Чехословаччини. Від 1923 – у Празі, де студіювала в Українській студії пластичного мистецтва (1925-1929; викл. К. Стаховський), вивчала музику в педінституті, філософію у Карловому університеті (1928, написала дис. «Етика українського філософа Григорія Сковороди», до захисту не подала), навч. у Мист.-пром. школі (1944; викл. К. Дворжак). 1944 з руки та обличчя Олександра Олеся зняла посмертні відбитки (зберігаються у Музеї укр. культури у м. Свидник, Словаччина). У 1956-1967 роках працювала в укр. відділі Слов’ян. бібліотеки у Празі. Основна галузь – станкова скульптура. Учасниця художніх виставок від 1940-х рр. Її творчість характеризується опоетизованим ліричним реалізмом, часто у поєднанні з імпресіоністською фактурою. У фігурат. композиціях відтворювала не стільки реальність, скільки символи. Особливу увагу надавала гармонійній цілісності та формальному вирішенню робіт. Створювала переважно портрети і композиції, використовуючи гіпс, теракоту, кераміку, пісковик, майоліку, порцеляну. Тв.: «Генерал В. Петров» (1928), «Кобзар», «Колядники» (обидва – 1930-і рр.), «Метелик», «Погруддя з рукою» (обидва – 1934), «Танцюристка», «Мені тринадцятий минало», «Т. Шевченко» (усі – 1935), «Чоловік» (1936), «Олександр Олесь» (1936; 1938; 1944), «Поранене Підкарпаття» (1939), «Д. Антонович» (1942, не збережено), «З. Мірна», «Зажурена Україна» (обидва – 1944), «Казка» (1947), «Христос» (1950-і рр.), «Хлопчик» (1953), «Дівчинка» (1954), «Юрко» (1955), «Музика», «Задумана мавка» (обидва – 1957), «Мавка» (1964), «Жах» (1968). Літ.: Попович В. Ніна Левитська // Нотатки з мист-ва. 1976. № 16.

Джерело: В. Попович. Левитська Ніна Григорівна // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=53703

Джерела і література:

1. Р. М. Коваль. Грабина Леонід Олексійович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=26751

2. Ярошевський Олександр (JarosevskyjOleksandr) http://necropolis.uinp.gov.ua/burial?id=2301545343981979314.

3. Н.Зварчук. Скульптура Оксани Лятуринської у нашому музеї, газета «Народна Воля», 27.04.2012. №41-43.

4. Спогади Марії-Стефанії Дунець (Стефанюк), Прага, Чехія.

Ігор АНДРУНЯК,

член Національної

спілки краєзнавців України.


Article printed from Народна Воля: http://volya.if.ua

URL to article: http://volya.if.ua/2021/08/ukrajinka-za-duhom-i-krovyu/

URLs in this post:

[1] Image: http://volya.if.ua/wp-content/uploads/2021/08/Безимени-1.jpg

© 2010 Narodna Volya. Всі права застережено.