Я горджуся тим, коли мене називають Бандерівкою

У неділю, 11 липня, у селі Тростянець Долинського району відбулася посвята Меморіальної дошки отцю Андрію Бандері – батькові Степана Бандери. З нагоди цієї події у Тростянець прибули онуки, правнуки, племінники о. А. Бандери, а також представники Всеукраїнського Братства вояків ОУН-УПА з Івано-Франківська, Стрия, Коломиї, Долини, інтелігенції освіти.

Того прекрасного сонячного дня Тростянець потопав у буйному цвітінні квітів, щедрих плодах вишень, черешень. У місцевій церкві святого Миколая, яка побудована 1834 р., служив у Божому винограднику при престолі церкви священник УГКЦ із 1935 по 1941 роки о. Андрій Бандера: культурно-громадський діяч, політик ЗУНР, капелан УГА, людина інтелігентна, мужня, нескорена перед режимом НКВД-МГБ. У ніч із 22 по 23 травня 1941-го його заарештували людолови – червонопагонники МГБ як батька керівника ОУН Степана Бандери. Отцю Андрію Бандері пропонували виїхати за кордон, але він відмовився. Залишився зі своїм народом і своєю паствою. Його ув`язнили у Києві. На допитах тримався мужньо і визнав себе націоналістом та борцем за Соборну Українську Державу. Вся його багаторічна пасторська праця вибудувана на ревному служінні Богові і незламній вірності католицькій церкві й Україні. Більшовицькі манкурти розстріляли о. Андрія Бандеру у Києві 10 липня 1941-го. Замітаючи сліди свого злочину, більшовицький режим зробив місце захоронення невідомим. Якраз у цьогорічні липневі дні минуло 80 років з дня його розстрілу.

Церемонія посвяти меморіальної дошки о. А. Бандері – дуже зворушлива й урочиста. У ній взяли участь вікарій Івано-Франківської єпархії о. Олег Каськів, декан Долинського деканату о. Зореслав Котович, о. Іван Барабаш зі Стрия та місцевий парох о. Ігор Дутчак, які відправили панахиду.

Діти, наше майбутнє, випустили у небо синьо-жовті кульки у вигляді вервечки, як символ, що ми віримо, пам`ятаємо і молимося.

Опісля всі оглянули кімнату-музей о. Андрія Бандери, яку відкрили 4 січня 2009-го – до 100-річчя від дня народження Степана Бандери. Отець Андрій виховував своїх дітей у великій вірі до Бога, до України. (Тут я б хотіла сказати з гіркотою про наше міністерство освіти, яке забороняє викладати християнську мораль у школах – Авт.). Ініціатором створення кімнати-музею родини о. А. Бандери стали Семенишин Параска Василівна (1919 р. н.). Вона проживала по-сусідству з родиною о. А. Бандери, добре її знала і, як зіницю ока, берегла родинні світлини та багато інших речей, які належали родині священника. Щоб світлини не пропали, пані Параска возила їх у Долину до художників, аби їх відтворити-намалювати (графіку зробити). Яку плату могла дати бідна колгоспниця? Хіба що віддячувалась сиром, молоком, сметаною. І це було дуже небезпечно у часи комунобільшовицької диктатури. Усі ці речі, а також свої спогади Параска передала у надійні руки Перегіняк Марії Юріївні – вчительці, яка працювала в Тростянецькій школі завучем з виховної роботи, а тепер на пенсії. Їх пов`язувала тісна дружба, спільна ідея. Марія Юріївна працює зараз добровільно екскурсоводом у кімнаті-музеї.

Експозиція складається з трьох розділів. Особливо великої уваги і шани заслуговує перший розділ, присвячений о. А. Бандері та його синові Степанові. Затамувавши подих, ми оглядали особисті речі, які збереглися в дуже хорошому стані, і належали о. А. Бандері: сповідальниця, яка протерта людськими сльозами, потом, горем війни. Коли до неї торкнувся вікарій Івано-Франківської єпархії о. Олег Каськів, то його очі наповнились сльозами радості, що мав можливість торкнутися до святих речей, які належали о. Андрію Бандері, фелон, крісло, скриня, стародавній дерев`яний хрест, яким користувався отець Андрій на Богослужіннях, сповідях. Із настінних портретів дивляться на глядачів мужні, мудрі, проникливі очі всіх сімох дітей о. А. Бандери – Степана, Олексія, Василя, Богдана, Марти-Марії, Оксани, Володимири. Під світлинами – терновий вінок, як символ тернистого життя і долі кожної дитини. Їхній шлях боротьби рясним потом скроплений, кров`ю пролитий, терням устелений. Вони – принижені, знедолені, упосліджені, але нескорені.

Марія Перегіняк уміло розказувала про кожний експонат, охоче давала відповіді на поставлені запитання. Багато доповнень про родину духівника Бандери почули ми з уст екс-народного депутата України Ірини Фаріон. У кімнаті всі відчували прекрасний запах васильку, який по галузочці дарувала відвідувачам привітна Марія Юріївна.

Далі події продовжилися у концертному залі. Багато цікавих виступів, концерт аматорів художньої самодіяльності.

Із подячним словом від родини о. А. Бандери звернулася Ярина Заливаха, внучка Василя Бандери, а також син Володимири Микола Давидюк та голова Братства воїнів ОУН-УПА Карпатського краю Роман Гривінський. Сильне враження справив на присутніх романс про С. Бандеру у виконанні Марії Юріївни Перегіняк та її подруги Ольги Данилюк. Місцевий парох о. Ігор Дутчак сказав: «Посвята цієї меморіальної дошки підніме національну гордість, свідомість кожного українця. Вона нагадуватиме всім нам, молодим, старим, сивочолим, різним за віком, що Бог і Україна – разом. Нехай ця постать великого сина України, сина УГКЦ дає кожному з нас сили, витривалості, а, основне – розвіює негативні сумніви тих, котрі час від часу втрачають упевненість у силі, могутності, нескореності й Української держави».

Ім`я Бандерів ніколи не зникне з уст українців, бо іменем Бандери названа ціла епоха. Я горджуся тим, коли мене називають Бандерівка.

Такою бандерівкою була ініціаторка створення кімнати-музею Параска Семенишин, яка, на жаль, не дожила до відкриття, померла у 2005 році. Життя цієї обдарованої жінки наповнене різними подіями. Ось який випадок трапився з нею у 1947-му. Червонозоряні гончі НКВД арештували пані Параску за куркульство. Хата дуже маленька під стріхою. Яке куркульство?. Але сатрапів НКВД і сільських посіпак пекла висока національна свідомість Параски і тому троє прийшли на перевірку. Один із них запитав, показуючи на жорна: «Что этим делаеш?». «Муку мелю», – відповіла Параска і показала, як це робиться. Він записав «Мельница». Поруч стояла ступа. Він запитав: «А это что такое?». «Крупу роблю». Він записав у своєму блокноті також «Мельница». Пішли у стодолу. Побачив січкарню. «А это что есть?». «Січкарня», – мовила Параска: «Ріжу січку коровам». «Ага. Силосорезка» написав у блокноті. Поруч висів ціп. «Зачем это?», – питає. «Цим молочу зерно», відповіла вона. «Ага», – каже енкаведист – «молотарка». Через тиждень викликали Параску Семенишин у сільську раду підписати протокол. «Не підпишу, бо неграмотна, і не знаю, що там написано». Енкаведист прочитав і дав підписати. «Не буду. Бо це неправда». Тоді посіпака ударив її по-звірячому так, що вона вилетіла під двері в іншу кімнату, опам`яталася тільки надворі…

Від щирого серця від усіх учасників висловлюю вдячність старості села Андрію Сеньківу, який привітно та гостинно зустрічав кожну делегацію і доклав багато зусиль та вміння, щоб це свято відбулося на високому духовному і патріотичному рівні. Щира подяка тростянецьким жінкам, котрі частували нас канапками, солодощами, кавою й чаєм.

Євдокія НЕПЕЛЯК,

член Надвірнянської

станиці Братства ОУН-УПА .